Тарас Шевченко – Садок вишневий коло хати (страница 52)

Наймичка

У неділю вранці-рано Поле крилося туманом; У тумані, на могилі, Як тополя, похилилась Молодиця молодая. Щось до лона пригортає Та з туманом розмовляє: «Ой тумане, тумане, — Мій латаний талане! Чому мене не сховаєш Отут серед лану? Чому мене не задавиш, У землю не вдавиш? Чому мені злої долі, Чом віку не збавиш? Ні, не дави, туманочку! Сховай тілько в полі, Щоб ніхто не знав, не бачив Моєї недолі!.. Я не одна, — єсть у мене І батько, і мати... Єсть у мене... туманочку, Туманочку, брате!.. Дитя моє! мій синочку, Нехрещений сину! Не я тебе хреститиму На лиху годину! Чужі люде хреститимуть, Я не буду знати, Як і зовуть... Дитя моє! Я була багата... Не лай мене; молитимусь, Із самого неба Долю виплачу сльозами І пошлю до тебе». Пішла полем, ридаючи, В тумані ховалась Та крізь сльози тихесенько Про вдову співала, Як удова в Дунаєві Синів поховала: «Ой у полі могила; Там удова ходила, Там ходила-гуляла, Трути-зілля шукала. Трути-зілля не найшла, Та синів двох привела, В китаєчку повила І на Дунай однесла: «Тихий, тихий Дунай! Моїх діток забавляй. Ти, жовтенький пісок, Нагодуй моїх діток; І скупай, і сповий, І собою укрий!» Був собі дід та баба. З давнього давна, у гаї над ставом, Удвох собі на хуторі жили, Як діточок двоє, — Усюди обоє. Ще змалечку удвох ягнята пасли, А потім побралися, Худоби діждалися, — Придбали хутір, став і млин,