Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 54)

— Дуже, — відказав Верховний верховик.

Фея Веселощів обм’якла, почала відчайдушно обмацувати безформні рукави, поки не знайшла зіжмакану хустку. Вона витягла її і витерла очі.

— Знову все не так, — сказала вона, і її підборіддя затремтіло. — У ці дні ніхто не хоче веселитися, а я ж дійсно стараюся! Я склала книгу жартів, маю три коробки одягу для шарад і... і... і щоразу, коли намагаюся підбадьорити людей, це їх бентежить... але я справді докладаю зусиль...

Вона голосно висякалася.

Навіть Верховний верховик змилостивився і набув збентеженого вигляду.

— Е-е... — почав він.

— Хіба дрібка веселощів, ну хоч зрідка, може комусь зашкодити? — запитала Фея Веселощів.

— Е-е... яким чином? — запитав Верховний верховик, почуваючи себе жахливою людиною.

— Існує ж ціла купа приводів для веселощів, — сказала Фея Веселощів, знову висякавши носа.

— Е-е... краплі дощу, захід сонця і таке інше? — озвався Верховний верховик саркастичним тоном, однак не вкладаючи в цю фразу звичної сили. — Дати хустинку? Вона майже чиста.

— Чому б нам не пригостити пані чудовим хересом? — запропонував Ридикуль. — А курочці дамо трішки кукурудзи...

— О ні, я ніколи не п’ю алкоголю, — нажахано сказала Фея Веселощів.

— Справді? — здивувався Ридикуль. — А нас часом це дуже звеселяє. Пане Впертонзе... Підійди сюди на хвильку.

Він поманив його до себе.

— У повітрі явно кружляє ціла купа віри, аж вона з’явилася, — сказав він. — У ній же кілограмів з дев’яносто! Якби ми хотіли зв’язатися з Батьком Вепром, що би ми зробили? Причепили записку до каміна?

— Так, але не сьогодні, пане, — сказав Зрозум. — Він зайнятий — роздає подарунки.

— То ми ніяк не дізнаємося, де він? Дідько, — вилаявся Ридикуль.

— Звичайно, можливо, до нас він ще не встиг завітати, — зауважив Зрозум.

— Завітати до нас? Навіщо? — здивувався Ридикуль.

Бібліотекар натягнув на себе ковдру й згорнувся калачиком.

Як типовий орангутан він сумував за теплом тропічного лісу. Проблема полягала в тому, що він ніколи не бачив тропічних лісів, оскільки перетворився на орангутана в дорослому віці. Однак щось у його кістках знало про них і зовсім не любило холод зими. Однак у тих самих кістках він залишався бібліотекарем і категорично забороняв запалювати вогонь у бібліотеці. У результаті по всій академії щезали подушки та ковдри, зрештою формуючи своєрідний кокон у довідковій секції, в якій примат переживав найхолодніші періоди зими.

Він перевернувся і загорнувся в завіси Скарбія.

Раптом біля його гніздечка щось заскрипіло й зашепотіло.

— Ні, не запалюй лампу.

— А я дивувався, що його весь вечір ніде не видно.

— А, на Вепроніч він завжди лягає спати рано, пане. Ось...

Щось шелеснуло.

— Нам пощастило. Тут пусто, — сказав Зрозум. — Схоже, це одна зі шкарпеток Скарбія.

— Він вішає її щороку?

— Очевидно.

— Але ж він не дитина. Напевно, це просто дитяча простота.

— Можливо, в орангутанів усе інакше, Архіректоре.

— Думаєш, вони і в джунглях їх вішають?

— Сумніваюся, пане. По-перше, там немає димарів.

— І ще в них доволі короткі ноги. Шкарпеткова галузь в орангутанів явно занепадає. Додумалися би вивішувати рукавиці — подарунки текли б рікою. Тоді Батькові Вепру довелося б працювати в дві зміни. Враховуючи довжину їхніх ручищ.

— Чудово, Архіректоре.

— А що це тут... Ой леле, келих хересу! Ну, не пропадати ж добру.

У темряві пролунало булькання.

— Думаю, він призначався Батькові Вепру, пане.

— А банан?

— Гадаю, його залишили кабанам.

— Кабанам?

— Ну так, ви ж знаєте, пане. Я маю на увазі, Довбила, Іклила, Рила та Мордила, — Зрозум зупинився, усвідомлюючи, що дорослий чоловік не повинен пам’ятати про такі речі, — у них зазвичай вірять діти.

— Банани кабанам? Не зовсім традиційно, як гадаєш? Я б давав їм жолуді. Або яблука чи брукву.

— Так, пане, але Бібліотекар любить банани.

— Дуже поживний фрукт, пане Впертонзе.

— Так, пане. Хоча, як би це смішно не прозвучало, це зовсім не фрукт, пане.

— Дійсно?

— Так, пане. З точки зору ботаніки, це особливий підвид риби, пане. Згідно з моєю теорією, він еволюційно пов’язаний із крульською морською голкою, пане, яка, звісно, також жовтої барви і плаває гронами або зграйками.

— І живе на деревах?

— Ну, переважно ні, пане. Банан, очевидно, захопив нову нішу.

— Святі небеса, дійсно? Дивно, але я ніколи не любив банани й завжди ставився до риб із деякою підозрою. Це все пояснює.

— Так, пане.

— А вони нападають на плавців?

— Ніби не чув, пане. Звичайно, можливо, вони достатньо розумні і нападають лише на тих, хто занадто віддалився від берега.

— Тобто зайшли занадто... високо? У бананові хащі?

— Може, і так, пане.

— От підступні.

— Ага, пане.

— Нумо, влаштуймося зручніше, пане Впертонзе.

— Гаразд, пане.

У темряві спалахнув сірник, і Ридикуль запалив свою люльку.

Анк-морпоркські колядники тижнями практикувалися.

Цей звичай, на думку Анаґліпта Гаґс, організаторки найкращої і найдобірнішої групи міських співаків, мав посприяти дружнім стосункам і створенню хорошого настрою.

Завжди слід з обережністю ставитися до людей, які безсоромно говорять про „дружбу та хороший настрій“ як про щось таке, що може допомогти людству, як припарка. Якщо ви втратите пильність хоч на мить, вони негайно організують якісь травневі потанцюльки, і, чесно кажучи, вам не залишиться нічого іншого, як негайно тікати в хащі.