Сьюзен Коллинз – Голодні ігри (страница 8)

З’їла я, скільки влізло, тепер треба було ще втримати псе це у шлунку. Судячи з зеленуватої барви Пітиної шкіри, йому також було зле. Наші шлунки не звикли до такої поживної їжі. Але якщо мій шлунок справлявся зі стравами Сальної Сей, що переважно складалися з мишачого м’яса та свинячих кишок, а зимою не відмовлявся навіть від кори дерев, то напевно впорається і з цим.

Попоївши, ми перейшли в інше купе, щоб подивитися огляд Жнив. У різних округах їх проводили протягом дня у різний час, щоб усі мали змогу побачити жеребкування у прямому ефірі, хоча насправді тільки жителі Капітолія могли на це розраховувати, адже самі вони не брали участі в змаганнях.

Одну по одній показали всі церемонії, називали імена. Іноді на Ігри зголошувалися добровольці, але здебільшого таких не було. Ми уважно вивчали обличчя дітей — наших суперників. Деякі з них особливо врізалися мені в пам’ять. Здоровенний хлопець з Округу 2 ледь не вистрибнув на сцену, коли спиталі про добровольців. Руда дівчина з Округу 5 — із прили заним волоссям і хитрим, як у лисиці, виразом обличчі Кульгавий хлопчина з Округу 10. Я ніяк не могла ви кинути з голови дванадцятирічну дівчинку з Округу 1] карооку, зі смаглявою шкірою, неймовірно схожу н Прим зростом і манерами. От тільки коли вона під нялася на сцену, у відповідь на запитання про добро вольців почулося хіба завивання вітру поміж хитки будиночків за її спиною. Ніхто не бажав посісти і місце.

Останнім показали Округ 12. Ось назвали ім’я Приіу потім я вискочила вперед із криком, що хочу бути доб ровольцем. У моєму голосі лунав розпач, немов я бо я лася, що мене ніхто не почує і Прим усе одно заберуті Але мене почули. Тоді я побачила, як Гейл відірвав ві, мене сестру, і я вийшла на сцену. У відповідь — тиші Люди одне по одному підняли руки у жесті ВДЯЧНОСІ й поваги. Коментатори не знали, що й казати. Один і них зауважив, що Округ 12 завжди був трохи консер вативним, але в таких милих звичаях є свій шарм. Тод: немов на замовлення, зі сцени впав Геймітч, і з динамікі вибухнув дружній регіт. Потім назвали ім’я Піти, і вії мовчки зайняв своє місце на сцені. Ми потиснули одн одному руки. Тоді пролунав гімн, і програма закінчи лася.

Здається, Еффі була не зовсім задоволена тим, якиі вигляд мала її перука.

— Вашому ментору не завадило б навчитися поводи тися на офіційних церемоніях. Особливо якщо це пока зують по телевізору в прямому ефірі.

Несподівано Піта засміявся.

— Він був п’яний, — мовив Піта. — Зрештою, як і щороку.

— Як і щодня, — додала я.

І також не змогла втриматися, щоб не посміхнутися. І і слів Еффі виходило, що Геймітч був просто трохи не-<> гссаний, і це можна легко виправити, якщо вона дасть ііому кілька порад.

— Он як! — зашипіла вона. — Дивно, що вам усе це ідається таким смішним. Ви ж знаєте, що в нашому шоу ментор — ваш єдиний зв’язок зі світом. Він — той, хто дає вам вказівки, шукає спонсорів і домовляється про подарунки. Від Геймітча може залежати, житимете ви чи: ш'инете!

Саме в цей момент у купе ввалився Геймітч.

— Я проґавив вечерю? — запитав він.

Його язик заплітався. Він виблював на дорогий килим і впав на своє ж блювотиння.

— Що ж, смійтеся скільки завгодно! — випалила Еффі й, обережно переступивши калюжу своїми гостро-иосими черевичками, вилетіла з купе.

РОЗДIЛ 4

Кілька секунд ми з Пітою пильно спостерігали з; нашим ментором, який намагався підвестися з огидно слизької калюжі, але знову і знову плюхкався на живіт Сморід блювотиння і перегару перебив усі інші запах* в кімнаті — мене саму ледь не вивернуло. Ми перезир нулися. Так, із Геймітча багато не візьмеш, от тількі в одному Еффі Тринькіт мала рацію — він єдине, ще в нас є. Не зронивши й слова, ми з Пітою підхопилі його під руки й допомогли звестися на ноги.

— Я спіткнувся? — запитав Геймітч. — Пхе, як тхне!

Він затулив носа долонею і тепер вимастив блюво тиною все обличчя.

— Давайте ми відведемо вас назад у купе, — запропо нував Піта. — Вам краще помитися.

Ми ледве затягнули Геймітча назад у його купе Не могли ж ми так просто кинути цю брудну свиню н; вишите покривало, тож просто заштовхали його у ванн; й відкрили воду. Він цього навіть не помітив.

— Дякую, — мовив мені Піта. — 3 твого дозволу дал я сам.]

Мене переповнила вдячність до нього. Останнє чого мені хотілося, — це роздягати Геймітча, змиват* блювотину з його волохатих грудей і вкладати йогс в ліжко. Можливо, Піта хотів справити на нього хорош< враження, щоб стати улюбленцем. Але судячи з того в якому стані перебував Геймітч, завтра він навряд чи ц< пам’ятатиме.

— Гаразд, — відповіла я. — Можу прислати на підмогу когось із капітолійців.

їх тут багато. Вони куховарять для нас, обслуговують, прибирають. Піклуватися про нас входить у їхні обов’язки.

— Ні, не потрібно, — мовив Піта.

Я кивнула і мовчки рушила до свого купе. Нічого дивного, що Піта відмовився. Я й сама на дух не переношу жителів Капітолія. Хоча возитися з п’яним Геймітчем — саме те, чого б я їм побажала. Така собі маленька помста. І Іікаво, чому Піта сам вирішив потурбуватися про Гей-мігча? Раптом мене осяяла думка: бо він добрий, просто добрий. Тому й хліба мені тоді дав.

Ця здогадка приголомшила мене. Добрий Піта Мелларк набагато небезпечніший ворог для мене, аніж злий І Ііта Мелларк. Добрі люди завжди знаходять дорогу до мого серця. А я не можу дозволити, щоб це сталося. Не зараз, не там, куди ми прямуємо. Тож саме тієї миті я вирішила, що триматимуся він сина пекаря якнайдалі.

Коли я повернулася до свого купе, поїзд зупинився на платформі, щоб заправитися. Я швидко відчинила вікно і викинула пакет із печивом, яке дав мені батько Піти, і захряснула шибку. Не хочу. Мені нічого не потрібно від них.

На жаль, пакет упав на клаптик землі, вкритий кульбабами. Поїзд уже рушив далі, і я тільки краєм ока побачила печиво, розсипане поміж квітів, але й цього було достатньо. Достатньо, щоб згадати кульбабу на шкільному дворі…

Я саме відвела погляд від синця на обличчі Піти Мел-ларка, як одразу ж побачила кульбабу і зрозуміла: ще не все втрачено. Я обережно зірвала її і поквапилася додому. Вдома я миттю схопила відро, взяла Прим за руку, і ми побігли на Леваду, — так, галявина була просто всіяна жовтоголовими кульбабами. Ми зривали їх разом із листочками й стеблами, зривали, аж поки не натовкли повне відро, хоча нам і довелося сходити всю галявину вздовж і впоперек. Проте на вечерю у нас було достатньо салату з кульбабок. А ще Пітин хліб.

Ввечері Прим запитала:

— А що ми їстимемо потім? Яку ще їжу ми здатні назбирати?

— Всіляку, — пообіцяла я. — Ми обов’язково щось придумаємо.

У матері була книжка, яку вона привезла з собою з аптеки. На сотнях пергаментних сторінок були намальовані рослини, а під малюнками акуратно виведені тушшю їхні назви, вказані місця, де їх шукати, період цвітіння і проти яких хвороб вони помічні. На кількох порожніх сторінках мій батько дописав від себе перелік їстівних рослин. Кульбаба, лаконос, дика цибуля, соснова кора. Ми з Прим просиділи над книжкою до глупої ночі.

Наступного дня у школі не було занять. Я покрутилася трохи на краю Левади, а тоді набралася зрештою відваги й ковзнула під паркан. Вперше я опинилася там сама, без батька, без його чарівного лука, який завжди захищав мене. Я хутко відшукала нашу схованку і витягнула маленький лук, який він змайстрував для мене. Того дня я зайшла в ліс не далі як на півсотні кроків. Час я провела в очікуванні здобичі, вмостившись на розлогих гілках старого дуба. За кілька годин мені вдалося підстрелити зайця. Я робила це й раніше — під чітким керівництвом батька. Але цього зайця я підстрелила самотужки.

Ми не їли м’яса от уже кілька місяців. Коли мама побачила зайця, здається, вона прийшла до тями. Підвелася, оббілувала тушку і поставила м’ясо тушитися з зеленню, яку назбирала Прим. Потім вона знову впала в заціпеніння й лягла, та коли м’ясо зготувалося, ми з Прим змусили її поїсти.

Ліс став нашим рятівником, і що не день, то далі я заглиблювалася в нього. Спочатку боялася, але потім твердо вирішила, що ми більше не голодуватимемо, і на зміну страху прийшла рішучість. Я крала яйця з гнізд, сіткою ловила рибу, іноді мені вдавалося підстрелити білку чи зайця, а ще я збирала різноманітні трави й корінці, що росли у мене під ногами. Хоча з рослинами треба бути обачним. Звісно, більшість із них їстівні, але достатньо раз помилитися — і тобі гаплик. Я двічі перевіряла кожну рослину, перш ніж з’їсти її.

І ми вижили.

Спершу за найменших ознак небезпеки — віддаленого виття чи хрускоту гілки — я миттю мчала назад до паркана. Потім почала рятуватися на деревах — диким собакам швидко набридає чекати внизу й вони забираються геть, а ведмеді й пуми живуть у дрімучих хащах: мабуть, їм не до вподоби кіптявий сморід нашого округу.

Восьмого травня я пішла до Будинку Правосуддя й підписалася на тесери. Я притягнула додому свій перший пайок зерна й олії в дитячому візочку Прим. Тепер щомісяця восьмого числа я мала право на пайок. Звісно, я не припиняла полювати і збирати трави. Зерна було недостатньо для того, щоб вижити, а треба ж було купувати ще й інші речі — мило, молоко, нитки. Те, без чого ми могли обійтися, я продавала на Горні. Спочатку було страшно йти туди без батька, але люди поважали його і тому прийняли мене. Зрештою, дичина — це м’ясо, і байдуже, хто її вполював. Також я почала ходити до будинків багатих містян і продавати їм упольоване. Я намагалася згадати все, чого навчив мене батько, дещо тямила сама. Різник, наприклад, купує тільки зайців, із білками до нього не ходи. А от пекар любить білок, але він купує їх тільки тоді, коли його дружини немає поруч. Старший миротворець обожнює диких індиків. А от у мера пристрасть до суниць.