Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 76)

— Я гадала, у тебе часу завжди достатньо. Тобто... якщо тобі потрібно щось зупинити, то ти можеш повернутися в часі і...

— І ВТРУТИТИСЯ?

— Ти вже робив це раніше...

— АЛЕ НА ЦЕЙ ЧАС ЗА ЦЕ ВЗЯЛИСЯ ІНШІ. І ВОНИ НЕ МАЮТЬ НА ЦЕ ПРАВА.

— Які інші?

— У НИХ НЕМАЄ ІМЕН. НАЗВЕМО ЇХ АУДИТОРАМИ. ВОНИ КЕРУЮТЬ ВСЕСВІТОМ. СЛІДКУЮТЬ ЗА ТИМ, ЩОБ ПРАЦЮВАЛА ГРАВІТАЦІЯ І КРУТИЛИСЯ АТОМИ — ЧИ ЩО ВОНИ ТАМ РОБЛЯТЬ? І ВОНИ НЕНАВИДЯТЬ ЖИТТЯ.

— Чому?

— БО ВОНО НЕПРАВИЛЬНЕ. ВОНО ВЗАГАЛІ НІКОЛИ НЕ МАЛО З’ЯВИТИСЯ. ВОНИ ЛЮБЛЯТЬ КАМІННЯ, ЩО РУХАЄТЬСЯ ПО КРИВІЙ. І ПОНАД УСЕ НЕНАВИДЯТЬ ЛЮДЕЙ, — Смерть зітхнув. — У НИХ ПРАКТИЧНО ВІДСУТНЄ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ.

— Але чому Бать...

— РЕЧІ, В ЯКІ ВИ ВІРИТЕ, — ОСЬ ЩО РОБИТЬ ВАС ЛЮДЬМИ. ХОРОШІ ЧИ ПОГАНІ — РІЗНИЦІ НЕМАЄ.

Туман розвіявся. Їх оточували гострі вершини, освітлені відблисками сонця від снігу.

— Вони схожі на гори, де стояв Замок Кісток, — зауважила вона.

— ЦЕ ВОНИ І Є, — сказав Смерть. — У ПЕВНОМУ СЕНСІ. ВІН ПОВЕРНУВСЯ В МІСЦЕ, ЯКЕ ЗНАВ РАНІШЕ. ДУЖЕ ДАВНО...

Хропунець перейшов на легкий галоп просто над снігом.

— А що ми шукаємо? — запитала Сюзен.

— ДІЗНАЄШСЯ, КОЛИ ПОБАЧИШ.

— Сніг? Дерева? Можна якусь підказку? Навіщо ми тут?

— Я ВЖЕ КАЗАВ. ЩОБ УПЕВНИТИСЯ, ЩО СОНЦЕ ЗІЙДЕ.

— Звичайно, сонце зійде!

— НІ.

— Не існує магії, яка б зупинила сонце!

— ОТ БИ Я БУВ ТАКИЙ РОЗУМНИЙ, ЯК ТИ.

Сюзен роздратовано зиркнула донизу й щось зауважила.

Білий простір перетинали крихітні постаті, вони бігли так, начебто когось переслідували.

— Там... ніби якась погоня... — сповістила вона. — Я бачу якихось тварин, але не розумію, за ким вони...

А тоді вона побачила рух у снігу — розмита темна постать ковзала й ухилялася від переслідувачів. Хропунець опустився, і його копита вже практично зачіпали верхівки сосен, які згиналися від його руху. Він із гуркотом перелетів через ліс, тягнучи за собою хмарину зламаних гілок, змішаних зі снігом.

Тепер, коли вони опустилися, вона могла як слід роздивитися мисливців.

Це були величезні пси. Жертва досі залишалася нечіткою, маневруючи між заметами, намагаючись сховатися в засніжених кущах...

Одна з кучугур вибухнула. Зі снігу з’явилося щось велике, довге й синьо-чорне, наче кит.

— Це ж свиня!

— ВЕПР. ВОНИ ЖЕНУТЬ ЙОГО ДО ОБРИВУ. УЖЕ ДОВЕДЕНІ ДО ВІДЧАЮ.

Вона чула важке дихання загнаного створіння. Собаки не видавали ні звуку.

Із безлічі ран, завданих раніше, на сніг струмувала кров.

— Цей... вепр, — пробурмотіла Сюзен. — ...Він...

— ТАК.

— Вони хочуть убити Батька...

— НЕ ВБИТИ. ВМИРАТИ ВІН ВМІЄ. О, ТАК... У ТАКОМУ ВИГЛЯДІ ВІН ЗНАЄ, ЩО ТАКЕ СМЕРТЬ. МАЄ БАГАТИЙ ДОСВІД. НІ, ВОНИ ХОЧУТЬ ВІДІБРАТИ ЙОГО РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ, ВІДІБРАТИ ДУШУ, ВІДІБРАТИ ВСЕ. НЕ МОЖНА ЇМ ДОЗВОЛИТИ ЙОГО ЗНИЩИТИ.

— То зупини їх!

— ЦЕ ПОВИННА ЗРОБИТИ ТИ. ЦЕ ПИТАННЯ СТОСУЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ЛЮДЕЙ.

Собаки пересувалися дивно. Вони не бігли, а пливли, просуваючись через сніг швидше, ніж дозволяли їхні ноги.

— Вони не схожі на справжніх собак.

— НІ.

— Що ж можу зробити я?

Смерть кивнув головою на вепра. Хропунець майже порівнявся з ним, тримаючись на кілька футів позаду.

Раптово її осінило.

— Я не можу осідлати його! — запротестувала Сюзен.

— ЧОМУ НІ? ТИ Ж ОТРИМАЛА ОСВІТУ.

— І її досить, щоб зрозуміти, що свиня не дозволить себе осідлати!

— ПРОСТЕ НАКОПИЧЕННЯ ФАКТІВ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЩЕ НЕ Є ДОКАЗОМ.

Сюзен зиркнула вперед. Засніжене поле мало вигляд, наче його обрізали.

«ТИ ПОВИННА, — мовив голос дідуся в її голові. — ДОСЯГНУВШИ КРАЮ ОБРИВУ, ВІН ОПИНИТЬСЯ У БЕЗВИХОДІ. НЕ МОЖНА ЦЬОГО ДОПУСТИТИ. РОЗУМІЄШ? ЦЕ НЕСПРАВЖНІ СОБАКИ. ЯКЩО ВОНИ ЙОГО ПІЙМАЮТЬ, ВІН НЕ ПРОСТО ПОМРЕ... ВІН... ЙОГО НІКОЛИ НЕ БУДЕ...»

Сюзен стрибнула. На мить вона зависла в повітрі, широко розпростерши руки, її сукня розвівалася позаду...

Приземлення на спину тварини нагадувало удар об дуже твердий стілець. Вепр на мить захитався, але потім вирівнявся.

Сюзен міцно обхопила його за шию руками й зарила обличчя в гостру щетину. Вона відчувала під собою тепло — наче їхала верхи на печі. Яка смерділа потом, кров’ю і свинею. Так сильно смерділа свинею!

Земля попереду закінчилася.

Вепр проорав сніг на краю обриву, майже скинувши її зі спини, і повернувся мордою до гончаків.

Їх було багато. Сюзен часто стикалася з псами — в її домі тримали стільки собак, скільки в інших зазвичай було килимів. І ці явно не належали до великих добродушних домашніх тваринок.

Вона стиснула його каблуками й схопила за вуха, схожі на пару волохатих лопаток.

— Наліво! — закричала вона й смикнула.

Вона вклала в цей наказ усе, на що була здатна. Непослух означав покарання і сльози.

На її здивування, вепр хрюкнув, став дибки на краю прірви й понісся геть, а гончаки, ковзаючи, рушили слідом.

Попереду було плато. Звідси здавалося, що воно з усіх країв закінчується урвищем і з нього немає виходу — лише один дуже простий і смертельний.

Собаки знову переслідували кабана назирцем.

Сюзен окинула оком сіре, позбавлене світла повітря. Має ж бути вихід, хоч якийсь, хоч десь...

І вона його знайшла.