Сьюзен Коллинз – У вогні (страница 16)

— Ти сам казав, що ми змогли б! Пам’ятаєш, перед Жнивами. Ти сказав…

Він зробив крок уперед — і я відчула, що відриваюсь від землі. Кімната закрутилась, і мені довелось схопити Гейла за шию, щоб не впасти. Він щасливо сміявся.

— Гей, що ти дієш? — запротестувала я, також сміючись.

Гейл поставив мене на землю, але не відпустив.

— Гаразд, тікаймо, — погодився він.

— Справді? Ти не думаєш, що я з’їхала з глузду? Ти втечеш зі мною?

З плечей моїх мов тягар звалився — тепер мене підтримував Гейл.

— Я таки думаю, що ти божевільна, але й досі згоден із тобою втекти, — промовив він.

Гейл погодився, і не просто погодився, а схвалив моє рішення!

— Ми зможемо. Я знаю, що зможемо. Заберемося звідси і ніколи не повернемось!

— Ти впевнений? — перепитала я. — Бо це важка справа — з нами з будуть діти і все таке. Я не хочу заглибитись у ліс на п’ять миль, а потім…

— Я впевнений. Абсолютно, цілком, повністю, на сто відсотків упевнений.

Він схилив чоло і притулився до мого, пригортаючи мене міцніше. Його шкіра, все його єство випромінювало тепло, і я заплющила очі, розчиняючись у ньому. Пахло шкіряними рукавицями, димом і яблуками, а також усіма тими зимовими днями, що ми провели разом до Ігор. Я не намагалася звільнитися з Гейлових обіймів. Та й навіщо?.. Голос його стишився до шепоту:

— Я тебе кохаю.

Ось навіщо.

Знов я вляпалася — не встигла й оком кліпнути. Я запропонувала план утечі, а натомість… змушена мати справу з освідченням. І відповіла я так, як не можна було відповідати в цій ситуації:

— Я знаю.

Прозвучало це жахливо. Ніби я впевнена, що він без тями мене кохає, але сама я до нього нічого не почуваю. Гейл трохи відсунувся, але я схопила його за руку.

— Я знаю! І ти… ти сам знаєш, ким ти став для мене.

Але цього було недостатньо. Він висмикнув руку.

— Гейле, зараз я не можу про таке думати. Все, про що я думаю щодня, щохвилини з тої миті, коли на Жнива випало ім’я Прим, це про те, як я боюсь. У моїй душі немає місця іншим почуттям, окрім страху. Якщо ми дістанемось якогось безпечного місця, можливо, все зміниться. Я не знаю.

Я помітила, як він намагається приховати розчарування.

— Що ж, тоді тікаймо. І дізнаємось.

Він обернувся до коминка, в якому вже почали підгорати каштани. Швиденько витягнув їх із полум’я.

— Маму, щоправда, нелегко буде переконати.

Незважаючи ні на що, він і досі збирається тікати.

Але його гарний гумор розвіявся як дим, залишилася тільки така знайома втома.

— Мою також. Доведеться їй усе пояснити. Взяти з собою на прогулянку. Переконати, що в іншому разі ми просто не виживемо.

— Вона все зрозуміє. Ми з нею та з Прим Ігри дивилися разом. Вона тобі не відмовить, — промовив Гейл.

— Сподіваюсь на це.

Мені здалося, що за пару секунд температура в хатині впала на кілька градусів.

— Ось кому буде складно, то це Геймітчу.

— Геймітчу? — Гейл покинув каштани. — Ти що, пропонуєш і Геймітчу тікати з нами?

— Гейле, так треба. Я не можу покинути його й Піту напризволяще, тому що… — (Гейл так скривився, що я не закінчила речення). — Що таке?

— Вибач. Я не знав, що наша вечірка буде такою велелюдною, — огризнувся він.

— їх закатують до смерті, намагаючись дізнатися, куди я поділася, — гаркнула я.

— А як щодо Пітиної родини? Його рідні ніколи не погодяться. Власне кажучи, вони чекають не дочекаються, щоб донести на нас. Я думаю, твій Піта досить розумний, щоб самому це усвідомлювати. А що як він вирішить залишитися? — спитав Гейл.

Хотілося відповісти байдужо, але голос затремтів:

— Що ж, хай залишається.

— І ти покинеш його? — спитав Гейл.

— Щоб урятувати маму та Прим — так, — відповіла я. — Хоча ні! Я переконаю його тікати.

— А мене… мене ти покинула б? — обличчя Гейла закам’яніло. — Якби, наприклад, якби я не зміг переконати матір тягти трьох малолітніх дітей взимку в лісову глушину.

— Гейзел не відмовиться. Вона все зрозуміє,— промовила я.

— Припустімо, що вона не зрозуміє, Катніс. Тоді що? — наполягав він на своєму.

— Тоді тобі доведеться примусити її, Гейле. Думаєш, я все вигадую? — від гніву я теж підвищила голос.

— Ні. Не знаю. Може, президент лише маніпулював тобою. Я маю на увазі твоє весілля. Ти ж сама бачила, як відреагували на заручини капітолійці. Не думаю, що президент може дозволити собі вбити тебе. Чи Піту. Як він тоді викрутиться? — сказав Гейл.

— Враховуючи заворушення в Окрузі 8, не думаю, що він проводить багато часу, вибираючи нам весільний торт! — вигукнула я.

Хотіла б я забрати свої слова назад! На Гейла вони подіяли миттєво — на щоках з’явився рум’янець, а в сірих очах запалав вогник.

— В Окрузі 8 — повстання? — тихо перепитав він.

Я позадкувала. Спробувала вгамувати його, як намагалась угамувати округи.

— Я не знаю, чи справді це повстання. Просто там неспокійно: люди на вулицях… — промовила я.

Гейл схопив мене за плечі.

— Що ти бачила?

— Нічого! Особисто. Я тільки дещо чула.

Як завжди, цього було замало, щоб переконати Гейла. Та й запізно. Я здалась і все йому розповіла.

— Я дещо бачила по телевізору в будинку мера. Те, що бачити була не повинна. Натовп на майдані й пожежі, а миротворці навмання стріляли в людей, але ті не вступалися…

Я закусила губу й хотіла продовжити оповідь… А натомість вигукнула те, що гризло мене зсередини:

— І це моя провина, Гейле! Через те, що я зробила на арені. Якби я отруїлася тими клятими ягодами, нічого цього не відбулося б. Піта повернувся б додому і жив собі далі, і ніхто з цих людей не постраждав би.

— Не постраждав? — промовив Гейл м’якішим голосом. — Ці люди вмирають із голоду. Працюють, як раби. Посилають своїх дітей на Жнива. І це ти не вважаєш стражданням? Ти не заподіяла людям шкоди, ти подарувала їм шанс. їм тільки потрібна мужність, щоб прийняти твій подарунок. Про це вже говорили в копальнях. Люди, які хочуть боротися. Хіба ти не розумієш?

Це сталося! Це нарешті сталося! Якщо в Окрузі 8 повстання, чому тут не може відбутися те саме? Нарешті те, чого ми так довго…

— Припини! Ти не знаєш, що верзеш. Миротворці з інших округів, вони зовсім не такі, як Дарій, і навіть не такі, як Крей! Людське життя для них геть нічого не важить! — вигукнула я.

— Саме тому ми і повинні приєднатися до боротьби! — різко мовив він.

— Ні! Ми повинні втекти, перш ніж повбивають не тільки нас, а й ще чимало безневинних душ!

Я знову кричала і не могла зрозуміти, що керує Гейлом. Невже він не бачить очевидного?

Гейл грубо відштовхнув мене.