Терри Пратчетт – Озброєні (страница 85)
Погляд Ваймза зупинився на Ребусовому тілі, а потім на ружжі. Він хотів його забрати, але вчасно зупинився.
Навіть у чаклунів не було нічого подібного. Один спалах із костура — і їм потрібно було піти і прилягти.
Недарма його ніхто не міг знищити. Ніхто не міг знищити щось настільки ідеальне. Воно зачіпало найтонші струни твого серця. Тримаєш його в руках — і у тебе є сила. Більше сили, ніж дає будь-який арбалет чи спис — вони просто накопичували силу твоїх м’язів. Але ружжо давало силу ззовні. Не ти користуєшся ним — це воно користується тобою. І Ребус, певно, був доброю людиною. Він, напевно, досить уважно прислухався до Едварда, але потім взяв ружжо, і воно заволоділо доктором.
— Капітане Ваймзе? Здається, нам краще прибрати його звідси, — сказав Морква, нахиляючись.
— Роби, що хочеш, тільки не торкайся його! — попередив Ваймз.
— Чому ні? Це лише пристрій, — сказав Морква. Він підхопив ружжо за дуло, якусь мить подивився на нього, а потім щосили вдарив ним об стіну. Шматочки металу покотилися по підлозі.
— Лише одне таке, — сказав він. — Мій батько казав, що якщо щось існує лише одне, то воно обов’язково особливе. Ходімо.
Він відчинив двері.
Він зачинив двері.
— Внизу близько сотні найманців, — сказав він.
— А скільки стріл у твоєму арбалеті? — спитав Ваймз. Він не міг відвести погляд від розбитого ружжа.
— Одна.
— Тоді й не важливо, що арбалет так повільно перезаряджається.
Хтось чемно постукав у двері.
Морква поглянув на Ваймза. Ваймз знизав плечима. Він відчинив двері.
Це був Дауні. Він підняв порожню руку.
— Ви можете скласти зброю. Запевняю вас, вона не знадобиться. Де доктор Ребус?
Морква показав.
— А, — він поглянув на двох вартових. — Ви не заперечуєте, якщо його тіло залишиться тут? Ми поховаємо його у склепі гільдії.
Ваймз показав на тіло.
— Він
— А тепер він і сам мертвий. А я мушу просити вас піти.
Дауні відчинив двері. На широких сходах вишикувалися найманці. У жодного з них не було в руках зброї. Але для найманців це ніколи не було проблемою.
Внизу лежало тіло Анґви. Вартові повільно спустилися вниз. Морква опустився на коліна і обережно підняв тіло.
Він кивнув Дауні.
— Незабаром ми відправимо когось забрати тіло доктора Ребуса, — сказав він.
— Але я думав, що ми домовилися…
Ні. Я повинен переконатися, що він мертвий. Все потрібно робити відкрито, а не в темряві і за зачиненими дверима.
— Боюся, ми не зможемо виконати вашого прохання, — твердо відповів найманець.
— Це не прохання, сер.
Десятки найманців спостерігали, як вартові покидали подвір’я гільдії.
Чорні ворота зачинилися.
І, здається, ніхто не збирався їх відчиняти.
— Я з тобою згоден, але, можливо, варто було одягти свої думки у м’якші слова? — сказав Ваймз. — Здається, їм це не сподобалося.
Ворота розлетілися на шматки. Шестиметрова залізна стріла пройшла повз Моркву й Ваймза і понівечила велику ділянку стіни в дальньому кінці подвір’я.
Пара ударів рознесла решту воріт, і через них зайшов Щебінь. Він озирнувся навколо, окинувши найманців несамовитим поглядом червоних очей. І загарчав.
Найбільш кмітливі найманці уже прийшли до висновку, що в їхньому арсеналі немає нічого, чим би можна було вбити троля. Вони мали тонкі стилети, але тут потрібні були кувалди.
У них були дротики, оздоблені вишуканими отрутами, але проти тролів вони були нікчемними. Ніхто ніколи не думав, що тролі можуть стати настільки достойними, що хтось захоче їх убити за гроші. А тепер Щебінь став надзвичайно достойним. В одній руці у нього була сокира Дуболома, а в іншій — свій потужний арбалет.
Деякі з найбільш кмітливих найманців обернулися і побігли геть. Але інші були не такими кмітливими. Від Щебня відскочило кілька стріл. Коли він обернувся, ті, хто випустив ці стріли, побачили його обличчя та покидали свої луки.
Щебінь підняв свого кийка.
—
Слова пролунали у кожному куточку двору.
Щебінь дуже повільно підняв руку.
—
Довгий небезпечний момент.
— Дякую, виконувачу обов’язків констебля. Ти будеш супроводжувати пана Ваймза до Академії, — Морква озирнувся на найманців. — Бувайте здорові, панове. Ми можемо повернутися.
Троє вартових переступили через уламки воріт.
Ваймз мовчав, поки вони не опинилися посеред вулиць І тоді він повернувся до Моркви.
— Якщо ви не заперечуєте, я віднесу її до штабу Сторожі.
Ваймз опустив погляд на тіло Анґви і відчув, як рушив потяг його думок. Про деякі речі було надто важко думати. Для цього вимагалася гарна тиха година. Щоб зібрати все це разом.
— Сер? — ввічливо перепитав Морква.
— Ага. Так. Ми поховаємо її біля храму Дрібних божеств. Гаразд? — відповів Ваймз. — Це така традиція Сторожі…
— Так, сер. Рушайте із Щебнем. Він усе розуміє, якщо чітко давати накази. Якщо ви не заперечуєте, на весіллі мене не буде. Гадаю, ви мене розумієте…
— Так. Так, звісно. Гм. Моркво? — Ваймз моргнув, щоб прогнати підозри, які вимагали термінового розгляду. — Ми не повинні занадто погано думати про Ребуса. Я ненавидів цю сволоту, але хочу бути до нього справедливим. Я знаю, що ружжо робить з людьми. Ми всі однакові, коли у нас в руках ружжо. Я був таким самим.
— Ні, капітане.
Ваймз як міг посміхнувся.
— Тепер я пан Ваймз, — сказав він.
Морква повернувся до штабу Сторожі та поклав тіло Анґви на плиту в імпровізованому морзі. Тіло починало заклякати.
Він взяв трохи води та старанно вичистив їй хутро.
Те, що він зробив далі, здивувало б, скажімо, троля, чи ґнома, чи того, хто не дуже добре був знайомий із реакцією людського розуму на стрес.
Він написав рапорт. Він вимив підлогу головної кімнати — якраз була його черга. Він помився. Він змінив сорочку і замотав рану на плечі, почистив нагрудник, спочатку ганчіркою зі сталевої вати, потім — різними м’якими тканинами, поки не побачив у нагруднику своє відображення.
Десь вдалині від почув «Весільний марш» Фонделя, який грали на Величезному Органі під акомпанемент різних «Звуків з ферми великої рогатої худоби». З того, що сержант Колон вважав своїм найціннішим сховищем, він дістав пляшку рому, налив собі трохи у склянку та випив, промовивши лише: «За пана Ваймза та леді Ремкін!» — ясним, щирим голосом, який би сильно розчулив будь-кого, хто б це почув.