Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 77)
Це був скелястий перешийок, величезний і загострений, наче лезо ножа, що з’єднував цю рівнину з пагорбами вдалині. Він був гострим і вузьким, просто тонка лінія снігу з крижаними глибинами з обох боків.
Однак це було краще, ніж нічого. Це «нічого» все ж вкривав сніг.
Вепр добіг до краю і зупинився. Сюзен опустила голову й знову пришпорила його каблуками.
Опустивши рило й рухаючи ногами, наче поршнями, звір кинувся бігти хребтом. Шукаючи точку опори, його ноги здіймали хмари снігу. Нестачу грації компенсували надтваринні зусилля, його ноги рухалися, як у танцюриста, що танцював чечітку на ескалаторі, який прямував вниз.
— Правильно, чудово, моло...
Вепр послизнувся. Якусь мить він стояв на двох ногах, чіпляючись іншими за крижану скелю. Сюзен кинулася в інший бік, міцно стискаючи його шию, і відчула, як їх затягує безодня.
Там не було нічого.
«Він спіймає мене, якщо я впаду, він спіймає мене, якщо я впаду, він спіймає мене, якщо я впаду...» — переконувала вона себе.
Від снігових крихт її очі засльозилися. Ратиця, що зісковзнула, майже хвицьнула її по голові.
«Ні, він цього не зробить, — сказав інший голос. — Впавши зараз, я не заслуговую на те, щоб мене врятували».
Очі істоти опинилися на відстані кількох дюймів. І тут вона зрозуміла...
...У глибинах очей всіх, окрім найбільш незвичних тварин, ви бачите лише власне відлуння. Однак із темних очей навпроти на неї таки хтось подивився...
Ноги черкнули скелю, і вона зосередила всю свою увагу, із останніх сил смикаючись догори. Дівчина з вепром погойдувалися якусь мить, а тоді він повернув рівновагу й погнав уперед по хребту.
Сюзен ризикнула озирнутися.
Собаки продовжували рухатися так само дивно. Вони пересувалися якимись ривками, ніби не послуговувалися м’язами, а перелітали з місця на місце.
«Це не собаки, — подумала вона. — Лише собачі контури».
Під ногами знову щось здригнулося. Догори здійнялася хмара снігу. Світ струснувся. Вона відчула, як вепр напружився, як згрупувалися його м’язи й понесли його вперед, коли гора льоду впереміш із камінням відкололася і почала свій довгий шлях у темну безодню.
Приземляючись, Сюзен злетіла з вепрової спини й звалилася в глибокий сніг. Вона нестямно замахала руками, боячись щомиті зісковзнути у безодню.
Однак її рука намацала гілку, вкриту льодом. За кілька футів від неї, важко дихаючи й видихаючи пару, лежав на боці вепр.
Вона випросталася. Тут перешийок розширювався і перетворювався на пагорб із кількома деревами, вкритими кригою.
Собаки добігли до розриву й закружляли, намагаючись не ковзнути вниз.
Вона розуміла, що вони могли легко перестрибнути цю відстань. Навіть вепру це вдалося, та ще й із нею на спині. Обхопивши гілку обома руками, вона потягнула її на себе; та з тріском відламалася, наче бурулька, і дівчина помахала нею, як кийком.
— Ну ж бо! — скрикнула вона. — Стрибайте! Тільки спробуйте! Ну ж бо!
І один спробував.
Ще при приземленні його вдарила гілка, а потім Сюзен крутнулася і завдала удару згори, збивши вражену тварину з ніг і скинувши її за край.
Якусь мить постать дрижала, а тоді, виючи, щезла з поля зору.
Від люті, змішаної з тріумфом, вона навіть затанцювала.
— Так! Ура! Кому ще? Є охочі?
Решта псів зазирнула їй в очі і вирішила, що ніхто не бажає і охочих більше немає. Нарешті, після однієї-двох нервових спроб, їм вдалося розвернутися, і вони, ковзаючи, рушили до плато.
Їхній шлях перегородила якась постать.
Хвилину тому її там не було, але вона мала такий вигляд, наче стояла тут завжди. Фігура була зроблена зі снігу — із трьох снігових куль, які поклали одна на одну. Замість очей вона мала чорні ґудзики. Ще більше ґудзиків, викладених напівколом, утворили подобу рота. Носом була морквина.
Дві гілочки відповідали за руки.
Принаймні з цієї відстані вони нагадували гілки.
В одній із них стирчала вигнута палиця.
Крук із прикріпленим до тільця вологим клаптиком червоного паперу сів на одну з рук.
— Фіть-фіть? — запропонував він. — Щасливого сонцестояння? Цвінь-цвірінь? Чого ви чекаєте? Приходу Вепроночі?
Собаки позадкували.
Зі сніговика клаптями обсипався сніг, відкриваючи кістляву фігуру в чорній мантії, що розвівалася позаду.
Смерть виплюнув моркву.
— ХО. ХО. ХО.
Сірі тіла стали нечіткими й затремтіли, коли собаки відчайдушно намагалися змінити свою форму.
— НЕ ЗМОГЛИ ВТРИМАТИСЯ? У САМОМУ КІНЦІ? ЦЕ БУЛО ВЕЛИКОЮ ПОМИЛКОЮ.
Він торкнувся коси. На світ з’явилося лезо, голосно клацнувши.
— ЖИТТЯ ТАК ЧИ ІНАКШЕ ВАС ДІСТАНЕ, — сказав Смерть, роблячи крок вперед. — ВИСЛОВЛЮЮЧИСЬ МЕТАФОРИЧНО, ЗВІСНО. ЦЕ ЗВИЧКА, ВІД ЯКОЇ ВАЖКО ВІДМОВИТИСЯ. ОДНОГО ВДИХУ ЗАВЖДИ БРАКУЄ. ВАМ ЗАВЖДИ ХОЧЕТЬСЯ ВДИХНУТИ ЩЕ РАЗ.
Один зі псів послизнувся на снігу й почав відчайдушно чіплятися, щоб врятуватися від довгого холодного падіння.
— І, РОЗУМІЄТЕ, ЧИМ БІЛЬШЕ ЧІПЛЯЄТЕСЯ ЗА КОЖНИЙ МОМЕНТ, ТИМ ЖИВІШИМИ СТАЄТЕ... І ТУТ ПРИХОДЖУ Я.
Ватажок зграї на мить спромігся стати сірою фігурою в каптурі, але його негайно затягнуло в стару форму.
— СТРАХ — ЦЕ ТЕЖ СИМВОЛ НАДІЇ, — сказав Смерть. — УСІ ТІ ЧУТТЯ, ШИРОКО РОЗКРИТІ ПЕРЕД КОЖНОЮ ЧАСТОЧКОЮ СВІТУ. СЕРЦЕБИТТЯ. РУХ КРОВІ. ХІБА ВИ НЕ ЧУЄТЕ, ЯК ВОНИ ТЯГНУТЬ ВАС НАЗАД?
Аудитору знову вдалося повернути форму на кілька секунд і сказати: Ти не можеш цього зробити, існують правила!
— ТАК. ІСНУЮТЬ ПРАВИЛА. АЛЕ ВИ ЇХ ПОРУШИЛИ. ЯК ВИ ПОСМІЛИ?
Лезо коси виділилося у сірому світлі тонким синім контуром.
Смерть підніс тонкий палець до місця, яке задумувалося як його губи, і раптово замислився.
— ТЕПЕР ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЛИШЕ ОДНЕ, ОСТАТОЧНЕ ПИТАННЯ, — сказав він.
Він підняв руки і, схоже, виріс. Його очниці спалахнули сяйвом. Коли він заговорив, у горах зійшли лавини.
— ВИ БУЛИ ЧЕМНИМИ... ЧИ НІ?
ХО. ХО. ХО.
Сюзен почула, як вдалині затихає виття.
Вепр лежав у білому снігу, який увесь тепер багрянів кров’ю.
Вона присіла й спробувала підняти його голову.
Він був мертвий. Одне око витріщилося в нікуди. Язик завалився.
Усередині неї наростали ридання. Крихітна частинка Сюзен, внутрішня нянька, переконувала, що це всього лише виснаження, хвилювання і наслідки адреналіну. Не плакати ж їй над мертвою свинею!
Але її інша частина барабанила у бік вепра обома кулаками.
— НІ, ти не можеш! Ми
Здійнявся вітер.
У ландшафті щось змінилося — під снігом відбувся якийсь рух. Гілки стародавніх дерев легенько колихнулися, струснувши маленькі голочки льоду.