Терри Пратчетт – Озброєні (страница 11)

Найманець раптом усвідомив, що сонячне світло кудись зникло.

— А ось ці дві форми, — посміхнувся Ваймз, явно перебуваючи поза межами сонячного затемнення, — ці дві форми трохи страшніші.

Найманець повільно кивнув. До цього він не був готовий. Зазвичай вартові не наближалися до Гільдії. Який у цьому сенс? В ідеально скроєному одязі кожного з найманців приховано щонайменше вісімнадцять знарядь убивства. Але ситуація ставала загрозливою, оскільки Щебінь мав по знаряддю на кожну руку. На кожній руці, можна так сказати.

— То… напевне… е-е-е… я піду покличу головного. Добре?

Морква нахилився і промовив надзвичайно серйозним тоном:

— Дякую за співпрацю.

Анґва дивилася на пса. Пес дивився на Анґву.

Вона присіла. Собака також сів і почав люто чухати за вухом.

Обережно озирнувшись, щоб переконатися, що їх ніхто не бачить, вона прогавкала своє питання.

— Не треба цього, — сказав собака.

— Ти можеш говорити?

— Так. Для цього багато розуму не треба, — сказав собака. — А ще не треба багато розуму, щоб зрозуміти, хто ти така.

Здавалося, Анґва запанікувала.

— Як ти зрозумів?

— Запах, дівчино. Вас там хоч чомусь навчають? Ох, я почув твій запах за милю. І подумав, невже? Хтось із них працює у Сторожі?

Анґва сердито пригрозила пальцем:

— Не смій комусь сказати.

Собака засмутився. Він мав навіть гірший вигляд, ніж раніше.

— А хто мене послухає?

— Чому ні?

— Тому що всі знають, що собаки не можуть говорити. Вони мене чують, бачать, але зазвичай просто думають, що це їхній внутрішній голос. Принаймні якщо не станеться чогось такого… — собака зітхнув. — Повір мені, я знаю, про що говорю. Я читав книги. Ну добре… жував книги.

Він знову почухав за вухом.

— Мені здається, — нарешті промовив собака, — ми могли б допомогти одне одному…

— Яким чином?

— Ну, ти могла би принести мені м’яса. М’ясо покращує мою пам’ять. Але тільки поки я їм. Щойно м’ясо закінчується — і я вже нічого не пам’ятаю.

Анґва насупилася.

— Люди не дуже полюбляють слово «шантаж», — сказала вона.

— Це не єдине слово, яке їм не подобається, — відповів собака. — Подивися на мене. У мене хронічна розумність. Хіба собаці це потрібно? Я про це просив? Ні! Я просто шукав тихе місце, щоб відпочити. Сховався в будівлі біля Невидної академії. Ніхто не попереджав мене про всю цю чортову магію, що тече там стрімкими потоками. І ось я прокидаюся, відкриваю очі, мізки шиплять, наче в них засипали проносного. Невже знову? Абстрактна концептуалізація, інтелектуальний розвиток… На біса це мені? Минулого разу все це закінчилося тим, що я рятував усесвіт від… як їх… Підземельних вимірів, і чи хтось мені подякував? «Хороший песик, дайте йому кісточку». Ха-ха, — він простягнув до неї свою заяложену лапу. — Мене звати Гаспод. Щось подібне трапляється зі мною щотижня. У вільний час я — простий собака.

Анґва здалася. Вона взяла побиту міллю лапу і потисла її.

— Моє ім’я Анґва. А хто я, ти сам знаєш.

— Уже забув, — відповів Гаспод.

Стіна однієї з кімнат на першому поверсі перетворилася на зяючу дірку, з якої капітан Ваймз спантеличено дивився на уламки, що розлетілися по всьому подвір’ю Гільдії. Від вибуху повилітали усі вікна. Під ногами валялося бите скло. Дзеркальне скло. Звичайно, найманці страждали від марнославства… чи насолоджувалися ним… ну, любили милуватися собою. Але ж дзеркала повинні бути в кімнатах. Хіба можна використовувати дзеркала для зовнішніх робіт? Вони вішаються дзеркальною поверхнею всередину приміщення, а не назовні.

Він побачив, як молодший констебль Дуболом нахилився вниз і підхопив декілька шківів, на яких виднілися наполовину згорілі мотузки.

В уламках він побачив прямокутник картки.

Волосинки на тильній стороні Ваймзової руки наїжачилися від напруження.

У повітрі відчувався дивний запах.

Ваймз був готовий першим визнати, що поліцейський з нього геть ніякий, але він не мав на це права, бо інші люди на більш високих посадах із задоволенням визнали б це за нього. У Ваймза бували спалахи самостійності, які засмучували важливих людей, а кожен, хто засмучує важливих людей, автоматично втрачає кваліфікацію вартового. Але він мав розвинені інстинкти. Без них провести все життя на вулицях неможливо. Так само, як джунглі враз змінюються, щойно почувши запах мисливця, змінилося і місто.

Щось було не так, щось пішло не так, і він не міг зрозуміти, що саме. Він потягнувся вниз…

— Що все це означає?

Ваймз випрямився, але не обернувся.

— Сержанте Колоне, я хочу, щоб ви повернулися до штабу Сторожі з Ноббі та Щебнем, — сказав він. — Капрал Морква та молодший констебль Дуболом залишаються зі мною.

— Так, сер! — швидко згодився сержант Колон, сильно тупаючи та щодуху віддаючи честь, тим самим надзвичайно дратуючи найманців. Ваймз оцінив його спробу.

Лише потім він обернувся.

— Ах, докторе Ребусе, — привітався він.

Голова Гільдії найманців побілів від люті, що чудово контрастувало з його вугільно-чорним вбранням.

— Вас ніхто не викликав! — сказав він. — Вартові! Що ви всі тут забули? Ходите навколо, ніби це ваша Гільдія!

Ваймз змовчав. Його серце співало. Він смакував мить. Він хотів би сфотографувати цю мить і обережно сховати її у великій книзі, щоб пізніше, уже на старості, час від часу виймати це фото і згадувати свій тріумф. Він потягнувся до нагрудника і витягнув листа від адвоката.

— Ну, якщо вам потрібна зовсім уже ґрунтовна причина, — сказав він, — то це і є моя Гільдія.

Людину визначає те, що вона ненавидить. Капітан Ваймз ненавидів дуже багато речей. І список очолювали найманні, відразу ж після королів та нежиті.

Він мав визнати, що доктор Ребус отямився досить швидко. Читаючи листа, він не вибухнув і навіть не почав сперечатися. Він навіть не почав кричати, що лист — підробка. Він просто склав його, віддав Ваймзові і холодно сказав:

— Я бачу. Принаймні Гільдія залишається у приватній власності.

— Так. Тепер, будь ласка, розкажіть мені, що тут відбувається.

Він помітив, що інші старші найманці заходять у двір через отвір у стіні. Вони дуже уважно дивилися на уламки навколо.

— Це все від феєрверків, — відповів Ребус.

— Ну добре, — згодився ситий Гаспод, — а було все ось як. Хтось поклав коробку з драконом прямо біля стіни посеред подвір’я… ось… а потім хтось пішов і сховався за однією з отих величезних скульптур, потягнув за мотузочку і… Бабах!

— Бабах?

— Отже… Тоді наш друг заховався в дірку в стіні й одразу ж виліз із схованки і почав бігати подвір’ям разом з усіма. І так він змішався із натовпом. Звичайно! Ще один чоловік у чорному. Ніхто й не помітить, розумієш?

— Маєш на увазі, що він досі там?

— Звідки я знаю? Капюшони та плащі, усі в чорному…

— А як ти все це помітив?

— Я відвідую Гільдію найманців щосереди. Ніч м’ясного асорті на грилі, розумієш? — Гаспод помітив порожній вираз Анґвиних очей і зітхнув. — У середу ввечері кухар завжди готує м’ясне асорті на грилі. І кров’янку ніхто не їсть. Отож, я прибігаю до кухні, розумієш, гав-гав, дай-дай, хто у нас хороший хлопчик, подивіться на маленького песика, здається, ніби він розуміє кожне слово, а що в мене є для хорошого хлопчика…

На мить він зніяковів.

— Гордість гордістю, але ковбаса ковбасою, — сказав він.

— Від феєрверків? — сказав Ваймз.

Доктор Ребус був схожий на людину, що хапається за колоду у штормовому морі.