Сьюзен Коллинз – Переспівниця (страница 28)
— Знято.
Знімальна група поквапилася до себе редагувати матеріал, а Плутарх відвів Фінея вбік для розмови — мабуть, хотів довідатися, чи залишилися в нього ще козирі. Я зосталася з Геймітчем і все міркувала над тим, чи мені загрожувала доля Фінея. Чому ні? Снігоу заправив би чималу ціну за дівчину у вогні.
— З вами було так само? — запитала я в Геймітча.
— Ні. Моя мама, мій молодший братик… моя дівчина… всі вони померли за два тижні після моєї перемоги. Через ту витівку, яку я втнув із силовим полем, — відповів він. — У Снігоу не залишилося нікого, кого б він міг використати проти мене.
— Дивно, що він просто не вбив вас, — мовила я.
— О ні. Я став застереженням. Для майбутніх переможців — для Фінеїв, Джоанн і Кашемір. Прикладом того, що станеться з переможцем, який завдав зайвого клопоту, — сказав Геймітч. — Але Снігоу усвідомлював, що не зможе тримати мене на шнурку.
— Поки не з’явилися ми з Пітою, — мовила я тихо. Дивно, але при цьому в мене жоден м’яз не сіпнувся.
Ми з Фінеєм виконали своє завдання, і нам залишилося тільки чекати. Ми вирішили пересидіти в Штабі оборони. В’язали вузли. Розмазували по тарілці свій обід. Підривали на полігоні міні-бомби. З міркувань безпеки з рятувальною командою зв’язок не підтримувався. Рівно о третій — то був планований час виходу в ефір — ми вже мовчки стояли в кімнаті, натоптаній екранами й комп’ютерами, спостерігаючи за Біпером і його командою, які намагалися прорватися в ефір. Куди й поділася Біперова непосидючість і неуважливість! Цього разу він був, як ніколи, сповнений рішучості. Моє інтерв’ю тривало зовсім недовго, однак цього вистачило, щоб показати, що я жива та здорова і досі борюся. Родзинкою програми стала моторошна розповідь Фінея про розпусний Капітолій. Цікаво, це Біпер удосконалив трансляцію? Чи просто його колеги в Капітолії були самі не проти послухати сповідь Фінея? Наступні шістдесят хвилин зображення на екрані чергувалися: вечірні новини йшли впереміш зі сповіддю Фінея, а ще іноді екран повністю чорнів. Однак повстанські інженери спромоглися здолати всі перешкоди, і в ефірному хаосі зуміли майже повністю прокрутити ту частину розповіді, де йшлося про президента Снігоу.
— Все! — нарешті мовив Біпер, розслабляючись. Капітолій відновив трансляцію. Біпер витер обличчя хустинкою. — Якщо вони досі звідти не вибралися, значить, їх уже немає серед живих, — він розвернувся з кріслом, чекаючи на нашу з Фінеєм реакцію. — План був хороший. Плутарх ознайомив вас із ним?
Звісно, що ні. Біпер провів нас в іншу кімнату й показав, як саме добровольці за допомогою шпигунів у Капітолії спробують — вірніше, уже спробували — звільнити переможців з підземної в’язниці. Крізь вентиляційну систему до приміщення повинен був потрапити нервово-паралітичний газ, тоді повстанці мали відімкнути електропостачання, для відвертання уваги підірвати бомбу в урядовій будівлі за кілька миль від в’язниці й запустити в ефір ролик. Біпер зрадів, коли ми сказали, що план складний, бо це означало, що нашим ворогам буде нелегко.
— Ви все продумали, як тоді, на арені? — запитала я.
— Так. І все спрацювало, — мовив Біпер.
«Ну… не зовсім», — подумала я.
Ми з Фінеєм залишились у Ставці, сподіваючись, що перші новини від рятувальної команди надійдуть саме сюди. Нам тут не зраділи, бо тут вирішувалися важливі військові справи. Однак ми відмовилися йти зі Штабу оборони і зрештою опинилися в кімнаті з колібрі.
Ми в’язали вузли. В’язали. В’язали. Мовчки. Цок-цок. Годинник — як на арені. Не думати про Гейла. Не думати про Піту. В’язати вузли. Ми відмовилися від обіду. Наші пальці спухли й закривавилися… Зрештою Фіней здався та, згорбившись, повалився на землю, як тоді, на арені, коли з’явилися сойкотуни. Я зробила собі з мотузки зашморг, у пам’яті прокручувалися слова з пісні «Дерево страстей». Гейл і Піта. Піта і Гейл…
— Фінею, ти зразу покохав Енні? — запитала я.
— Ні,— відповів він, а за кілька хвилин додав, — вона мене полонила поступово.
Я покопалася в своєму серці, але зараз єдиною людиною, яка полонила мене, був Снігоу.
Мабуть, уже перевалило за полуніч, мабуть, уже настало завтра… і тут двері відчинив Геймітч.
— Вони повернулися. Нас чекають у лікарні.
Я була розтулила рота, готова завалити його запитаннями, але Геймітч тільки коротко буркнув:
— Це все, що я знаю.
Я скочила на ноги, мені кортіло бігти, але Фіней поводився дуже дивно: так ніби втратив здатність рухатися, тож мені довелося взяти його за руку й вести за собою, наче малу дитину. Ми вийшли зі Штабу оборони, сіли в ліфт і дуже швидко опинилися в лікарні. Повсюди панував хаос: лікарі голосно віддавали накази, коридорами возили поранених на каталках.
Ми притислися до стіни, даючи дорогу ношам, на яких лежала непритомна жінка з виголеною головою. Її тіло було вкрите синцями та струпами, з яких без упину сочилася рідина. Джоанна Мейсон. Саме їй були відомі таємниці повстанців. Принаймні те, що стосувалося мене. І вона за це поплатилася.
Крізь прочинені двері я побачила в одній із палат Гейла. Він сидів на ліжку роздягнений до пояса, з його обличчя котилися великі краплі поту, а лікар довгим пінцетом витягав у нього з лопатки осколок. Поранений, але живий! Скрикнувши його ім’я, я кинулася до Гейла, але медсестра загородила мені дорогу.
— Фінею! — почувся не то зойк, не то крик радості. Вродлива, хоч і трохи неохайна молода жінка — чорнява, з очима кольору морської хвилі — бігла до нас, закутана в саме тільки простирадло. — Фінею!
І раптом зникли всі, не залишилося нікого, тільки ці двоє. Вони потягнулися одне до одного, обнялися, заточилися і, прихилившись до стіни, так і завмерли. Злиті в одне. Неподільні.
В грудях у мене кольнуло. Заздрість.
До нас із Геймітчем підійшов Богз, трохи потовчений, однак неушкоджений.
— Ми врятували всіх, за винятком Енобарїї. Та оскільки вона з Округу 2, ми взагалі сумніваємося, що її тримали у в’язниці. Піта в кінці коридору. Він досі непритомний. Але тобі краще бути біля нього, коли він отямиться.
Піта.
Живий і здоровий — ну, можливо, не здоровий, але живий, і він тут! Далеко від Снігоу. В безпеці. Тут. Зі мною. За хвилину я зможу його торкнутися. Побачити його усмішку. Почути його сміх.
Геймітч усміхнувся:
— Ходімо.
Мене охопила легкість, безтурботність. Що я скажу Піті? Байдуже. Піта буде радий, незалежно від того, як я поведуся. Напевно, він мене цілуватиме. Цікаво, чи будуть його поцілунки такі, як ті останні цілунки на арені — на узбережжі? Цілунки, про які я боялася згадувати аж до цієї миті.
Піта вже прокинувся. Він сидів на ліжку, і вигляд у нього був розгублений. Навколо нього вертілося троє лікарів: перевіряли його стан, світили ліхтариком в очі, міряли пульс. Я трохи засмутилася, що не моє обличчя він побачив першим, коли прокинувся, але ось воно перед ним. У його очах з’явився якийсь дивний вираз — поєднання недовіри й чогось іще, чого я не могла пояснити. Жаги? Розпуки? І того, і того. Розштовхавши лікарів, Піта скочив на ноги й рушив до мене. Я кинулася йому назустріч, простягнула руки, щоб обійняти. Його долоні також потягнулися до мене — я гадала, щоб погладити моє обличчя.
З моїх уст уже зривалося його ім’я, аж тут Пітині пальці намертво зімкнулися навколо моєї шиї.
РОЗДIЛ 4
Холодний корсет-комір врізався мені в шию, і було ще важче контролювати тремтіння. Принаймні мене вже витягнули з тісного інкубатора, де постійно щось клацало й цокало, а невідомий голос наказував мені не ворушитися. Мені насилу вдалося переконати себе в тому, що я досі жива. Навіть тоді, коли мене обстежили й підтвердили, що я неушкоджена, я все одно ніяк не могла надихатися.
Основні побоювання медиків — пошкодження спинного мозку, дихальних шляхів, вен і артерій — розвіялися. Про синці, хрипоту, ушкоджену гортань і незначний кашель можна було не хвилюватися. Все це виліковне. Переспівниця не втратить голосу. Та покажіть мені лікаря, який підтвердить, що я не втрачу глузду! Однак мені заборонили розмовляти. Я навіть не змогла подякувати Богзові, який прийшов мене навідати. Окинувши мене оком, він зауважив, що навіть під час звичайних тренувань солдати отримують набагато серйозніші травми.
Саме Богз вирубав Піту одним ударом, поки той не заподіяв мені непоправної шкоди. Знаю, Геймітч також кинувся б мене захищати, однак він був зовсім не готовий до такого повороту. Ми обоє були не готові. А таке ста-ється нечасто. Просто ми були настільки одержимі порятунком Піти, бажанням вирвати його з рук Капітолія, що радість від його повернення засліпила нас. Якби я зустрілася з Пітою віч-на-віч, він би мене вбив. Він мов оскаженів.
Ні, не оскаженів, нагадала я собі. Його
Прим прийшла за кілька хвилин після нападу й відтоді ні на крок не відходила від мене. Вона вкрила мене ще одним покривалом.
— Думаю, корсет скоро знімуть, Катніс. Тоді тобі не буде так холодно.
Мама асистувала при проведенні серйозної операції, тому досі не знала про те, що вчинив Піта. Прим почала ніжно масажувати мою стиснуту в кулак руку, аж поки м’язи не розслабилися і до пальців не прилинула тепла кров. Прим заходилася масажувати другу руку, і в цей час прийшли лікарі, зняли корсет і вкололи мені щось від болю й набряків. Я лежала нерухомо, як мені й наказали, щоб не пошкодити шию.