Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 46)

— Що це? — запитав О Боже, коли вона висипала вміст мішечка на стіл.

— О, так часто роблять, — сказала Сюзен, виймаючи пакунки, загорнуті в потертий вощений папір. — Ти живеш сам, миші та таргани жеруть усе підряд, харчі зберігати ніде — але за вікном прохолодно й безпечно. Більш-менш безпечно. Це старий трюк. Ну... ось поглянь. Твердющий бекон, позеленілий хліб, а цей шмат сиру пора би вже поголити. Її явно давненько не було вдома.

— Ой леле. І що?

— Куди вона могла ховати зуби? — звернулася Сюзен до цілого світу, але головним чином до себе самої. — Що, чорт забирай, Зубна Фея робить із...

У двері постукали. Сюзен відчинила.

Зовні стояв невисокий лисуватий чоловік у довгому коричневому плащі. Він стискав папку й нервово моргав у її бік.

— Гм... — почав він.

— Вам чимось допомогти? — запитала Сюзен.

— Гм... я побачив світло. Подумав, що Фіалка вдома, — сказав коротун. Він нервово вертів олівцем, прикріпленим мотузкою до папки. — Вона затримує поставку зубів, заборгувала трохи грошей, карета Ерні теж кудись запропастилася, а мені ж пора писати звіт, то я й зазирнув на випадок... на випадок, що вона захворіла, чи щось трапилося. Хворіти на самоті, та ще й у Вепроніч — страшне!

— Її тут немає, — сказала Сюзен.

Чоловік стурбовано поглянув на неї і з сумом похитав головою.

— Немає звіту за цілих тринадцять доларів! Мені доведеться донести на неї.

— Кому?

— Ну, їм, наверх. Сподіваюся, що це не закінчиться, як з тою дівкою в Квірмі, що раптом почала грабувати будинки. Кінця історії ми так і не дізналися...

— Донести кому?

— А ще в неї мала бути драбина та щипці, — молебенно продовжував чоловік, звертаючись до світу, який поняття не мав, що таке заповнювати звіт AF17 у трьох примірниках. — Як можна проводити інвентаризацію, якщо люди постійно виносять інвентар? — він похитав головою. — Без поняття, я даю їм роботу, вони думають, що всі ночі будуть гарні й сонячні, але трішки поганої погоди — і бац, прощавай, Чарлі, я краще попрацюю офіціанткою в якійсь теплій місцині. Та ще й цей Ерні. І його звички. Перший ковток — від холоду, другий — за компанію, і третій на випадок, якщо два попередні загубляться... Усе це доведеться включити в звіт, а кого, зрештою, звинуватять? Можу вам підказати...

— Тебе, без сумніву, — сказала Сюзен, майже загіпнотизована. Навіть чуб і крихітні вусики коротуна були дуже стурбовані. І в його голосі чулося явне занепокоєння, що у випадку кінця світу вся вина також упаде на нього.

— Ага, — відказав він із трохи більшим незадоволенням. Чоловічок не хотів, щоб якась крихта розуміння покращила його день. — Усі дівчата постійно нарікають на роботу, але я кажу їм, що вони ще легко відбулися, треба всього лише не впасти з драбини, не потрібно кожнісінький вечір сидіти по горло в паперах та покривати недостачі з власних коштів...

— Так це ти наймаєш зубних фей? — хутко перебила Сюзен.

О Боже ще займав вертикальну позицію, але очі вже починали скляніти.

Коротун набув злегка самовдоволеного вигляду.

— Можна і так сказати, — відповів він. — Переважно я займаюся масовим збором і відправкою...

— Куди?

Він витріщився на неї. Швидкі відповіді на прямо поставлені запитання вимагали від нього забагато зусиль.

— Я тільки спостерігаю за завантаженням, — пробурмотів він. — Коли вантаж уже в кареті й Ерні підписав ГВ19, моя робота скінчилася, от тільки я уже згадував, що цього тижня він не з’являвся і...

— Потрібна ціла карета для якоїсь жменьки зубів?

— Ну, там ще їжа для вартових, і... ем, а ти взагалі хто така? Що ти тут забула?

Сюзен випрямилася.

— Усе, я не можу більше терпіти. — сказала вона солодким голосом, звертаючись у пустий простір, і нахилилася вперед.

— ПРО ЯКУ КАРЕТУ ЙДЕТЬСЯ, ЧАРЛІ?

О Боже відригнув. Чоловічок у коричневому пальті різко позадкував і розпластався на стіні коридору, рятуючись від наближення Сюзен.

— Приїжджає щовівторка, — задихаючись, пробелькотів він, — а що... де...

— І КУДИ ЇДЕ ПОТІМ?

— Не знаю! Я вже сказав, коли він...

— Підписав ГВ19, твоя робота скінчилася, — сказала Сюзен своїм звичайним голосом. — Так. Ти казав. Яке повне ім’я Фіалки? Вона мені ніколи не казала.

Чоловічок завагався.

— Я ЗАПИТАЛА...

— Фіалка Бутля!

— Дякую.

— І Ерні теж зник, — продовжив Чарлі на автопілоті. — І це я б назвав підозрілим. У нього ж є дружина й усе інше. Однак він не перший, кому запаморочили голову тринадцять доларів і привабливе колінце, але, звичайно, ніхто не думає про бідолах, яким потім відповідати за все, і що буде, якщо нам усім спаде на думку втекти світ за очі з молодими дівчатами?

Він подивився на Сюзен суворим поглядом чоловіка, який просто зараз не покладаючи рук малював би портрети оголених дівчат з якогось тропічного острова, проте не може ігнорувати той факт, що його потребує світ.

— Що відбувається із зубами? — запитала Сюзен.

Він кліпнув. „Хуліган, — подумала Сюзен. — Маленький, слабкий, дуже тупий хуліган, який би не спромігся на справжнє знущання, бо навряд чи знайдеться хтось менший і слабший за нього, тому він лиш трішки ускладнює життя інших...“

— Що це за питання? — вичавив він, пронизаний її поглядом.

— Ти ніколи не замислювався? — запитала Сюзен і додала про себе: „Я от ні. Може, хоч хтось?“

— Ну, це не моя робота, я просто...

— О, так. Ти казав, — відрубала Сюзен. — Дякую. Ти дуже допоміг. Велике спасибі.

Чоловік витріщився на неї, а тоді повернувся і збіг сходами донизу.

— А щоб він скис! — вилаялася Сюзен.

— Доволі незвична лайка, — нервово зауважив О Боже.

— Це так просто, — сказала Сюзен. — Якщо я захочу, то можу знайти будь-кого. Це сімейна риса.

— А. Чудово.

— Зовсім ні. Ти взагалі уявляєш, як важко бути нормальним? Речі, про які доводиться пам’ятати? Як засинати? Як забувати? Для чого потрібні дверні ручки?

„Чому я питаю його, — подумала вона, подивившись на його шоковане обличчя. Для нього нормою було не забути виблювати те, що випила інша людина“.

— Ой, ну ходи вже, — сказала вона й поспішила до сходів.

Це так легко — ковзнути в безсмертя, їздити на коні, знати все. І кожна така дія наближала той день, коли ви вже не зможете врятуватися і про все забути.

Смерть передавався у спадок.

Ви отримували його від своїх предків.

— Куди ми йдемо? — запитав О Боже.

— Униз, до МАІБ, — сказала Сюзен.

Старий із хатинки невпевнено оглянув багатство страв на столі перед ним. Він сидів на табуретці й намагався скорчитися, як павучок, що потрапив у вогонь.

— А я вже зварганив трохи квасолі, — пробурмотів він, дивлячись на відвідувачів затуманеними очима.

— Лишенько! Не можна їсти квасолю на Вепроніч, — скрикнув король, посміхаючись від вуха до вуха. — То до нещастя. Чесне слово!

— Не чув такого, — відізвався старий, із відчаєм розглядаючи власні коліна.

— Ми принесли тобі ці чудові страви. Ти чимось незадоволений?