Тарас Шевченко – Кобзар (страница 71)

Січ розруйнували: Хто на Кубань, хто за Дунай, Тілько і остались, Що пороги серед степу. Ревуть завивають: «Поховали дітей наших І нас розривають». Ревуть собі й ревітимуть — Їх люде минули; А Україна навіки, Навіки заснула. З того часу в Україні Жито зеленіє; Не чуть плачу, ні гармати, Тілько вітер віє, Нагинає верби в гаї, А тирсу на полі. Все замовкло. Нехай мовчить: Така божа воля. Тілько часом увечері Понад Дніпром, гаєм Ідуть старі гайдамаки, Ідучи співають: «А в нашого Галайди хата на помості. Грай, море! добре, море! Добре буде, Галайда!»

[Квітень-листопад 1841]

ВІТЕР З ГАЄМ РОЗМОВЛЯЄ…

Вітер з гаєм розмовляє, Шепче з осокою, Пливе човен по Дунаю Один за водою. Пливе човен води повен, Ніхто не спиняє, Кому спинить – рибалоньки На світі немає. Поплив човен в синє море, А воно заграло, Погралися гори-хвилі — І скіпок не стало. Недовгий шлях – як човнові До синього моря — Сиротині на чужину, А там – і до горя. Пограються добрі люди, Як холодні хвилі; Потім собі подивляться, Як сирота плаче; Потім спитай, де сирота, Не чув і не бачив.

[1841, С.-Петербург]

МАР'ЯНА-ЧЕРНИЦЯ

Оксані К…ко На пам'ять того, що давно минуло Вітер в гаї нагинає Лозу і тополю, Лама дуба, котить полем Перекотиполе. Так і доля: того лама, Того нагинає; Мене котить, а де спинить, І сама не знає — У якому краю мене заховають, Де я прихилюся, навіки засну. Коли нема щастя, нема талану,