Терри Пратчетт – Озброєні (страница 13)

— Тому що цей покидьок Ребус не хоче, аби я дізнався.

— І я знаю, від чого з’явилася та яма, — сказала Анґва.

— Від чого?

— То вибухнув дракон.

Вони йшли в приголомшливій тиші.

— Це цілком можливо, — погодився Морква. — Ці маленькі чорти вибухають навіть від звуку падіння шолома.

— Дракон, — пробурмотів Ваймз. — Молодший констеблю Анґво, звідки така ідея?

Анґва вагалася. «Мені собака розповів», — точно не ті слова, які призводять до кар’єрного зростання.

— Жіноча інтуїція, — пожартувала вона.

— Припускаю, — сказав Ваймз, — твоя інтуїція ризикне розповісти, що саме викрали?

Анґва знизала плечима. Морква помітив, як цікаво рухалися її груди.

— Щось таке, що найманці зберігали саме там, де можна було за ним постійно приглядати? — припустила вона.

— Та-а-ак, — замислився Ваймз. — А далі ти мені скажеш, що собака все це бачив.

— Гав?

Едвард де Гибль запнув штори, зачинив двері і сперся на них. Це було так просто!

Він поклав згорток на стіл. Це був тонкий згорток завдовжки близько чотирьох футів.

Він обережно його розгорнув, і там… було… воно.

Воно було схоже на той малюнок у трактаті. Як типово для людей!

Ціла сторінка, наповнена докладними кресленнями арбалетів, а цей шедевр — лише на берегах, ніби він і не має особливого значення.

Це було так просто! Навіщо його ховати? Напевно, тому, що люди боялися. Люди завжди боялися могутності. Вона змушувала їх нервуватися.

Едвард підхопив його, трохи погойдав у руці і зрозумів, що предмет просто просить, щоб його тримали.

Ти моє.

І це, тією чи іншою мірою, було кінцем Едварда де Гибля. Деякий час щось ще існувало, але воно було вже не зовсім людиною.

Був майже полудень. Сержант Колон відвів нових рекрутів на стрільби з лука на полігон «Бережи сідниці».

Ваймз вирушив у патрулювання разом із Морквою.

Він відчув, що щось усередині нього шипіло. Щось дратувало його втомлені, але досі гострі інстинкти, намагаючись привернути до себе увагу. Він мав рухатися. Морква намагався не відставати.

На вулицях навколо Гільдії молодші найманці ще підмітали скло.

— Найманці при денному світлі, — буркнув Ваймз. — Як це вони ще не перетворилися на попіл?

— То вампіри, сер, — сказав Морква.

— Га! Ти правий. Найманці і ліцензовані злодії… та криваві вампіри! Знаєш, хлопче, колись це було велике старе місто.

Підсвідомо вони йшли нога в ногу… прямували.

— За часів королів, сер?

— Королі? Королі? Чорт забирай, ні!

Пара найманців здивовано озирнулася.

— Я вам скажу, — сказав Ваймз. — Монарх — абсолютний правитель, так? Головний бос…

— Якщо тільки він не королева, — сказав Морква.

Ваймз поглянув на нього. Потім він кивнув.

— Добре, або головна боссазель…

— Ні, так можна казати лише у випадку, якщо це молода жінка. Королеви зазвичай старші. Вона повинна бути… босеса? Ні, це для молоденьких принцес. Ні. Мабуть, босиня.

Ваймз зробив паузу. У цьому місті щось відчувалося в самому повітрі. Якби Творець сказав «Нехай буде світло» в Анк-Морпорку, його б завалили питаннями на зразок «Якого кольору?»

— Краще «верховний правитель», — сказав він, знову починаючи прямувати.

— Гаразд.

— Але це неправильно, розумієш? Одна людина, що володіє силою життя і смерті.

— Але якщо він хороша людина… — почав Морква.

— Що? Що? Гаразд. Гаразд. Припустимо, що він хороша людина. А його заступник — він теж хороша людина? Можна лише сподіватися. Тому що і він править від імені короля. А решта королівського двору… вони обов’язково повинні бути хорошими людьми. Тому що якщо хоча б хтось із них поганий, результат — хабарництво та покривання злочинів.

— Патрицій — верховний правитель, — зазначив Морква. Він привітався до перехожого троля. — Добридень, пане Карбункуле.

— Але він не носить корону і не сидить на троні, і він не каже тобі, що його правління — це правильно, — сказав Ваймз. — Ненавиджу цього сволоту. Але він чесний. Чесний, як штопор.

— Навіть так, хороша людина в якості короля…

— Так? І що це дає? Королівська влада забруднює розум людей, хлопче. Чесні люди починають кланятися і плазувати лише тому, що чийсь дідусь убивав краще, ніж їхній. Слухай! Я впевнений, у нас колись були хороші королі! Але королі дають нам своїх нащадків! Тут уже кров бере своє, і ми отримуємо купку зарозумілих убивць, цілковитої сволоти! Вони починають відрізати голови королевам і намагаються вбити своїх кузенів що п’ять хвилин! Ми щойно пережили таке століття! І одного дня одна людина сказала: «Годі королів!» — і ми піднялися, і ми боролися з кровожерливими вельможами, і ми повалили короля з трону, і ми потягли його на площу Сатор і відрубали його кровожерливу голову! Ідеальна робота!

— Ого, — сказав Морква. — І хто це був?

— Хто?

— Людина, яка сказала: «Годі королів!»

На них дивилися люди. Обличчя Ваймза, до цього гнівно-червоне, перефарбувалося у ніяково-червоний колір. Однак різниця відтінків була досить незначною.

— О… У ті часи він був командувачем Міської варти, — пробурмотів він. — Його звали Старий Мордакамінь.

— Ніколи про нього не чув, — сказав Морква.

— Він, е-е-е, про нього не дуже часто пишуть в підручниках з історії, — сказав Ваймз. — Іноді потрібна громадянська війна, а іноді після цього краще зробити вигляд, що її ніколи не було. Іноді люди роблять щось важливе, але забути про них просто життєво необхідно для країни. Розумієш, у нього була сокира. Ніхто більше не наважився. Зрештою, це була шия короля. Королі, — він наче сплюнув це слово, — особливі. Навіть після того, як вони побачили… королівські покої та прибрали… шматочки. Навіть тоді. Ніхто не очистить світ. Але він взяв сокиру, вилаявся і зробив це.

— Що то був за король? — запитав Морква.

— Лоренцо Добрий, — стримано мовив Ваймз.

— Я бачив його портрет у музеї королівського палацу, — згадав Морква. — Старий товстун. В оточенні купи дітей.

— О так, — обережно мовив Ваймз. — Він дуже любив дітей.

Морква привітався з парою ґномів.

— Я цього не знав, — сказав він. — Я думав, це був звичайний переворот.

Ваймз знизав плечима.

— Усе це є в історичних трактатах, однак потрібно знати, де їх шукати. Це було кінцем королів Анк-Морпорка. У нього, здається, залишився живий син. І кілька божевільних родичів. Їх відправили у вигнання. Напевне, королівська родина дуже від цього страждала. Сам я не розумію чому.

— Здається, я розумію. Вам же подобається місто?