Сьюзен Коллинз – У вогні (страница 15)
Такого я ще зроду не бачила, але миттю втямила одне. Ось що президент Снігоу називає заворушеннями.
РОЗДІЛ 7
Шкіряна торба з їжею і термос гарячого чаю. Пара шкіряних рукавиць хутром усередину, які забув Цинна.
Три гілочки, що я зламала з голих дерев і розклала на снігу, щоб позначити напрямок мого руху. Ось що я залишила для Гейла на нашому звичному місці зустрічей першої неділі після Свята врожаю.
Я рухалася крізь холодний туманний ліс, прокладаючи стежку, яка для Гейла буде незнайомою, але мої ноги легко її відшукали. Вела вона до озера. Я більше не вірила, що наше звичне місце побачень і досі гарантує приватність, а сьогодні приватність була мені вкрай необхідна, бо я збиралась вилити Гейлові душу. Та чи він узагалі прийде? Якщо не прийде, мені доведеться ризикнути і вночі піти до нього додому. Є речі, які він повинен знати… речі, які він повинен допомогти мені зрозуміти…
Тільки-но зміст того, що я побачила по телевізору в будинку мера Андерсі, дійшов до мене, я вибігла з кімнати і спустилась у передпокій. Дуже вчасно, бо мер саме піднімався сходами нагору.
— Шукаєш Мадж? — привітно спитав він.
— Так, хочу показати їй свою сукню, — відповіла я.
— Ну, ти знаєш де її знайти.
В цю мить із його кабінету знов пролунав сигнал тривоги. Обличчя мера спохмурніло.
— Вибач, маю йти, — сказав він і попрямував до кабінету, щільно причинивши по собі двері.
Я стояла в коридорі й чекала, доки трохи заспокояться нерви. Стояла і нагадувала собі, що маю поводитися
природно. Потім рушила до кімнати Мадж — подруга сиділа за туалетним столиком і перед дзеркалом розчісувала біляві кучері. Вдягнена вона була в ту саму чудову білу сукню, що і на Жнива. Мадж побачила моє віддзеркалення позаду себе і всміхнулася.
— Яка ж ти красуня! Ніби щойно з вулиць Капітолія.
Я підійшла ближче. Мої пальці торкнулися пере-
співниці.
— Навіть моя брошка. Завдяки тобі зараз у Капітолії переспівниці — це писк моди. Може, візьмеш її назад? — спитала я.
— Не мели дурниць, це ж був подарунок, — відповіла Мадж і заплела у коси святкову золоту стрічку.
— Тоді розкажи мені, де ти її взяла, — попросила я.
— Це тітчина брошка, — була відповідь. — Але думаю, що в родині вона вже віддавна.
— Переспівниця — дивний вибір, — промовила я. — Беручи до уваги те, що трапилось під час повстання округів. Як Капітолій наколовся на сойкотунах і все таке.
Сойкотуни були мутантами — генетично модифікованими самцями птахів, виведеними в Капітолії навмисно, аби шпигувати за повстанцями в округах. Сойкотуни мали здатність запам’ятовувати й відтворювати чималі уривки людської мови, тож їх відсилали підслуховувати, про що балакають повстанці, а потім відтворювати це в Капітолії. Првстанці швидко все зметикували і використали птахів проти самого Капітолія, годуючи їх побрехеньками. Коли це з’ясувалося, птахів покинули на погибель. За кілька років вони справді зникли з дикої природи, але встигли спаритися з самками пересмішника, і таким чином з’явились абсолютно нові пташки — переспівниці.
— Але ж переспівниці ніколи не використовувались як зброя, — сказала Мадж. — Вони просто співочі пташки. Хіба ні?
— Так, думаю, так, — відповіла я.
Але це було не зовсім так. Переспівниця не просто співоча пташка. Переспівниця — істота, існування якої Капітолій не передбачав. Ніхто й подумати не міг, що цілковито керовані сойкотуни зможуть адаптуватися у дикій природі, передати свій генетичний код і продовжити рід. Капітолій не передбачив жагу до життя у маленької пташки.
І зараз, мало не тонучи в снігу, я угледіла чимало переспівниць, які стрибали по гілках навколо мене, підхоплювали співи інших пташок, повторювали їх, а потім переспівували по-новому. Як завжди, вони нагадали мені про Руту. Я спам’ятала свій сон минулої ночі, в якому я бігла через ліс за Рутою-переспівницею. Як хотіла б я, щоб мій сон протривав трохи довше і я змогла зрозуміти, куди вона хоче мене привести!
Дістатися озера — завдання безсумнівно не з простих. Якщо Гейл узагалі вирішить прямувати за мною, йому доведеться витратити багато зусиль, які ліпше було б зберегти для полювання. Вчора на вечері у мера його відсутність була особливо помітною, адже решта його родини прийшла. Гейзел сказала, що він захворів і залишився вдома, — це щирісінька брехня. І на Святі врожаю я також не змогла його знайти. Вік сказав, що Гейл пішов на полювання. Це, може, і правда.
За кілька годин я досягла старої хати на березі озера. Мабуть, слово «хата» — це занадто гучно як на цю споруду, бо вся хатина — одненька кімната чотири на п’ять кроків. Мій батько припускав, що колись навколо озера було чимало будівель, бо й досі можна де-не-де відшукати підвалини, і що люди приїздили на озеро відпочивати й рибалити. Ця хатина збереглася краще за інші, бо збудована була з бетону. І підлога, і стеля, і дах. Лише в одному з чотирьох вікон залишилася шибка — вона хиталась і пожовкла від часу. В хаті не було ні водопроводу, ні електрики, але коминок і досі був цілий, а в кутку лежав стос дров, які ми з батьком заготували колись давним-давно. Я розпалила невеличке вогнище, сподіваючись, що туман приховає від чужих очей зрадницький дим. Доки полум’я розгорялось, я вимела сніг, що накопичився під порожніми вікнами. Віник батько мені зробив із хмизу, коли мені було років вісім і я гралась тут у господиню будинку. Потім я всілася біля маленького бетонного коминка, відігріваючись та очікуючи на Гейла.
На диво, минуло зовсім небагато часу, аж він з’явився. На плечі в нього висів лук, а на поясі гойдалась мертва дика індичка, яку він, імовірно, підстрелив по дорозі. Гейл зупинився в дверях, ніби міркуючи, заходити чи ні. В руках він тримав неторкану торбу з їжею, термос і рукавиці Цинни. Він не міг прийняти від мене подарунки, бо дуже гнівався. Я точно знала, як він почувається. Хіба не так я поводилася колись із власного матір’ю?
Я зазирнула йому в очі. Його обличчя не могло приховати боЛю зради, якого йому завдали мої заручини з Пітою. Сьогоднішня зустріч — мій останній шанс не втратити Гейла назавжди. Я могла б кілька годин поспіль пояснювати йому, що трапилось, і все одно він відвернувся б від мене. Тому я одразу виклала на стіл свій головний козир.
— Президент Снігоу особисто пригрозив мені вбити тебе, — промовила я.
Гейл звів брови, але не виказував ні справжнього подиву, ні страху.
— Когось іще?
— Взагалі-то він не оголошував повного переліку. Але міркуєш ти правильно — обидві наші родини в переліку є.
Цього було достатньо, щоб Гейл підійшов до коминка. Присів біля вогнища погрітися.
— І тепер що?
— Вже нічого, — відповіла я.
Звісно ж, його питання вимагало детальніших пояснень, але я не знала, з чого почати, тож сіла поряд і похмуро витріщилась на полум’я.
За кілька хвилин Гейл порушив мовчанку.
— Що ж, дякую за оптимістичний прогноз.
Я розвернулась до нього, готова вибухнути, але побачила вогник у його зіницях і мимовільно всміхнулась. У цю мить було не до сміху, але я і так уже засмутила Гейла. Хай там що, а нас усіх зітруть на порох.
— Знаєш, а я маю план.
— Закладаюся, він геніальний! — промовив він і кинув рукавиці мені на коліна. — Ось, тримай, я не хочу доношувати старі рукавиці твого нареченого.
— Він не мій наречений. Це була просто вистава. І це не його рукавиці — їх забув Цинна, — відповіла я.
— То давай їх назад, — промовив Гейл і натягнув рукавиці, кілька разів стиснув і розтиснув пальці та схвально кивнув. — Принаймні я помру в комфорті.
— Оце точно оптимістичний прогноз… Певна річ, ти ж не знаєш, що трапилося, — сказала я.
— То розкажи мені,— почула я у відповідь.
Я вирішила розпочати з того вечора, коли нас із Пітою оголосили переможцями Голодних ігор, а Геймітч попередив мене, що Капітолій розлютиться. Я розповіла Гейлові про тривогу, що не відпускала мене, навіть коли я повернулася додому, про візит президента Снігоу до мене додому, про страти в Окрузі 11, про збуджений натовп, про останню відчайдушну спробу запобігти заворушенням — заручити мене з Пітою, про те, як президент Снігоу натякнув мені: цього замало, про мою впевненість, що мені ще за все доведеться заплатити.
Гейл не переривав мене. Поки я розповідала, він сховав рукавиці в кишеню і заходився з харчів у торбі рихтувати для нас пристойний обід. Краяв хліб і сир, вирізав серцевини з яблук, смажив на вогні каштани. Я дивилась на його руки, на його чудові вмілі пальці. Всі в шрамах, як були і мої, перш ніж над ними попрацювали в Капітолії, але дужі та спритні. Руки, здатні видобувати вугілля і в той сам час сплести витончене сильце. Руки, яким я довіряла.
Я на мить замовкла, щоб зробити ковток чаю з термоса, а тоді розповіла Гейлу про повернення додому.
— Так, заварила ж ти кашу, — сказав Гейл.
— Якби ж то я її варила, — відповіла я.
— Я вже почув достатньо. Оминімо подальшу розповідь і одразу поговорімо про твій план, — запропонував Гейл.
Я набрала повні груди повітря.
— Тікаймо.
— Що? — перепитав він.
Моя заява заскочила його зненацька.
— Тікаймо в, ліс і ховаймося там, — промовила я.
З обличчя Гейла я не могла зрозуміти, що він із цього приводу думає. Візьме він мене на кпини — чи подумає, що я збожеволіла? Я схвильовано підвелась, готуючись до сварки. *