Сьюзен Коллинз – Голодні ігри (страница 49)

— Піто, — мовила я обережно. — Під час інтерв’ю ти сказав, що покохав мене з першого погляду. Коли це сталося?

— Дай пригадаю. Думаю, в перший день школи. Нам було по п’ять років. На тобі була червона сукня, а волосся… воно було заплетене у дві косички замість однієї. Батько показав мені тебе, коли ми шикувалися, — мовив Піта.

— Твій батько? Але чому? — запитала я.

— Він мовив: «Бачиш оту маленьку дівчинку? Я хотів одружитися з її мамою, але вона втекла з шахтарем», — відповів Піта.

— Що? Ти все вигадав! — вигукнула я.

— Ні, це правдива історія, — сказав Піта. — Тоді я запитав: «З шахтарем? Навіщо їй шахтар, якщо вона могла мати тебе?» На що мій батько відповів: «Бо коли він співає… навіть пташки замовкають, щоб послухати його».

— Правда. Замовкають. Вірніше, замовкали,—

мовила я.,

{ 1

Мене приголомшили і водночас приємно вразили такі слова. Можливо, я не бажала співати й відверталася від музики не через те, що вважала її марною тратою часу. Просто вона нагадувала мені про батька.

— Того самрго дня на уроці музики вчителька запитала, хто знає «Лісову пісню». Ти одразу ж піднесла руку. Вона підсадила тебе на крісло, і ти заспівала. Присягаюся, всі пташки за вікном замовкли, — мовив Піта.

— Та ну, — сказала я сміючись.

— Ні, направду. Тільки-но ти закінчила співати, я зрозумів, що, як і твоя мама, я вже собі не належу, — сказав Піта. — Наступні одинадцять років я намагався набратися сміливості, щоб заговорити до тебе.

— Але безуспішно, — додала я.

— Безуспішно. Тому участь в Іграх для мене — неабияке везіння, — мовив Піта.

Якусь мить мене сповнювало всеосяжне, ірраціональне щастя, а тоді воно переросло в сум’яття. Тому що ми начебто прикидаємося, буцімто закохані, а насправді не закохані. Але Пітина історія здавалася правдивою. Особливо її частина про мого батька й пташок. І я дійсно співала в перший день школи, хоча й не могла згадати пісні. І та червона сукня… після мене її доношувала Прим, а по смерті батька вона зносилася на ганчір’я.

Це все пояснювало. Ось чому Піта наразився на материн стусан, і все заради того, щоб дати мені хліба. Тож якщо все це правда… то, може, решта також правда?

— У тебе… хороша пам’ять, — затинаючись, буркнула я.

— Я пам’ятаю все, що стосується тебе, — мовив Піта і заправив пасмо волосся мені за вухо. — А ти зовсім не звертала на мене уваги.

— Але зараз звертаю, — сказала я.

— Просто тут у мене небагато суперників, — мовив він.

Мені захотілося втекти, захотілося, щоб ми залишилися наодинці, але це було неможливо. Я немов чула, як Геймітч шепоче мені на вухо: «Кажи! Кажи!»

Я проковтнула клубок, який став у моєму горлі, та пробелькотіла:

— У тебе небагато суперників не тільки тут.

Цього разу я сама потягнулася до нього.

Наші губи вже майже зімкнулися у поцілунку, коли якийсь шум надворі змусив нас підскочити. Я схопила лук і за секунду була готова стріляти, але знову запала тиша. Піта визирнув назовні й радісно скрикнув. Перш ніж я встигла його зупинити, він вибіг на дощ і повернувся з пакунком у руках. Це був срібний парашут, прикріплений до кошика. Я розпакувала його, а всередині була справжня трапеза — свіжі булочки, козячий сир, яблука, а головне — таріль тушкованої ягнятини з чорносливом на ложі з дикого рису. Та сама страва, про яку я розказувала Цезарю Флікермену, коли він запитав, що вразило мене в Капітолії найбільше.

Піта протиснувся у щілину, його обличчя сяяло від щастя.

— Мабуть, Геймітчу набридло спостерігати за тим, як ми голодуємо.

— Ага, — відповіла я.

І майже почула самовдоволене хихикання Геймітча: «Оце саме те, що мені потрібно, люба!»

РОЗДІЛ 5

Кожна часточка мого тіла хотіла зануритися в запашну страву, хапати її жменями й запихати до рота. Але голос Піти зупинив мене:

— Краще їсти повільно. Пам’ятаєш, як ми почувалися в перший день у поїзді? Від такої ситної їжі мені стало зле, а я тоді зовсім не був голодний.

— Ти правий. Я можу просто вдихати цей чудесний аромат! — мовила я, зітхаючи.

Насправді мені хотілося поглинути все одним махом. Але ми вчинили інакше. Кожен із нас з’їв по булочці, по пів’яблука і по ложці тушкованого м’яса з рисом. Я їла крихітними порціями, — нам навіть прислали тарілки і столове срібло, — насолоджуючись кожною крихтою. Коли ми подужали це, я тужливо подивилася на решту.

— Я хочу ще.

— Я також, — мовив Піта. — Знаєш що? Почекаймо годинку, і якщо почуватимемося нормально, з’їмо ще по порції.

— Згода, — відповіла я. — Це буде довга година.

— Можливо, не така уже й довга, — мовив Піта. — То що ти хотіла сказати перед тим, як нам прислали їжу? Щось про мене… про те, що в мене небагато суперників… що найкраще в твоєму житті трапилося…

— Такого я не пам’ятаю, — мовила я, сподіваючись на те, що в печері темно й жодна камера не зафіксувала палахкотіння рум’янцю на моїх щоках.

— Звісно. Бо це ж я так подумав, — сказав Піта. — Посунься, я змерз.

Я звільнила трохи місця у спальному мішку. Ми зіперлися на скелю, моя голова спочивала на Пітиному плечі, а його руки ніжно мене пригортали. Я майже відчувала, як Геймітч підштовхує мене ліктем під ребра.

— Отже, відтоді як нам виповнилося по п’ять років, ти зовсім не звертав уваги на інших дівчат? — запитала я.

— Ні, я помічав усіх дівчат, але жодна з них не справила на мене такого враження, як ти, — відповів він.

— Гадаю, твої батьки шоковані — ти покохав дівчину зі Скиби, — мовила я.

— Навряд чи. Але мені байдуже. До того ж, якщо ми повернемося додому, ти вже не будеш дівчиною зі Скиби, ти будеш дівчиною з Поселення Переможців, — сказав Піта.

І то правда. Якщо ми виграємо, то кожен із нас отримає дім у престижному районі нашого округу, призначеному для переможців Голодних ігор. Давним-давно, коли Ігри ще тільки починалися, Капітолій збудував у кожному окрузі з дюжину таких будинків. Звісно, у нашому був зайнятий тільки один. В інших ніхто ніколи не мешкав.

Раптом мене уразила одна думка.

— Але тоді нашим єдиним сусідою буде Геймітч!

— О, чудово, — вигукнув Піта, ще дужче притиснувши мене до себе. — Ти, я і Геймітч. Як затишно! Уяви тільки: пікніки, дні народження, довгі зимові вечори біля вогню і спогади про Голодні ігри…

— Я кажу тобі, що він ненавидить мене! — мовила я, але таки не втрималася і розсміялася — Геймітч геть не пасував на роль мого сусіди-приятеля.

— Час від часу. Коли він тверезий, то ніколи не говорить про тебе нічого поганого, — мовив Піта.

— А коли він буває тверезим? — запротестувала я.

— Правда. Про що я тільки думав? О, я знаю. Цинна — ось хто тебе любить, але, мабуть, тільки за те, що ти не втекла, коли він намагався тебе спалити живцем, — мовив Піта. — З другого боку, Геймітч… ну, на твоєму місці, я б уникав його. Адже він тебе ненавидить.

— А хіба ти не казав, що я — його улюблениця?! — вигукнула я.

— Мене він ненавидить ще дужче, — мовив Піта. — Взагалі сумніваюся, що людський рід його цікавить.

Я знала, що публіка оцінить наші кепкування з Геймітча. Він так багато часу проводить серед капітолійців, що дехто з них вважає його мало не старим другом. А після Жнив, коли кожен житель Панему став свідком мертвої петлі у його виконанні, Геймітча знали всі. Його, мабуть, неодноразово витягували зі Штабу, щоб узяти інтерв’ю. Але мені було байдуже, що він там городив про нас. Я навіть трохи співчувала йому, адже більшість менторів мали партнерів, інших переможців зі свого округу, тоді як у Геймітча не було нікого. Так, як донедавна у мене. Цікаво, як він тримається? Усе проти нього: і випивка, і надмірна увага публіки, і відповідальність за наші життя…

Смішно. Ми з Геймітчем не ладнали, але, можливо, Піта мав рацію, і ми справді схожі. Адже Геймітч чудово порозумівся зі мною через спонсорські подарунки! Наприклад, я легко розкумекала, що вода поруч, коли Геймітч не давався чути. І здогадалася, що сироп — не ліки, а снодійне. А останнє послання Геймітча, з якого стало зрозуміло, що ми повинні робити, щоб отримати їжу!

Він навіть не намагався спілкуватися з Пітою. Для Піти казанок бульйону — це просто казанок бульйону, тоді як для мене — задача на логіку.

Ця здогадка просто вразила мене: дивина, як це мене не осяяло раніше. Мабуть, тому, що тільки віднедавна я почала звертати на Геймітча увагу.

— Як гадаєш, як йому це вдалося?

— Кому? Вдалося що?

— Геймітчу. Як йому вдалося перемогти в Голодних іграх?

Піта довший час міркував, перш ніж відповісти. Геймітч кремезний, але й близько не такий дужий, як Катон або Трач. Не такий уже й вродливий. Принаймні не настільки, щоб спонсори засипали його подарунками. І він такий похмурий, що важко уявити його в команді. Геймітч міг перемогти тільки в один спосіб — і Піта озвучив його водночас із тим, як я сама дійшла цього висновку:

— Він усіх перехитрив.