Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 9)

Коли візок знову рушив, тихенький доглянутий голос сказав:

— Хапаєте гроші й швиденько вшиваєтеся? Я маю рацію?

У відповідь пролунало злагоджене бурмотіння.

— Навчився цього, ще коли в мами на колінцях сидів.

— Та вам узагалі мамині колінця чимало принесли, пане Білоліл.

— Не смій говорити таке про нашу маму! — голос пролунав, неначе землетрус.

— Це ж пан Браун, Банджо. Не гарячкуй.

— Але йому не можна говорити про нашу маму!

— Гаразд! Добре! Гей, Банджо... У мене десь тут була цукерочка... А, ось і вона. І твоя мама знала, як треба. Тихо зайти, не поспішати, узяти те, за чим прийшли, і розумно вшиватися. Не крутитися довкола, підраховуючи здобич і розводячись, які ви хоробрі хлопці, правда?

— Схоже, ви в цьому кумекаєте, пане Браун.

Візок, постукуючи, наближався до іншого боку площі.

— Лише невелика винагорода за витрати, пане Котяче Око. Можна сказати, невеликий подарунок на Вепроніч. Брати все добро й бігти — нерозумно. Краще взяти трохи й спокійно піти геть. І пристойно одягатися. Це мій девіз. Одягніться пристойно й спокійно вшивайтеся. Ніколи не біжіть. Ніколи не біжіть. Вартові завжди переслідують тих, хто біжить. Вони подібні на тер’єрів на полюванні. Ні, ви повільно виходите, заходите за ріг, чекаєте там, поки не почнеться заворушення, а тоді обертаєтеся і йдете назад. До такого вони не готові. Вони ще й відскочать набік, уступаючи вам дорогу. — «Добрий вечір, офіцери», — кажете ви, а тоді йдете додому пити чайок.

— Ого! І виходиш з води сухим. Якщо маєш міцні нерви.

— О, ні, пане Персику. Так тобі не доведеться виходити з води сухим. Передусім ти в неї навіть не зайдеш.

«Це нагадувало дуже хорошу школу, — подумав Ерні (і негайно постарався забути). — Або тренажерний зал в якихось закапелках, куди щойно завітав чинний чемпіон.»

— Що з твоїм ротом, Банджо?

— Він втратив зуб, пане Браун, — сказав інший голос, хихикнувши.

— Жагубив жуб, пане Браун, — прогримів Банджо.

— Слідкуй за дорогою, Ерні, — нагадав Часначай ззаду. — Ми ж не хочемо нещасного випадку, правда?..

Дорога була безлюдною, хоча позаду них усе ще шуміло місто, та й неподалік виднілася велетенська Академія. Тут було ще кілька вулиць, але в будівлях ніхто не мешкав. І щось сталося зі звуком. Решта Анк-Морпорка, здавалося, кудись віддалилася, звуки долинали, немов через товсту стіну. Вони в’їжджали в той нехтуваний закут Анк-Морпорка, який довгий час вважався сміттєзвалищем Академії, відомий як Рухомість.

— Кляті чарівники, — на автоматі пробурмотів Ерні.

— Прошу? — перепитав Часначай.

— Мій прапрадід розповідав, що колись мешкав тут. Низький рівень чарів, чорт забирай! Ха, може, чарівникам це й не заважало, вони ж мали цілу купу заклинань для захисту! Дрібка чарів тут, трішки чарів там... Само собою зрозуміло, що залишки кудись треба подіти...

— Раніше тут були попереджувальні знаки, — зауважив охайний голос ззаду.

— Ну так, але на попереджувальних знаках в Анк-Морпорку також часто написано «Чудові дрова», — відказав хтось інший.

— Я маю на увазі, вони ж постійно викопують старі заклинання: одні вибухають, інші змушують тебе крутитися, ще одні — вирощують моркву; тоді вони взаємодіють одне з одним, і хто знає, до чого це призведе? — сказав Ерні. — Прапрадід розповідав, що часом вони прокидаються вранці, а підвал — на місці горища. І це було не найгірше, — похмуро додав він.

— О так, я чув, що в найгірших випадках можна йти вулицею й зустрітися з самим собою, — додав хтось. — Чув також, що часом ранок не можна було відрізнити від вечора.

— Пес постійно тягнув додому різний непотріб, — сказав Ерні. — Прапрадідусь розповідав, що їм безперестанку доводилося пірнати за диван, якщо він повертався із чимось у пащеці. Чого тільки там не було: іржаві феєрверки, які починали іскритися, зламані чарівні палички, із яких виходив зелений дим, та ще чортзна-що... і якщо кішка починала чимось бавитися, краще було не цікавитися, чим саме, чесно кажучи.

Він смикнув віжки; його нинішнє скрутне становище майже забулося, накрите хвилею успадкованого гніву.

— Розумієте, вони кажуть, що всі старі книги заклинань і магічні приладдя були глибоко закопані, і тепер вони використовують перероблені заклинання. Але це не звучить аж так обнадійливо, особливо коли твоя картопля починає розгулювати городом, — пробурмотів він. — Через це мій прапрадідусь якось звернувся до верховного чарівника, і той сказав... — він заговорив гугнявим голосом, яким, на його думку, послуговувалися всі освічені люди: — «Ну так, виникли тимчасові незручності, шановний, але ви поверніться десь так через п’ятдесят тисяч років...». Кляті чарівники!

Кінь звернув за ріг.

Ця вулиця завершувалася глухим кутом. Напівзруйновані будинки з розбитими вікнами та вкраденими дверима нахилилися один до одного.

— Я чув, що незабаром усе знесуть, — зауважив хтось.

— А, так, — сказав Ерні й сплюнув. Торкнувшись землі, слина швиденько втекла. — І знаєте що? Тепер сюди постійно прилазять якісь божевільні, щось рознюхують, скрізь порпаються...

— Он там, біля тої стіни, — попросив Часначай. — Я чув, що прохід десь там — біля купки щебеню під старим засохлим деревом, але його неможливо побачити, не придивившись. Але я ніколи не бачив, як це зробити...

— Е-е-е... я не можу вас усіх перевезти, — сказав Ерні. — Підвезти — це одне, але перевезти...

— А ми так добре ладнали, — зітхнув Часначай. — Слухай, Ерні... Ерн... ти нас перевезеш, або, як би сумно мені не було це говорити, мені доведеться тебе вбити. А ти, здається, така хороша людина. Добросовісна. Твоє серйозне пальто та поважні черевики чудово про це свідчать.

— Але якщо я вас перевезу...

— Що найгірше може статися? — запитав Часначай. — Втратиш роботу? А якщо не зробиш цього, втратиш життя. Отож якщо поглянути на це під таким ракурсом, то ми навіть робимо тобі послугу. Ой, ну погоджуйся вже.

— Е-е... — Ерні був геть спантеличений. Хлопчина, безумовно, був одним із тих, кого Ерні вважав джентльменами, здавався приємним і привітним, але все якось не складалося докупи. Тон і зміст повідомлення не збігалися.

— До того ж, — продовжував Часначай, — якщо тебе змусили, то ти ні в чому не винний! Ніхто не зможе тебе звинуватити. Ніхто не має права звинувачувати людину, яку змусили вчинити щось, погрожуючи ножем.

— Ну, якщо ми вже заговорили про примус... — пробурмотів Ерні. Схоже, іншого вибору в нього не було.

Кінь зупинився і стояв, очікуючи з терплячим виглядом тварини, яка, ймовірно, знає маршрут краще за візника.

Ерні порився в кишені пальта й вийняв маленьку бляшанку, дуже схожу на табакерку. Він відкрив її. Всередині світився пил.

— І що з цим потрібно робити? — поцікавився Часначай.

— О, просто взяти дрібку, підкинути її в повітря, дзинь — і прохід відкритий, — пояснив Ерні.

— Тож... Ніякої спеціальної підготовки не потрібно?

— Ем... просто кидаєш його на стіну, і воно дзвенить, — сказав Ерні.

— Дійсно? Можна мені спробувати?

Часначай узяв бляшанку з його податливої руки й кинув дрібку пилу в повітря перед конем. Якусь мить він так і висів, а потім сформував у повітрі вузьку блискучу арку. Вона заіскрилася, а тоді почувся...

...дзинь.

— Ого, — почувся голос ззаду. — Як красиво, правда, Дейві?

— Так.

— Такі гарні іскри...

— І тоді треба просто їхати вперед? — уточнив Часначай.

— Точно, — підтвердив Ерні. — Тільки швидко. Вона недовго залишається відкритою.

Часначай поклав бляшанку до кишені.

— Щиро дякую, Ерні. Я дійсно дуже вдячний.

Його інша рука завдала раптового удару. Блиснув метал. Возій моргнув, а тоді звалився з сидіння.

Тиша позаду нього сповнилася жахом і крихтою боязкого захоплення.

— Хіба можна бути таким занудним? — поцікавився Часначай, піднімаючи віжки.

Пішов сніг. Він падав на тіло Ерні, а також проходив крізь кілька сірих плащів, що зависли в повітрі.

Схоже, вони були порожніми. Можна було подумати, що вони перебували там просто, щоб якимось чином позначити місце в просторі.

Дехто сказав: Ну, ми щиро вражені.

Дехто сказав: Дійсно. Ніколи не здогадалися б, що це можна зробити ось так.