Сьюзен Коллинз – Переспівниця (страница 25)

— Енні. Ось як на тебе тиснуть, правда? — запитала я.

— її арештували не тому, що хотіли вибити відомості про повстанців, — кивнув він. — У Капітолії знають, що я ніколи їй нічого не розповідав. Заради її ж безпеки.

— О Фінею! Мені так прикро, — мовила я.

— Ні, це мені прикро. Я мав тебе попередити.

Раптом у пам’яті спливла сцена: я прив’язана до ліжка, скажена, люта, сама не своя. Це сталося після того, як мене викрали з арени. Фіней намагається мене заспокоїти, запевнити, що з Пітою нічого не станеться. «В Капітолії швидко втямлять, що він не знає геть нічого. Але його не вб’ють, адже його можна використати проти тебе».

— Ти мене попереджав. У вертольоті. Тільки коли ти сказав, що Піту використають проти мене, я гадала — як наживку. Щоб заманити мене в Капітолій, — мовила я.

— Байдуже, що я сказав. Було вже запізно: тобі б це вже не допомогло. Не попередив тебе ще перед Червоною чвертю — мав би й надалі тримати язика за зубами, — Фіней смикнув за кінець мотузки — і вузлик знову розв’язався. — Просто я не одразу все втямив. Після перших Ігор я думав, що ваш роман — вигадка, що ти просто підігруєш. Ми всі саме цього й очікували. Та коли Піту вдарило струмом і він мало не помер, я… — Фіней завагався.

Я повернулася думками на арену. Згадала, як схлипувала, коли Фіней оживляв Піту. Збентежений вираз на обличчі Фінея. Те, як він списав мою поведінку на вдавану вагітність.

— Що? Що ти?

— Я збагнув, що помилявся. Ти справді його кохаєш. Не знаю, як саме. Можливо, ти сама цього не знаєш. Але будь-хто підтвердить мої слова, — мовив він лагідно.

Будь-хто? Під час свого візиту перед Туром переможців Снігоу звелів мені поводитися так, щоб ні в кого не виникло жодних сумнівів щодо наших із Пітою почуттів.

«Переконай мене», — сказав тоді Снігоу.

Виходить, за кілька днів у джунглях під палючим сонцем мені таки вдалося його переконати. Тепер у нього з’явилася зброя, якої він так потребував, щоб мене розчавити.

Ми з Фінеєм довго мовчали, спостерігаючи за вузликами, які то з’являлися, то зникали, та нарешті я мовила:

— Як ти це витримуєш?

Фіней здивовано глянув на мене.

— А я і не витримую, Катніс! Це ж очевидно. Щоранку я прокидаюся від чергового кошмару, і навіть тоді не отримую полегшення… — почав був він, та щось у моєму виразі обличчя зупинило його. — Ліпше не вдаваймося в подробиці. Мені потрібно вдесятеро більше часу, щоб зібратися, аніж щоб знову розклеїтися.

Йому відомо. Він мене розумів. Я глибоко вдихнула, збираючись на думці.

— Що менше ти про це думатимеш, то краще, — мовив він. — Завтра вранці ми передовсім роздобудемо тобі мотузку, а поки що візьми мою.

Решту ночі я провела на своєму матраці, одержимо зав’язуючи вузли, які Денді вивчав прискіпливим поглядом. Якщо якийсь вузол видавався йому підозрілим, він підкидав його у повітря і кілька разів кусав, поки той не розв’язувався. До ранку пальці мої понапухали, але я вперто продовжувала.

Після двадцяти годин мовчанки Коїн нарешті повідомила, що ми можемо вийти з бункера. Наші колишні кімнати знищені під час бомбардування, нам доведеться переселитися в нові. Ми чемно прибрали за собою й рушили до дверей.

На півдорозі до мене підійшов Богз і висмикнув мене з шереги. А тоді подав знак Фінею та Гейлу, щоб вони приєдналися до нас. Люди розступилися, пропускаючи нас уперед. Дехто навіть усміхався до мене: мабуть, гра у «крученого і кота» зробила популярним не тільки Денді. Ми вийшли з печери, піднялися сходами нагору, довгим коридором дісталися одного з ліфтів і зрештою опинились у Штабі оборони. Дорогою я не помітила ніяких руйнувань, проте ми й досі були дуже глибоко.

Богз провів нас у кімнату, яка дуже нагадувала Ставку. Всі, хто сидів за столом: Коїн, Плутарх, Геймітч, Кресида й інші,— здавалися виснаженими. Хтось домігся, щоб принесли каву, — хоча, я впевнена, тут її розглядали як стимулянт, — і Плутарх обома руками вчепився у горнятко, так ніби боявся, що його от-от можуть відібрати.

Нарада почалася з копита.

— Вам чотирьом доведеться піднятися на поверхню, — мовила президент. — У вас є дві години на те, щоб відзняти матеріал про бомбардування, повідомити, що збройні сили Округу 13 не тільки не знищені, а й мають перевагу. І звісно, показати, що Переспівниця жива. Запитання є?

— Можна і нам кави? — попросив Фіней.

Нам подали дві чашки паруючої кави. Я бридливо втупилась у чорну рідину: ніколи не любила кави, — однак вирішила, що це допоможе мені триматися на ногах. Фіней долив у мою чашку трохи вершків і потягнувся до цукернички.

— Рафінаду? — запитав він своїм награно-спокусливим тоном. Саме так ми познайомилися — Фіней запропонував мені цукровий кубик. Ми стояли з ним в оточенні коней і колісниць, одягнені й розмальовані для виїзду до публіки, — тоді ми ще не були союзниками. В той час я й не підозрювала, яких зусиль вартує йому просто жити. Приємні спогади викликали мимовільну посмішку.

— Ось візьми, так буде смачніше, — мовив він своїм нормальним голосом і вкинув у мою чашку три кубики рафінаду.

Я вирішила, що саме час переодягатися в костюм Переспівниці, й рушила з кімнати, коли раптом зловила сумний погляд Гейла, який він кинув на нас із Фінеєм. Ну що цього разу? Невже він вирішив, що між нами щось відбувається? Може, він бачив, як я йшла до Фінея минулої ночі? Щоб дістатися туди, я мала пройти повз Готорнів. Мабуть, саме це збило його з пантелику. Йому здається, що я проміняла його товариство на Фінеєве. Що ж, байдуже. Мої пальці спухли від мотузки, я мало не засинаю навстоячки, а знімальна група чекає від мене яскравого дійства. Снігоу катує Піту. Зараз мені байдуже, що думає Гейл.

У новій гримерці в Штабі оборони підготовча команда хутенько вбрала мене в костюм Переспівниці, зачесала й наклала на обличчя мінімум макіяжу — ще моя кава не вистигла. За десять хвилин усі вже манівцями рухалися до виходу. Я поволі сьорбала каву; було важко не погодитися з Фінеєм: вершки і цукор таки впливали на її смак. Коли я допила до дна й сьорбнула осад, від насолоди по тілу аж мурашки пробігли.

Здолавши останню драбину, Богз смикнув за важіль, і люк відчинився. В обличчя вдарило свіже повітря. Я пожадливо ковтала його й ковтала, і вперше за увесь час дозволила собі подумати про те, як остогидів мені бункер. Ми рушили в ліс, і мої руки самі потягнулися до листочків. Де-не-де листя вже почало скручуватися.

— Який сьогодні день? — запитала я. Богз відповів, що за кілька днів прийде вересень.

Вересень. А це означає, що Снігоу тримає Піту в своїх лапах уже п’ять, а може, й шість тижнів. Втупившись у листочок у' себе на долоні, я раптом затремтіла. І не могла зупинитися. Хапаючи ротом повітря, я в усьому винила каву.

Під ногами почали траплятися уламки заліза. Ми підійшли до першої воронки — метрів тридцять завширшки і не знаю скільки завглибшки. Дуже глибока! Богз сказав, що якби ми розмістилися на десятьох верхніх поверхах, то загинули б до ноги. Обійшовши яму по краю, ми рушили далі.

— Ці десять поверхів можна відбудувати? — запитав Гейл.

— Можна, от тільки не найближчим часом. Бомбування завдало не так багато шкоди — знищено всього кілька запасних генераторів і птахофабрику, — пояснив Богз. — Ми просто їх законсервуємо.

Коли ми ступили на територію, обгороджену парканом, виявилося, що дерев тут більше нема. Земля була просто всіяна воронками. Перед бомбардуванням усього декілька будівель Округу 13 містилися над землею: кілька пунктів безпеки, тренувальна зона і приблизно тридцять сантиметрів верхнього поверху, обшитого металом, — саме тут було віконечко Денді. Звісно, метал не міг захистити навіть від легкої атаки.

— Скільки часу ви виграли завдяки тому, що хлопець нас попередив? — гукнув Геймітч.

— Наша система сповістила би про наближення бомбардувальників приблизно за десять хвилин до їхньої появи, — мовив Богз.

— Але ж він допоміг, так? — запитала я. Не переживу, якщо він скаже «ні».

— Певна річ, — відповів Богз. — Ми встигли евакуювати всіх жителів. У таких випадках важить кожна секунда. А десять хвилин — це сотні врятованих життів.

«Життя Прим, — подумала я. — І Гейла». Вони дісталися бункера всього за кілька хвилин до початку атаки. Можливо, саме Піта їх урятував. Треба додати їхні імена до списку того, за що я ніколи не зможу йому віддячити.

У Кресиди виникла ідея зазняти мене на тлі руїн колишнього Будинку правосуддя. Такий собі жарт, оскільки

Капітолій кількадесят років поспіль використовував це тло, доводячи, що округу більше не існує. Після нещодавньої атаки за кілька метрів од Будинку правосуддя зяяла величезна вирва.

Коли ми наблизилися до того місця, де був колись центральний вхід, Гейл жестом на щось указав, і всі зупинилися. Спочатку я не могла втямити, в чому справа, а тоді побачила, що земля всіяна свіжими рожевими й червоними трояндами.

— Не торкайтеся! — скрикнула я. — Це для мене!

В ніс ударив солодкавий уїдливий запах, і в грудях шалено закалатало серце. Виходить, мені не привиділося. Спершу в моїй кімнаті залишили троянду. А тепер переді мною друге послання Снігоу. Рожеві й червоні красуні на довгих ніжках — такі самі квіти, як прикрашали наше з Пітою «гніздечко закоханих» у день інтерв’ю з переможцями. Ці квіти призначалися не для одного, а для пари закоханих.