Терри Пратчетт – Озброєні (страница 61)

— Я від цього далекий, я лише капрал, — сказав Морква. — Але я ще ніколи не порушував прямого наказу, і мені доведеться виконати наказ, а потім письмово про це доповісти.

— Розумієш…

Морква підійшов трохи ближче.

— Якщо вас це заспокоїть, потім мені стане дуже соромно, — сказав він.

Клоун дивився в його чесні очі і бачив, як і всі, лише чисту правду.

— Слухай! Якщо я закричу, — сказав доктор Грим-Ас, червоніючи під гримом, — тут вмить опиниться десяток охоронців.

— Повірте, — сказав Морква, — це лише полегшить мою задачу.

Доктор Грим-Ас пишався своєю здатністю читати душі. У рішучому виразі обличчя Моркви не було нічого, крім абсолютної, досконалої чесності. Він трохи потримав у руці перо для письма, а потім раптовим рухом кинув його на підлогу.

— Дідько! — закричав Грим-Ас. — Як ти пронюхав? Хто тобі сказав?

— Цього я не можу сказати, — відповів Морква. — Але все одно це логічно. У кожну гільдію є лише один вхід, але двори гільдій поєднані одним парканом. Достатньо лише пробити стіну.

— Запевняю, ми про це не знали, — сказав клоун.

Сержант Колон аж закляк від захвату. Йому часто доводилося бачити, як блефують люди з поганими картами, але він ще ніколи не бачив, як хтось блефує взагалі без карт.

— Ми подумали, що це просто невдалий жарт, — сказав клоун. — Ми вирішили, що молодий Гуляка просто вправлявся з новим жартом, а потім його знайшли мертвим, а ми так і не…

— Я хочу оглянути отвір, — сказав Морква.

Решта вартових демонстрували у дворі мініатюру за мотивами команди «Вільно!».

— Капрале Ноббсе?

— Що, молодший констеблю Дуболоме?

— Що ж таке всі кажуть про ґномів?

— Ой, не треба мені тут. Це знають усі, хто хоч щось знає про ґномів, — сказав Ноббі.

Дуболом прокашлявся.

— Ґноми не знають, — сказав він.

— Чого ґноми не знають? Що ти маєш на увазі?

— Але ж нам ніхто не розповідав, що ж там усі знають про ґномів, — поскаржився Дуболом.

— Може, всі думають, що ви це і так знаєте? — припустив Ноббі.

— Я не знаю.

— Ну гаразд, — сказав Ноббі. Він поглянув на тролів, потім схилився до Дуболома і прошепотів щось йому на вухо.

Дуболом кивнув.

— То це все?

— Так. Гм… це правда?

— Що? О, так. Звичайно. Для ґномів це нормально. Звичайно, у когось більший, ніж в інших.

— Ось про що всі говорять, — сказав Ноббі.

— У мене самого, наприклад, такий сталеплавний агрегат, що всі ґноми заздрять.

— Та ні! Я не про це! Я мав на увазі не той агрегат. Я мав на увазі… — Ноббі знову перейшов на шепіт. Вираз обличчя Дуболома не змінився.

Ноббі поворушив бровами.

— Це правда? Правда?

— Та звідки мені знати? Я не знаю, які там у людей поршні. Ми виготовляємо поршні не за розмірами, а такі, щоб відповідали виробу, в який їх будуть встановлювати.

Ноббі вгамувався.

— Принаймні одне точно правда, — сказав він. — Ви, ґноми, справді любите золото? Це ж правда?

— Звичайно, ні. Не будь дурнем.

— Але ж…

— Ми просто так говоримо, щоб затягти його до ліжка.

Вони стояли у спальні клоуна. Колон час від часу замислювався про те, що клоуни роблять, коли залишаються на самоті. І ось він усе бачив. Тут були і велика розпірка для взуття, і спеціальний широкий прес для прасування штанів, і дзеркало з непристойно великою кількістю свічок, кілька тюбиків гриму промислового масштабу… і ліжко, яке нагадувало звичайну ковдру на підлозі… тому що нею і було. Розкішне життя у клоунів та блазнів не шанувалося. Гумор — це серйозна справа. У стіні був отвір, достатньо великий, щоб через нього могла пройти людина. Поруч хтось нагромадив невелику купу розбитої цегли.

З іншого боку була темрява.

З іншого боку люди за гроші вбивали інших людей.

Морква просунув голову і плечі крізь отвір, але Колон спробував витягнути його назад.

— Почекай, друже, ти навіть уявити не можеш, які жахи криються за цими стінами…

— Ось і хочу дізнатися.

— Може, там камера для тортур, темниця або навіть помийна яма!

— Сержанте, тут спальня новобранця.

— Ось бачиш!

Морква переступив межу гільдій. Найманці могли почути, як він рухається крізь морок. То був морок Гільдії найманців, дещо концентрованіший, але менш похмурий, ніж морок блазнів.

Знову з’явилася капралова голова.

— Там давно нікого не було, — сказав він. — Підлога покрита пилом, але сліди ще можна розгледіти. А двері зачинені на засув. З цього боку.

За головою з’явилася решта Морквиного тіла.

— Я просто хочу переконатися, що повністю розумію ситуацію, — сказав він доктору Грим-Асу. — Гуляка пробив отвір до Гільдії вбивць, так? А потім він пішов і підірвав того дракона? А потім повернувся крізь цей отвір? То як же його вбили?

— Безумовно, це були найманці, — сказав доктор Грим-Ас. — Вони діяли у межах своїх повноважень. Зрештою, зазіхання на майно гільдії — дуже серйозне правопорушення.

— Хтось бачив Гуляку після вибуху? — питав Морква.

— Так, його бачили. Того дня біля воріт чергував Красунчик. Він чітко пам’ятає, що Гуляка виходив з гільдії.

— Він впевнений, що бачив саме Гуляку?

Доктор Грим-Ас подивився на нього порожнім поглядом.

— Звичайно.

— Як він може бути впевненим?

— Як? Звичайно, він його упізнав. Це коли ти бачиш людину і одразу знаєш, хто вона. Ти дивишся на хлопчину і кажеш… це він. Це називається у-піз-на-ван-ня, — голова блазнів навмисне розділив останнє слово на склади. — Це був Гуляка. Красунчик сказав, що той був дуже стурбованим.

— А-а-а. Чудово. Залишилося лише декілька питань. У Гуляки були друзі серед найманців?

— Не знаю… можливо, можливо. Ми не забороняємо відвідування.