Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 1)

Террі Пратчетт

Батько Вепр

УСЕ МАЄ ПЕВНИЙ ПОЧАТОК, ХОЧА БАГАТО ФІЗИКІВ ІЗ ЦИМ не погоджується.

Люди завжди невиразно усвідомлювали суть початку речей. Вони дивуються, як водію снігоприбиральної машини вдається дістатися до роботи або як упорядники словників знаходять правильний правопис слів. Ми постійно прагнемо знайти певну точку в часопросторових сітях, які безперервно крутяться, переплітаються і заплутуються, точку, на яку змогли б тицьнути метафоричним пальцем і вказати: ось тут, тут, ось вона, ця точка, де все почалося... Щось почалося тоді, коли до Гільдії найманців вступив пан Часначай, який бачив речі не так, як інші люди, і його особливо вирізняла одна риса: він сприймав інших людей як речі (пізніше лорд Дауні з Гільдії сказав: «Ми пожаліли його, бо він у ранньому віці втратив обох батьків. Тепер, як слід поміркувавши, визнаю, що варто було дізнатися про нього трохи більше».)

Раніше люди забули, що всі прадавні історії так чи інакше зводилися до крові. Пізніше вони вилучили криваві епізоди, щоб зробити історії прийнятнішими для дітей або принаймні для людей, які повинні були читати їх дітям (самі діти, переважно, нічого проти крові не мали, за умови, що вона проливалася заслужено[1]), а тоді дивувалися, наскільки змінився первинний зміст.

А ще раніше щось у темряві найглибших печер і найпохмуріших лісів подумало: «Хто вони такі, ці істоти? Варто за ними прослідкувати...»

І набагато, набагато раніше сформувався Дискосвіт. Він пливе крізь космос, його підтримують чотири слони, що стоять на панцирі гігантської черепахи, Великого А’Туїна.

Можливо, рухаючись, він, наче сліпий у будинку, повному павутини, заплутується, у тих вузькоспеціалізованих крихітних часопросторових ниточках, які намагаються пустити корені в кожну історію, що трапляється на його шляху, розтягуючи, руйнуючи їх і надаючи їм нових форм.

Звісно, може, це й не так. Філософ Дидактилос підсумував альтернативну гіпотезу як: «Речі просто відбуваються. Ну і дідько з ними!»

Старші чарівники Невидної академії стояли й дивилися на двері.

Хто б їх не зачинив, точно хотів, щоб вони й надалі залишилися зачиненими, у цьому не було сумнівів. Десятки цвяхів міцно скріпили їх із дверною рамою. Вони були хрест-навхрест забиті безліччю дощок. І, зрештою, аж до сьогоднішнього ранку двері ховалися за величезною книжковою шафою.

— Та ще й цей знак, Ридикулю, — сказав Декан. — Припускаю, ви прочитали його. Так? Знак, який повідомляє: «Не відчиняти двері за жодних обставин»?

— Звичайно, прочитав, — відповів Ридикуль. — Інакше навіщо б я хотів їх відчинити?

— Гм... навіщо? — запитав Викладач новітніх рун.

— Щоб побачити, чому вони мають залишатися зачиненими.[2]

Він махнув рукою Модо, ґному-садівнику Академії, який стояв поряд із ломом.

— Починай, хлопче.

Садівник відсалютував.

— Буде зроблено, пане!

Під звуки трощення дощок Ридикуль продовжував:

— Згідно з будівельними кресленнями, це була ванна кімната. Урешті-решт у ванній немає нічого страшного. Я хочу ванну. Мені набридло митися разом з вами, друзі. Це негігієнічно. Можна підчепити чортзна-що. Мені це батько сказав. Навколо купи людей, які миються разом, бігає Ґном Бородавко зі своїм маленьким мішком.

— Це схоже на Зубну Фею? — саркастично запитав Декан.

— Я тут головний, і я хочу власну ванну, — твердо сказав Ридикуль. — На цьому — все, гаразд? Я хочу отримати її до Вепроночі, ясно?

У цьому й полягає проблема з початками. Нерідко, стикаючись із окультними сферами, в яких панує доволі вільне розуміння поняття часу, ви отримуєте спочатку наслідок, а вже потім причину.

Звідкись на грані чутності пролунало дзинь-дзилинь-дзень-дзелень, немов від крихітних срібних дзвіночків.

Приблизно в той самий час, коли Архіректор віддавав свої накази, Сюзен Стогелітська сиділа на ліжку, читаючи при світлі свічки.

Мороз вкривав вікна крижаними візерунками.

Вона любила ці ранні вечори. Вклавши дітей до ліжка, вона могла присвятити час самій собі. Пані Гетра боялася давати їй будь-які вказівки, хоча й платила Сюзен заробітну плату.

Звісно, важливою була не зарплата. Важило те, що вона стала Особистістю і отримала Справжню Роботу. Адже бути гувернанткою — це справжня робота. Щоправда, її роботодавиця збентежилася, коли дізналася, що дівчина — герцогиня, і з цим виникли певні труднощі, бо у зводі правил пані Гетри (доволі тоненькій книжечці, написаній крупним розмашистим почерком) повідомлялося, що верхні прошарки суспільства не повинні працювати. Вони повинні байдикувати зі смаком. Сюзен ледве змогла відівчити господиню від реверансів при кожній їхній зустрічі.

Дівчина оглянулася на мерехтіння.

Полум’я свічки палахкотіло горизонтально, ніби при дуже сильному вітрі.

Вона підняла очі. Здійнялася фіранка на вікні, яке...

...розчинилося, із гучним стуком.

Але вітру не було.

Принаймні ніякого вітру в цьому світі.

Її уява сповнилася зображеннями. Червона кулька... Різкий запах снігу... Тоді вони зникли, натомість з’явилися...

— Зуби? — вголос мовила Сюзен. — Знову?

Вона моргнула. Коли Сюзен розплющила очі, вікно, як і очікувалося, було наглухо зачинене. Фіранка сором’язливо висіла собі. Полум’я свічки невинно вирівнялося. «О, ні, не знову. Не після всього цього часу. Усе було так добре...»

— Шьюзан?

Вона озирнулася. У прочинених дверях стояла маленька постать, босоніж у нічній сорочці. Дівчина зітхнула.

— Так, Твайло?

— Я боюшя чудовишька в підвалі, Шьюзан. Воно мене ж’їшть.

Сюзен захряснула книгу й пригрозила дівчинці пальцем.

— Що я говорила про намагання звучати улесливо й мило, Твайло? — запитала вона.

Маленька дівчинка відповіла:

— Ти сказала, що я не повинна цього робити. Що цією перебільшеною шепелявістю я напрошуюся на серйозне покарання і роблю це лише для того, щоб привернути увагу.

— Добре. І яке чудовисько цього разу?

— Велике й волохате, ж...

Сюзен знову підняла палець.

— Гм? — пригрозила вона.

— ...з вісьмома лапами, — виправилася Твайла.

— Що, знову? Ну добре.

Вона вибралася з ліжка й одягла халат, намагаючись при дитині зберігати спокій. Отож вони повертаються. О ні, не чудовиська в підвалі. Вони вже стали для Сюзен щоденною рутиною. Але, схоже, вона знову починає згадувати майбутнє.

Сюзен похитала головою. Як далеко не тікай, рано чи пізно себе піймаєш.

Принаймні з чудовиськами було нескладно. Вона швидко навчилася з ними розправлятися. Піднявши кочергу з камінної решітки, Сюзен разом із Твайлою рушила до задніх сходів. Сім’я Гетрів влаштувала вечірні посиденьки. З їдальні долинали приглушені голоси.

Коли вона намагалася непомітно прошмигнути повз, двері розчинилися, жовте світло залило коридор, і якийсь голос мовив:

— Нічого собі! Тут якась дівка в нічній сорочці, та ще й із кочергою!

Крізь світло виднілося кілька силуетів, серед яких Сюзен розгледіла стурбоване обличчя пані Гетри.

— Сюзен? Гм... що ти робиш?

Сюзен подивилася на кочергу, а потім знову на жінку.

— Твайла сказала, що боїться чудовиська в підвалі, пані Гетро.

— Іти збираєшся налякати його кочергою, га? — поцікавився котрийсь із гостей. Із кімнати долинав сильний запах бренді та сигар.

— Так, — небагатослівно відказала Сюзен.

— Сюзен — наша гувернантка, — сказала пані Гетра. — Ем... Я вам про неї розповідала.

Вираз облич гостей, що визирали з їдальні, змінився. Тепер у ньому вбачалося захоплення і благоговіння.

— Вона періщить чудовиськ кочергою? — поцікавився хтось.