Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 78)

— Десь майже п’ять тисяч доларів...

— П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛ...

Бескид затулив Толозові рота величезною п’ятірнею.

— Тобто, — уточнив Бескид.

З-під його долоні чувся притишений стогін.

— ММММММ?

— Я трохи заплутався в підрахунках, даруйте, — попросив вибачення Асфальт.

— Нам ніколи не втекти досить далеко. Ти це розумієш? Нас і на тому світі знайдуть.

— Та ж намагався пояснити! Може... Може, ми могли б просто їх повернути?

— ММММММ?!

— І як нам це зробити, по-твоєму?

— ММММММ М?!

— Толозе, — сказав Бескид повільно й трохи повчально, — я тобі рота розтулю, а ти не волатимеш, гаразд?

— Мугу.

— Добре.

— ПРОСТО ПОВЕРНУТИ ЇХ? П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДО..? ММ МММ М?!

— Підозрюю, щось із того наше, — сказав Бескид, щільніше затискаючи гномові рота.

— Мммм!

— Мені-от взагалі не платять, — завважив Асфальт.

— Треба дістатися Квірма, — нервово озвався Паді. — Можемо забрати те, що нам належить по праву, а решту відіслати назад.

Бескид почухав щелепу.

— Там і Хризопразові гроші є, — нагадав Асфальт. — Пан Нудль у нього на фестиваль позичав.

— А от від нього нам точно не втекти, — сказав Бескид. — Хіба тільки до Краю доїхати й стрибнути вниз, та й тоді не факт.

— Але ж можна пояснити все, ні? — обнадійливо спитав Асфальт. — Чи ні?

Усі уявили недобру посмішку на мармуровому обличчі Хризопраза.

— Ммм!

— Ні.

— Тоді нам треба до Квірма, — сказав Паді.

Бескидові діамантові зуби блищали в місячному сяйві:

— Мені от шойно почулося шось, такий дивний звук, ніби як карета гуркотить.

Невидимі жебраки поволі побрели геть із парку. Сморід Старого Тхора Рона трішки затримався, бо слухав музику. Пан Дертий узагалі не рушив із місця.

— У нас майже двадцять сосисок, — сказав Арнольд Колобок.

Домовина Генрі харкнув так густо, ніби його кашель був не просто з плоті, а з кісток.

— Хулєра! — озвався Старий Тхір Рон. — Опромінювать мене надумали, от я їм!

Щось пробігло втоптаним ґрунтом до пана Дертого, видерлося мантією аж до каптура й ухопилося за нього обома кінцівками.

Лунко стукнулися два черепи.

Пан Дертий позадкував.

ПИСК!

Пан Дертий моргнув і зненацька осів.

Жебраки витріщилися на малого стрибуна. Самі невидимі, вони чудово бачили те, чого не бачили інші люди чи, у випадку Старого Тхора Рона, інші очі.

— Це щур, — сказав Качур.

— Хулєра, — озвався Старий Тхір Рон.

Щур запищав і забігав колами на задніх лапах. Пан Дертий знову моргнув... І набув постави Смерті.

— Я МУШУ ЙТИ.

— ПИСК!

Уже віддаляючись, Смерть спинився, вернувся й тицьнув кістлявим пальцем на Качура.

— А ЧОГО ТИ ХОДИШ ІЗ КАЧКОЮ НА ГОЛОВІ?

— З якою качкою?

— ОЙ. ДАРУЙ.

— Ну як це щось може піти не так? — розпинався Довбень, скажено махаючи руками. — Усе має вийти. Усі знають, що коли зірка хворіє чи стається ще якась хрінь, і на твою вулицю приходить свято, — публіка твоя. Так завжди буває, хіба ні?

Джимбо, Паскуда й Кивун визирали з-за лаштунків на скажену юрбу й боязко кивали.

Звісно, коли на твоїй вулиці свято, то все йде так як слід...

— Можна було б заспівати «Анархію в Анк-Морпорку», — нерішуче запропонував Джимбо.

— У нас ніколи не виходило, — сказав Кивун.

— Так, але там нема нічого нового.

— Думаю, можна спробувати...

— Чудово! — вигукнув Довбень, войовничо трусячи гітарою. — Ми це зробимо! Усе на вівтар злягання, препаратів і Музики, Що Качає!

Він відчув на собі недовірливі погляди товаришів.

— Ти не казав нам, що маєш при собі якісь препарати, — докірливо сказав Джимбо.

— І коли вже про це зайшлося, — озвався Кивун, — то я не думаю, що в тебе колись бувало...

— Одне з трьох — уже непогано! — крикнув Довбень.

— Ага, цілих тридцять три відсо...

— Ану цить!

Люди тупотіли й насмішкувато плескали.

Ридикуль сперся на патерицю й промовив: