Тарас Шевченко – Кобзар (страница 69)

Мене за вас покарає, За гріх сей великий. Просіть, сини! я прощаю, Що ви католики». Зрівняв землю, покрив дерном, Щоб ніхто не бачив, Де полягли Ґонти діти, Голови козачі. «Спочивайте, виглядайте, Я швидко прибуду. Укоротив я вам віку, І мені те буде. І мене вб'ють… коли б швидче! Та хто поховає? Гайдамаки!.. Піду ще раз. Ще раз погуляю!..» Пішов Ґонта похилившись; Іде, спотикнеться. Пожар світить; Ґонта гляне, Гляне – усміхнеться. Страшно, страшно усміхався, На степ оглядався. Утер очі… тілько мріє В диму, та й сховався.

ЕПІЛОГ

Давно те минуло, як, мала дитина, Сирота в ряднині, я колись блукав Без свити, без хліба по тій Україні, Де Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв. Давно те минуло, як тими шляхами, Де йшли гайдамаки, – малими ногами Ходив я, та плакав, та людей шукав, Щоб добру навчили. Я тепер згадав, Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло. Молодеє лихо! якби ти вернулось, Проміняв би долю, що маю тепер. Згадаю те лихо, степи ті безкраї, І батька, і діда старого згадаю… Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер. Бувало, в неділю, закривши мінею, По чарці з сусідом випивши тієї, Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало, Як Залізняк, Ґонта ляхів покарав. Столітнії очі, як зорі, сіяли, А слово за словом сміялось, лилось: Як ляхи конали, як Сміла горіла. Сусіди од страху, од жалю німіли. І мені, малому, не раз довелось За титаря плакать. І ніхто не бачив, Що мала дитина у куточку плаче. Спасибі, дідусю, що ти заховав В голові столітній ту славу козачу: Я її онукам тепер розказав. Вибачайте, люде добрі, Що козацьку славу Так навмання розказую, Без книжної справи. Так дід колись розказував, Нехай здоров буде! А я за ним. Не знав старий, Що письменні люде Тії речі прочитають. Вибачай, дідусю, Нехай лають; а я поки