Сьюзен Коллинз – У вогні (страница 8)
Мій розум божевільно шукав вихід. Я не дозволю президентові Снігоу прирікати мене на таку долю. Навіть якщо доведеться розпрощатися з життям. Але спершу я принаймні можу спробувати втекти. Що робитиме влада, якщо я просто зникну? Розчинюся десь у лісі й ніколи не повернусь? Може, навіть примудрюся забрати з собою близьких і почати в лісовій гущавині нове життя. Малоймовірно, але не неможливо.
Я потрусила головою, щоб прояснити її. Зараз не час будувати неймовірні плани втечі. Я повинна зосередитися на Турі переможців. Забагато людських доль залежить від того, наскільки гарне шоу я влаштую.
Заснула я тільки на світанку — й ось уже Еффі стукає в мої двері. Я натягла на себе перше-ліпше, що трапилося під руку в шухляді, й попленталась у вагон-ресторан. Оскільки весь день ми проведемо у потязі, я не могла зрозуміти, навіщо вставати так рано. Але потім з’ясувалося, що вчорашніх маніпуляцій, проведених наді мною підготовчою командою, досить було тільки для того, щоб доправити мене на вокзал. А сьогодні на мене чекає ще чимало процедур.
— Навіщо все це? Холодно, я все одно буду вдягнена, — нарікала я.
— Тільки не в Окрузі 11,— відповіла Еффі.
Округ 11. Наша перша зупинка. Як би хотілося мені почати з іншого місця! Врешті-решт, це ж домівка Рути. Але такі правила Туру переможців. Зазвичай він стартує в Окрузі 12 і далі пересувається з округу в округ — аж до Округу 1, а потім у Капітолій. Округ-переможець випадає — він лишається наостанок. Оскільки святкування в Окрузі 12 простеньке — зазвичай це лише вечеря для трибутів і святковий мітинг на площі, де ніхто з городян не почувається ні щасливим, ні веселим, — то з ним краще покінчити зразу. Цього ж року, вперше відтоді, як переміг Геймітч, останньою зупинкою Туру буде Округ 12, і представники з Капітолія прибудуть на святкування до нас.
На пораду Гейзел я постаралась насолодитися їжею. Кухарі стовідсотково хотіли мене потішити. Серед інших смаколиків вони приготували мою улюблену тушковану ягнятину з чорносливом. На столі біля тарілки на мене вже чекала склянка апельсинового соку й горнятко гарячого шоколаду. Я наїлася під зав’язку, їжа була бездоганною, але не можу сказати, що я насолодилась. А ще я була роздратована тим, що, крім мене та Еффі, на сніданок більше ніхто не з’явився.
— А де всі? — спитала я.
— Ох, навіть не знаю, де той Геймітч може бути, — відповіла Еффі.
Взагалі-то якраз Геймітча я і не чекала, адже він, мабуть, тільки-но вклався спати.
— Цинна ліг пізно, бо розкладав твої речі в купе-гардеробній. У нього для тебе понад сотня нарядів. Вечірні сукні дуже вишукані. А команда Піти, мабуть, іще спить.
— Хіба його не потрібно готувати? — поцікавилась я.
— Потрібно, але не так, як тебе, — почула я у відповідь.
І що це означає? А означає це, що я весь ранок маю терпіти, як мені висмикують волосся з тіла, а Піта тим часом спокійнісінько собі сопітиме. Я про це якось раніше не замислювалась, але на арені кільком хлопцям таки дозволили залишити волосся на тілі, в той час як дівчаткам — нікому. Як зараз пам’ятаю, як я купала Піту в струмку. Коли змилися бруд і кров, виявилося, що в нього біляве волосся. Тільки обличчя було гладеньким. Ні в кого з хлопців не росли бороди, хоча багато хто був для цього достатньо дорослим. Цікаво, як цього домоглися?
Якщо я почувалася просто знервованою, то моя підготовча команда була в набагато гіршому стані: вони пили багато кави й обмінювались якимись маленькими яскравими пігулками. Наскільки я знаю, вони ніколи не прокидалися раніше опівдня, хіба що трапиться надзвичайна ситуація національного масштабу — наприклад, мої неголені ноги. Я була така щаслива, коли в мене на тілі знову повиростало волосся! Ніби це був знак, що все може повернутися на свої місця… Я провела пальцями по м’яких кучериках на ногах — і віддалась на милість своєї команди. Вінія, Флавій і Октавія ще недосить прокинулися, щоб розводити теревені, як зазвичай, тому я чула, як з фолікул висмикуються волосинки. Потім довелося висидіти у ванні, повній драглистої рідини з гидотним запахом, доки волосся й обличчя намащували різноманітними кремами. Дві наступні ванни, як на мене, були не такі бридкі. Мене общипували, мили, масажували й намащували.
Флавій задер мені підборіддя й зітхнув.
— Е-е-ех, шкода, що Цинна наказав нічого не чіпати.
— Так, ми могли б зробити з тебе цукерочку, — додала Октавія.
— Коли вона подорослішає,— якось суворо промовила Вінія, — йому доведеться нам дозволити.
І що вони збираються зі мною зробити? Надути губи, як у президента Снігоу? Наколоти татуювання мені на грудях? Пофарбувати шкіру начервоно й інкрустувати в неї коштовне каміння? Вирізати на моєму обличчі декоративні малюнки? Зробити мені закручені кігті? Чи котячі вуса? На мешканцях Капітолія бачила я ще й не таке. Невже вони і справді не розуміють, якими диваками здаються нам?
Думка, що я віддана на милість модних примх моєї підготовчої команди, додалася до всіх нещасть, які змагалися за мою увагу: мого понівеченого тіла, нестачі сну, примусового одруження та страху, що я не зможу задовольнити вимоги президента Снігоу. В обід, який Еффі, Цинна, Порція, Геймітч і Піта почали без мене, я була занадто обтяжена важкими думками, щоб розмовляти. Вони ж теревенили про страви та про те, як добре спиться в потязі. Через Тур усі були дуже збуджені. Власне кажучи, всі, окрім Геймітча. Він мучився з похмілля! й жував кекси. Я була зовсім не голодна, можливо, через те, що забагато з’їла вранці, а можливо, почувалася занадто нещасною. Я довго ганяла по тарілці фрикадельку в бульйоні, та з’їла всього одну чи дві ложки. Не могла навіть підвести погляд на Піту — мого майбутнього чоловіка, хоч і знала, що в моїх проблемах він не винен.
Мій кепський гумор не лишився поза увагою: мене спробували втягнути в розмову, але я відмахнулася. Потяг зупинився на якійсь станції. Провідник повідомив, що ми не на дозаправку стали, а щось там зіпсувалось і потрібно зробити заміну. Ремонт триватиме приблизно годину. Ця подія мало не вбила Еффі. Вона вихопила розклад і почала вираховувати, як ця затримка невідворотно змінить всеньке наше життя. Аж поки мені не урвався терпець.
— Еффі, всім начхати на ваш розклад! — гаркнула я.
Всі за столом витріщились на мене, навіть Геймітч,
якого я, щиро кажучи, вважала своїм союзником, враховуючи той факт, що Еффі і його доводить до нестями. Довелось мені оборонятися.
— Так-так, усім начхати! — промовила я і вийшла з вагона-ресторану.
В потязі раптом стало задушливо — здалося, що мене зараз знудить. Я знайшла двері, з силою рвонула їх — залунав сигнал тривоги, але я проігнорувала його й зістрибнула на землю, очікуючи приземлитися на сніг. Але повітря було теплим й ароматним. Дерева й досі були вдягнуті в зелене листя. Цікаво, як далеко на південь ми заїхали за день?
За деякий час я почула позаду кроки. Це, либонь, Геймітч — прийшов, щоб задати мені прочуханку. Не те щоб я на це не заслужила, але мені аж ніяк не хотілося вислуховувати нотації.
— Я не в гуморі для лекцій, — носаком черевика я буцнула кущик бур’яну.
— Тоді я коротко.
Біля мене присів Піта.
— Я думала, це Геймітч, — мовила я.
— Ні, він і досі жує свої кекси.
Я спостерігала, як Піта вмощує свою штучну ногу.
— Важкий день, га?
— Нічого, — промовила я.
Піта глибоко вдихнув.
— Послухай, Катніс, я давно хотів побалакати з тобою про те, як я поводився в потязі. Маю на увазі минулого разу. В тому потязі, що віз нас додому. Я здогадувався, що в тебе щось було з Гейлом, і ревнував тебе до нього — навіть іще до того, як ми по-справжньому познайомилися. Несправедливо було вимагати чогось від тебе тільки через те, що відбувалося на Іграх. Мені дуже прикро.
Пітині перепрошення заскочили мене зненацька. Це правда, що Піта віддалився від мене, коли я зізналась: під час Ігор я тільки вдавала, що закохана в нього. Але я його в цьому не звинувачую. На арені я зіграла свою роль, і це було того варте. Бували хвилини, коли я не могла сказати, що насправді я відчуваю до Піти. Я й сама досі не знаю.
— Мені також прикро, — промовила я. Не була певна, через що саме мені прикро. Може, через те, що дуже скоро я, схоже, зруйную все його життя.
— Не вибачайся. Ти дала нам шанс вижити. І я не хочу, щоб ми й далі ігнорували одне одного в реальному житті, зате в обнімку падали на сніг щоразу, коли нас знімають камери. Я подумав, якщо я припиню… е-е-е… ображатися, ми можемо спробувати просто бути друзями, — промовив він.
Дуже схоже, що всі мої друзі приречені на смерть, але відмова від дружби з Пітою нікого не врятує.
— Згода, — відповіла я.