Сьюзен Коллинз – У вогні (страница 10)
— Чудово, зустрічають нас, ніби ми всі тут злочинці,— промовила вона.
«Не всі, Еффі. Тільки я», — подумалось мені.
З вантажівки випустили нас лише перед чорним ходом до Будинку правосуддя. Ми поквапились усередину. Я зачула чудові пахощі майбутнього бенкету, але вони все одно не могли перебити смороду плісняви та гнилизни. Нам не дали часу роззирнутись. Поки ми квапливо прошкували до головних дверей, на майдані залунав гімн. Хтось швидко почепив на мене мікрофон. Піта взяв мене за ліву руку. Мер оголосив наш вихід, і масивні двері зі скрипом відчинилися.
— Всміхайтеся ширше! — звеліла Еффі й підштовхнула нас. Ноги вже несли нас уперед.
«Ось воно. Ось коли я маю переконати всіх, що до нестями закохана в Піту», — думала я. Зазвичай урочистості чітко сплановані, тож як мені це зробити? Зараз не час для поцілунків, але я, можливо, щось вигадаю.
Коли ми вийшли, зірвалися гучні оплески, але ні підбадьорливих вигуків, ані свисту, як у Капітолії, не було. Ми ступали затіненою верандою, поки не вийшли з-під даху, й ось ми вже на верхівці залитих сонцем мармурових сходів. Коли очі призвичаїлися до сонця, я побачила, що будинки навколо майдану оздоблені величезними прапорами, які ховали сліди руйнації. Майдан юрмився від люду, але я збагнула, що це лише купка мешканців округу.
Як завжди, для родин загиблих трибутів під сценою було збудовано спеціальну платформу. З боку Трача тут були тільки згорблена старенька і висока дужа дівчина, гадаю, його сестра. А з боку Рути… Я була неготова побачити родину Рути. її батьків із засмученими обличчями, її п’ятьох молодших сестер, схожих на неї як викапані. Тонка постава, блискучі карі очі. Вони тулилися, ніби зграйка маленьких чорних пташок.
Оплески затихли, і мер виголосив промову на нашу честь. Підбігли дві дівчинки з величезними букетами квітів. Піта почав за сценарієм дякувати, а потім і я піймала себе на думці, що мої губи рухаються і підхоплюють його промову. Добре, що мати з Прим так мене вимуштрували, аж я можу проголосити її навіть уві сні.
В Піти було дещо від себе, записане на картці. Але читати він не став, а натомість заговорив простими невигадливими словами про Трача й Руту, про фінальну вісімку, про те, як ці двоє зберегли життя мені, а таким чином і йому також, і про те, що ми їм заборгували й ніколи не зможемо віддячити. Потім він завагався і додав те, чого не було написано на картці. Можливо, він думав, що Еффі змусить його ці слова викреслити.
— Це не відшкодує вам утрати, але на прояв нашої вдячності ми б хотіли, щоб родини трибутів з Округу 11 щороку до кінця нашого життя одного місяця отримували виграні нами гроші.
Натовп не'міг стриматися — загомонів. Того, як учинив Піта, ще зроду не траплялося. Я навіть не знаю, чи це законно. Мабуть, і Піта цього не знає; та навіть якщо це незаконно, івін би і питати ні в кого не став. Що ж до родин Трача й Рути, то вони лише приголомшено витріщалися на нас. їхні життя змінились назавжди, коли вони втратили Трача й Руту, але цей подарунок змінить їх знову. На місячний виграш трибута можна утримувати родину цілий рік. Доки ми житимемо, їхні родини не голодуватимуть.
Я поглянула на Піту, і він мені сумно всміхнувся. Я почула голос Геймітча: «Тобі ще пощастило». В цю мить справді неможливо було уявити, що мені могло поталанити більше, ніж із Пітою. Подарунок… просто ідеальний. Отже, коли я звелась навшпиньки, щоб поцілувати Піту, це здалося цілком природним.
Підійшов мер, щоб вручити нам почесні значки. Вони були такими величезними, що мені довелось покласти букет на підлогу, аби втримати свій. Церемонія вже добігала кінця, коли я зауважила, що одна з сестер Рути пильно дивиться на мене. їй, либонь, було років дев’ять, і вона — майже точна копія своєї сестри, навіть стоїть так само, ледь витягнувши руки. Незважаючи на багатий дарунок, вона не здається щасливою. Навпаки, її погляд повний докору. Це через те, що я не врятувала Руту?
«Ні. Це через те, що я й досі їй не подякувала», — подумала я.
Мене накрила хвиля сорому. Дівчина має рацію. Як можу я стояти тут, пасивна і мовчазна, залишаючи всі промови Піті? Якби перемогла Рута, вона б ніколи не дозволила, щоб моя смерть лишилася неоспіваною. Я згадала, як на арені попіклувалася, щоб прикрасити її тіло квітами, щоб її загибель не пройшла непоміченою. Але той мій учинок нічого не означатиме, якщо я нічого не зроблю зараз.
— Стривайте! — я зробила крок уперед, притискаючи до грудей свій почесний значок.
Відведений для моєї промови час уже давно збіг, але я повинна була щось сказати. Я заборгувала і Руті, і Трачу.
І навіть якби я віддала всі виграні гроші їхнім родинам, це не виправдало б моєї мовчанки сьогодні.
— Будь ласка, зачекайте.
Я не знала, з чого почати, але тільки-но розтулила рота, слова самі полилися, ніби вони давним-давно склалися в глибині душі.
— Я хочу подякувати трибутам Округу 11,— почала я, дивлячись на жінок із родини Трача. — Я перемовилася з Трачем лише одного разу. Але цього було достатньо, щоб він урятував мені життя. Я не знала його, але завжди поважала. За його силу волі. За те, що він відмовився грати в Ігри за чужими правилами, а грав тільки за своїми. Від самого початку кар’єристи хотіли, щоб він приєднався до них, але він не погодився. За це я його і поважаю.
Вперше за весь час згорблена жінка підвела на мене очі, й на її вустах заграло щось схоже на усмішку. Мабуть, це бабуся Трача.
Над площею панувала тиша — така тиша, що я не могла зрозуміти, як це можливо. Напевно, геть усі затамували подих.
Я обернулась до родини Рути.
— Але я відчувала, що знаю Руту, ніби ми дружили все життя. Все прекрасне нагадує мені про неї. Я бачу її в жовтих квітах, що ростуть на Леваді неподалік моєї домівки. Я бачу її у переспівницях, які тьохкають на деревах. Але найголовніше — я бачу її у своїй сестричці Прим, — мій голос затремтів, але я вже майже закінчила. — Дякую вам за ваших дітей, — і я підняла підборіддя, звертаючись до людей на майдані,— і дякую вам усім за хліб.
Я стояла, почуваючись зламаною і маленькою, а сотні очей дивились на мене. Повисла довга пауза. Потім десь із натопи у залунала мелодія переспівниці, яку завжди насвистувала Рута. Та, яка свідчила про кінець робочого дня у фруктових садах. Та, що означала безпеку на арені. І Ісрш ніж мелодія скінчилась, я встигла побачити людину, яка її насвистувала: це був зморщений старий у вицвілій червоній сорочці й комбінезоні. Наші очі зустрілися.
Те, що трапилось потім, було невипадковим. Все відбулося занадто бездоганно, щоб бути спонтанним, занадто злагоджено. Геть усі люди на майдані притисли три середні пальці лівої руки до вуст, а потім простягли їх до мене. Це наш знак, знак Округу 12, прощальний привіт, який я послала на арені Руті.
Якби я не мала розмови з президентом Снігоу, цей жест міг би викликати в мене сльози. Але враховуючи президентову — і досі свіжу в моїй пам’яті — настанову втихомирити округи, цей жест викликав у мене жах. Що президент подумає про це публічне вітання дівчини, яка не скорилася Капітолію?
На мене обрушився тягар того, що я накоїла. Це сталося ненавмисно, я лише хотіла висловити подяку, а розбурхала щось дуже небезпечне. Це був акт непокори жителів Округу 11. Відбулося те, чому я мала запобігти!
Я міркувала, що б таке сказати, аби зняти напругу, заперечити те, що тільки-но сталося, але почула легке клацання в своєму мікрофоні та зрозуміла, що його вимкнули: мер узяв усе в свої руки. Ми з Пітою вислухали останній вибух оплесків. І Піта повів мене назад до дверей, не усвідомлюючи, що все пішло не так.
Почувалась я дивно і тому на секунду змушена була зупинитись. Перед очима від яскравого сонячного світла танцювали метелики.
— Тобі зле? — спитав Піта.
— Щось голова паморочиться. Таке яскраве сонце, — відповіла я — і побачила букет у нього в руках. —
— Я принесу, — сказав Піта.
— Та я сама, — зронила я у відповідь.
Якби я не зупинилась, якби не забула квітів, ми б уже були в Будинку правосуддя. Натомість із глибини веранди ми побачили, що відбувалося на майдані.
Побачили, як два миротворці волочать старого, який свистів Рутину пісеньку. Як штовхають його навколішки перед натовпом і пускають йому в голову кулю.
РОЗДIЛ 5
Чоловік іще не впав на землю, а біла стіна миротворців ув одностроях уже заблокувала нам огляд. Нас підштовхували в будинок; кілька миротворців мали автомати.
— Ми йдемо, йдемо! — промовив Піта, відпихаючи миротворця, який тиснув на мене. — Ми все зрозуміли, ясно? Ходімо, Катніс.
Він обійняв мене за талію і повів у Будинок правосуддя. Миротворці насідали нам на п’яти. В ту мить як ми опинились усередині, двері гучно грюкнули і тупотіння чобіт миротворців почало віддалятися.
Геймітч, Еффі, Порція та Цинна стояли перед величезним екраном на стіні, й на їхніх обличчях виразно читалася тривога.
— Що там у вас трапилося? — швидко запитала Еффі.— Сигнал пропав одразу після чудової промови Катніс, а потім Геймітч сказав — йому здалося, що він чув постріл, а я відповіла — не може бути. Хоча хто знає! Божевільні є всюди!
— Нічого не трапилось, Еффі! Просто у старій вантажівці стрельнуло з вихлопної труби, — спокійно відповів Піта.