Сьюзен Коллинз – Голодні ігри (страница 9)

Якось наприкінці літа я купалася в озері, й мою увагу привернули високі рослини, що стирчали з води навколо мене. їхні листочки були подібні до наконечників стріл, і цвіли вони білими квітками з трьох пелюсток. Я пірнула під воду і стала навколішки, мої пальці швиденько перебирали м’яку глину, що вкривала дно озера, і раптом знайшли жменьку бульбинок. Маленьких блакитнуватих бульбинок: якщо зварити їх або спекти, то вони не гірші, ніж картопля. «Катніс», — мовила я вголос. Рослина, на честь якої мене назвали. Це стрілолист, а «катніс» — стара індіанська назва. Я немов знову почула веселий голос батька: «Якщо тобі вдасться знайти себе, ти ніколи не помреш із голоду». Наступні кілька годин я копирсалася на дні озера тичкою і пальцями ніг, аж поки не назбирала достатньо бульбин. Увечері в нас було справжнє свято — риба з бульбинами стрілолиста. И уперше за останні кілька місяців ми всі по-справжньому наїлися.

Потроху мама оговталася. Вона почала прибирати, куховарити, консервувала на зиму дещо з того, що я приносила. Потім люди почали приходити до неї по ліки. Вони приносили щось навзамін або платили грошима. Одного дня я почула, як вона співає.

Прим мало не збожеволіла від щастя, що з мамою знову все гаразд, а я тільки спостерігала: чекала, коли вона знову відвернеться від нас. Я їй не довіряла. І десь у глибині душі ненавиділа її за виявлену слабкість, байдужість, за всі місяці, коли ми були змушені дбати про себе самі, коли ми ледь не померли з голоду. Прим пробачила їй, а я ні. Я відгородилася від матері, звела між нами високий мур, щоб захиститися від неї. Ніколи не буде так, як раніше.

Що ж, скоро я помру, і вже нічого не змінити. Я згадала, як кричала сьогодні на неї в Будинку Правосуддя. Хоча потім я сказала, що люблю її. Може, одне врівноважило друге?

Я ще трохи постояла біля вікна: хотіла знову відчинити його, але не була певна, чи можна це робити на такій високій швидкості. Десь далеко блимали вогні іншого округу. Сьомого? Десятого? Я не знала; я думала про людей у далеких будинках, про те, як вони вкладаються спати. Тоді уявила свій дім із міцно затуленими віконницями. Що зараз роблять Прим і мама? Чи поїли вони? На вечерю ми залишили тушковану рибу й суниці. А може, вони дивилися огляд Жнив по старенькому телевізору, що стояв під стіною? Звісно ж, вони плакали. Чи зможе мама тримати себе в руках, бути сильною заради Прим? А може, вона уже здалася, скинувши увесь тягар на делікатні плечі моєї сестрички?

Понад усякий сумнів, сьогодні Прим спатиме з мамою. На саму тільки думку про нашого старого нечесаного кота Денді, який охоронятиме її, я заспокоїлася. Якщо вона плакатиме, він притиснеться до неї носом

і заспокоїть. Тоді вона точно засне. Я була така рада, що не втопила його!

Від згадок про дім мені стало ще самотніше. Нинішній день тривав безмежно довго. Невже ще сьогодні вранці ми з Гейлом їли ожину? Здається, минула ціла вічність. Це немов довгий сон, який перетворився на нічний кошмар. Можливо, якщо я засну, то прокинуся у своєму рідному Окрузі 12.

У шухлядах, напевно, десятки піжам, але я просто стягнула штани й сорочку і залізла в ліжко. Простирадла з ніжного шовку пестили шкіру, а м’яка пухнаста ковдра ніжно огорнула тіло, зігріваючи його.

Якщо я збираюся поплакати, то кращого моменту, ніж зараз, не знайти. До ранку й сліду не залишиться від сліз. Але сліз не було. Я була занадто втомлена, щоб плакати. Єдине, чого мені хотілося, — опинитися деінде. Тож я дозволила поїзду заколихати себе.

Мене збудив стукіт у двері. Надворі був ранок, крізь фіранки в купе просочилося сірувате світло. До мене долинув голос Еффі Тринькіт:

— Прокидайся, вставай! Сьогодні в тебе важливий, важливий, важливий день!

Цікаво, що діється в голові цієї жінки? Про що вона думає, збудившись? Що сниться їй уночі? Гадки не маю.

Я знову одягнула зелені штани й сорочку, адже вони зовсім чисті, хіба що трохи пом’ялися, провалявшись усю ніч на підлозі. Пальці намацали кільце навколо маленької золотої переспівниці. І я одразу почала думати про ліс, про свого батька, про маму й Прим, які вже, мабуть, прокинулися. Тепер їм доведеться дбати про себе самотужки. Я не розплітала кіс, так і спала з зачіскою, яку мама старанно виклала на честь Жнив. Зачіска досі мала непоганий вигляд, тож я вирішила нічого не міняти. Яке це має значення! Ми вже недалеко від

Капітолія. Коли ми приїдемо в місто, за мене все вирішуватиме стиліст. Мені залишалося єдине: сподіватися, що він не вважатиме останнім писком моди голе тіло.

Коли я зайшла до вагона-ресторану, повз мене проскочила Еффі Тринькіт із філіжанкою кави в руці, бурмочучи щось непристойне собі під носа. Натомість Геймітч, запухлий і червоний після вчорашнього, гиготів. Поруч із ним сидів Піта з булочкою в руках. І мені здалося, що вид у нього трохи збентежений.

— Сідай! Сідай! — мовив Геймітч, махаючи мені рукою.

Щойно я сіла до столу, як переді мною поставили величезний таріль із їжею. Яйця, шинка, гора смаженої картоплі. На столі — ваза з фруктами на льоду. Кошик із булочками, яких би вистачило моїй сім’ї на тиждень. Поруч вишукана склянка апельсинового соку. Принаймні так мені здалося. Я куштувала апельсин тільки раз, коли батькові вдалося роздобути його в подарунок на Новий рік. Філіжанка кави. Моя мама обожнює каву, якої ми ніколи не могли собі дозволити. Мені ж вона здалася гіркою. Поруч іще одна коричнева чашка, а в ній щось незнайоме.

— Це гарячий шоколад, — мовив Піта. — Він смачний.

Я ковтнула гарячу солодку рідину, і по тілу побігли мурашки. І хоч як вабили мене інші страви, я не торкнулася їх, поки не випила увесь шоколад до останньої краплі. Потім почала запихати в себе все, що бачила, але не налягала на масне. їжі й так було навалом. Колись мама сказала, що я завжди їм так, ніби більше ніколи не побачу харчів. На що я відповіла: «А я й не побачу, якщо сама не принесу їх додому». Після цього вона більше ніколи не дорікала мені.

Наївшись досхочу, я відкинулася на спинку крісла і почала спостерігати за іншими. Піта досі їв, він відламував невеличкі шматочки булочки й занурював їх у гарячий шоколад. Геймітч майже нічого не взяв зі своєї тарілки, але одну по одній спорожнив із десяток маленьких скляночок із якимось червоним соком, розбавленим прозорою рідиною з пляшки — судячи із запаху, алкоголем. Досі ми з Геймітчем не були знайомі, але я часто бачила його на Горні, де він жменями жбурляв монети на прилавок жінці, що продає самогон. Поки ми доїдемо до Капітолія, він знову відключиться.

Саме в цей момент я усвідомила, що ненавиджу Геймітча. Тепер зовсім не дивно, що трибути з Округу 12 ніколи не мали бодай найменшого шансу. Справа не тільки в тому, що вони все життя недоїдали і зовсім не тренувалися. Деякі з наших трибутів були достатньо дужими, щоб дати відсіч суперникам. Просто їм рідко вдавалося завоювати увагу спонсорів, і єдиною причиною цього був наш ментор — ну хто захоче вести переговори З П‘ЯНИЦЄЮ?

— Значить ви даватимете нам поради? — мовила я до Геймітча.

— Ось тобі порада: виживи, — відповів Геймітч і гучно розреготався.

Я кинула* погляд у бік Піти, перш ніж згадала, що не хочу мати з ним нічого спільного. Дивно, але в його очах читалася жорстокість.

— Дуже смішно, — мовив Піта й несподівано вибив скляночку із руки Геймітча. Та розлетілася на дрібні уламки, а її вміст розлився на підлозі червоними патьоками. — Тільки не нам.

На якусь мить Геймітч заціпенів, а потім зацідив Піті в щелепу, збивши його на підлогу. А тоді, ніби нічого не сталося, потягнувся по нову порцію спиртного. Саме тоді я метнула ніж: він уп’явся у стіл просто біля пляшки, мало не обрубавши ментору пальців. Я приготувалася, щоб відбити удар, але нічого не сталося. Геймітч мовчки відкинувся на спинку крісла й подивився на нас спідлоба.

— Отакої! — буркнув він. — Невже цього року мені дісталася парочка справжніх бійців?

Тим часом Піта підвівся і витягнув кілька шматочків льоду з-під вази з фруктами. Він саме хотів прикласти лід до червоного сліду на щоці, коли Геймітч зупинив його:

— Ні. Нехай залишиться синець. Тоді публіка подумає, що ти побився з іншим трибутом ще до того, як потрапив на арену.

— Але ж це проти правил, — заперечив Піта.

— Тільки якщо тебе зловили. Синець підтвердить, що ти бився і тебе не зловили, а це ще краще, — сказав Геймітч, а тоді обернувся до мене. — Ану, покажи, що ти ще вмієш робити ножем.

Моя зброя — лук і стріли. Хоча метати ножа мені також випадало. Іноді, поранивши тварину стрілою, ліпше добити її ножем, перш ніж наблизитися… Отож я зрозуміла: якщо хочу привернути увагу Геймітча, то кращого моменту, щоб справити на нього враження, не буде. Я мовчки витягнула ніж зі стола, взяла його за лезо і жбурнула в протилежну стіну. Насправді я сподівалася, що він глибоко засяде в деревині, але ніж поцілив у шов між двома панелями. Це тільки зіграло мені на руку: я вдала, що так і планувалося.

— Станьте он там. Обоє,— мовив Геймітч і кивком голови наказав нам стати в центрі кімнати. Ми послухались. Геймітч почав ходити навколо нас, роздивляючись, наче коней на ярмарку, перевіряючи час від часу наші м’язи й вивчаючи обличчя. — Що ж, принаймні ви не цілком безнадійні. Не хиряки. А як над вами стилісти попрацюють, то взагалі красунчиками станете.