Тесс Герритсен – Асистент (страница 22)

Ріццолі сама злякалася того, як високо злетів її голос. Вона дивилася на Маркетта, ошелешена своїх зривом. І охоплена почуттями, які нарешті вирвалися на поверхню. Гнів. Безпорадність.

І страх. Протягом усіх цих місяців вона придушувала його в собі, бо знала, що боятися Воррена Гойта нелогічно. Його замкнули там, звідки він не міг її дістати. Не міг заподіяти їй зла. Нічні кошмари були просто наслідками пережитого. Відлуннями її власного жаху. І вона сподівалася, що вони врешті-решт зникнуть. Але тепер мала всі підстави боятися, і страх почав стискати свої щелепи.

Вона рвучко підвелася й пішла до виходу.

— Детективе Ріццолі!

Вона зупинилася біля дверей.

— Що ви задумали?

— Гадаю, ви розумієте, куди я маю поїхати.

— Поліція міста Фічбурґа і штату тримає все під контролем.

— Та ну? Для них він — лише один із багатьох злочинців-утікачів. Вони чекатимуть від нього тих самих помилок, яких припускаються інші. Але він не такий. Він уникне всіх пасток.

— Ви недооцінюєте колег.

— Це вони недооцінюють Гойта. Вони не розуміють, про кого йдеться.

«А я розумію. Чудово розумію».

Надворі розжарена до білого стоянка плавилася під сонцем. Гарячий вітер приносив із вулиць сморід сірки. Ріццолі всілася в машину й відчула, що сорочка змокла від поту. «Гойтові сподобалася б ця спека», — подумала вона.

Він вигрівався в ній, як ящірки вигріваються на розпеченому піску в пустелі. І, як кожна рептилія, він умів швидко зникати, щойно з’являлася загроза.

«Його не піймають».

Ріццолі їхала до Фічбурґа й думала про Хірурга, який знову опинився на свободі. Вона уявляла собі, як він ходить вулицями міста. Хижак, який дорвався до своєї здобичі. Чи залишилися в неї сили, щоб зустрітися з ним? А може, здолавши його раз, вона використала весь запас сміливості, відпущений на її життя? Вона не вважала себе боягузливою. Складні й небезпечні завдання ніколи не відлякували її. У боротьбу вона вступала не роздумуючи. Але від перспективи знову зустрітися з Ворреном Гойтом її трусило.

«Я вже боролася з ним і мало не загинула. Не знаю, чи маю я сили на ще один раз. Чи можу загнати чудовисько назад до клітки».

Навколо лікарні поліції не було. Ріццолі зупинилася в коридорі, чекаючи на офіцерів в уніформі, але побачила лише кількох медсестер із сірими від жаху обличчями. Дві з них обіймалися, намагаючись заспокоїтися, інші тихо про щось говорили.

Вона зігнулася й пролізла під жовтою стрічкою. Ніхто її не зупинив. Підійшла до розсувних автоматичних дверей, які з шипінням розійшлися, впустивши її до операційного передпокою. Ріццолі побачила плями й гарячкове плетиво кривавих слідів на підлозі. Спеціаліст уже пакував свої прилади. Місце злочину вистигло, з нього все вичавили, і тепер залишалося хіба що вигнати звідси всіх і все помити.

Але хоча місце злочину й вистигло, хоча тут побувало надто багато людей, Ріццолі ще могла прочитати історію цих подій, адже її було написано на стінах кров’ю. Жінка бачила засохлі сплески кровотечі з пульсуючої перерізаної артерії. Кривава хвиля навскіс тягнулася по стіні, доходячи аж до дошки з графіком чергування хірургів, списками пацієнтів, палат і назв операцій. Увесь день було розписано. Ріццолі подумала про те, що сталося з пацієнтами, яким раптом скасували операції, бо операційна перетворилася на місце злочину. Про те, якими можуть бути наслідки не проведеної вчасно холецистектомії[13] — хай би що означало це слово. Побачивши цей щільний розклад, Ріццолі зрозуміла, чому з місцем злочину впоралися так швидко. Це приміщення мало послужити живим. Не можна було просто взяти й закрити на невизначений термін одну із найбільш навантажених операційних у Фічбурзі.

Криваві зиґзаґи йшли через дошку з розкладом, а потім у куток. І тяглися далі на іншій стіні. Тут вони були меншими, адже артеріальний тиск падав. Патьоки крові переміщувалися нижче по стіні, аж до підлоги, і закінчувалися плямою-озером біля столу реєстрацій.

«Телефон. Той, хто помирав тут, намагався зателефонувати».

За зоною реєстрації починався широкий коридор, який вів до окремих операційних палат. Чоловічі голоси й потріскування рацій привели Ріццолі до однієї з них. Вона увійшла в прочинені двері, проминула ряд умивальників. Асистент хірурга байдуже глянув на неї. Ніхто не зупиняв її, навіть коли вона увійшла до операційної номер чотири й зупинилася, ошелешена слідами кривавої різанини. Тіла жертв уже прибрали, але повсюди — на стінах, шафах і довгих столах — була їхня кров. Підлогою тягнулися плями. Тут убивця пробудився зо сну.

— Мем! Мем!

Двоє чоловіків у штатському стояли біля шафи з інструментами й незадоволено дивилися на Ріццолі. Вищий із них пішов до неї. Його бахіли прилипали до закривавленої підлоги. Йому було за тридцять. У манері триматися простежувалася самовпевнена зверхність, характерна для всіх чоловіків з великими м’язами. «Компенсація мужності за те, що його голова швидко лисіє».

Перш ніж він устиг запитати в неї очевидне, вона показала посвідчення.

— Джейн Ріццолі, бостонський відділ розслідування убивств.

— Що тут робить колега з Бостона?

— Вибачте, я не знаю вашого імені.

— Сержант Кенеді, підрозділ розшуку втікачів.

Офіцер поліції штату Массачусетс. Ріццолі хотіла була потиснути йому руку, але помітила, що він у латексних рукавичках. У будь-якому разі він, мабуть, і не збирався простягнути їй руку.

— Чим вам допомогти?

— Можливо, я допоможу вам.

— Як?

Кенеді, здається, був не в захваті від цієї перспективи.

Ріццолі подивилися на криваві патьоки на стінах.

— Чоловік, який це зробив… Воррен Гойт…

— Ну?

— Я дуже добре знаю його.

Тепер до них підійшов невисокий чоловік. Він мав бліде обличчя й великі вуха, наче в Дамбо. Хоча він явно теж був коп, але, на відміну від Кенеді, не кинувся захищати свою територію.

— Агов, я вас знаю. Ви Ріццолі. Це ви його посадили.

— Я працювала разом із колегами.

— Та ну. Це ви його вистежили в Літії.

На відміну від Кенеді, він був не в рукавичках і потиснув їй руку.

— Детектив Арлен, поліція Фічбурґа. Ви аж із самого Бостона приїхали заради цього?

— Вирушила, щойно дізналася. — Погляд Ріццолі знову зупинився на стінах. — Ви ж розумієте, з ким маєте справу?

— У нас усе під контролем! — відрізав Кенеді.

— Ви знаєте, що це за вбивця?

— Ми знаємо, що він скоїв тут.

— Але чи достатньо знаєте його?

— Ми маємо всі дані на нього із Суза-Барановскі.

— Але там охоронці теж гадки не мали, який він небезпечний. Інакше цього просто не сталося б.

— Ніколи ще не траплялося такого, щоб я не зміг знайти втікача й відправити назад, — сказав Кенеді. — Усі вони припускаються одних і тих самих помилок.

— Він не з таких.

— Він лише на шість годин випередив нас.

— Шість годин… — Ріццолі похитала головою. — Ми вже його втратили.

— Та ми опитуємо всіх навколо! — розлютився Кенеді. — Виставили патрулі на дорогах, перевіряємо машини, попередили засоби масової інформації. Його фото показують по всіх місцевих телеканалах. Як я й казав, усе під контролем.

Ріццолі не відповіла. Вона знову дивилася на криваві смуги.

— Хто тут загинув? — тихо запитала вона.

Відповів Арлен:

— Анестезіолог і медсестра. Анестезіолога знайшли біля цього стола. А медсестру далі, біла дверей.

— Вони не кричали? Не кликали на допомогу?

— Навряд чи вони були здатні на бодай якісь звуки. Їм обом перерізали гортань.

Ріццолі обійшла стіл і зупинилася біля металевої підпорки, на якій висів мішечок із розчином для внутрішньовенних ін’єкцій. Трубочка і катетер валялися на підлозі в калюжі води. Під столом лежав розбитий на друзки шприц.

— Вони мали робити йому анестезію, — сказала Ріццолі.