Сьюзен Коллинз – Голодні ігри (страница 48)

— Я хочу додому зараз, — сказала я.

— Знаєш що? Поспи ще трохи, і тобі обов’язково насниться дім. І ти опинишся там — оком не встигнеш кліпнути, — заспокоїв мене Піта. — Добре?

— Добре, — прошепотіла я. — Розбуркаєш мене, коли сам захочеш відпочити.

— Завдяки вам із Геймітчем я добряче відпочив. До того ж, хто знає, скільки все це триватиме…

Що він мав на увазі? Грозу? Той короткий перепочинок, який вона подарувала нам? Самі Ігри? Я не знала, але була занадто зажурена й утомлена, щоб питати.

Коли Піта мене збудив, уже вечоріло. Дощ перетворився на зливу, і в тих місцях, де раніше крізь стелю просочувалося всього кілька крапель, тепер лило як з відра. Піта підставив казанок від бульйону туди, де періщило найгірше, й пересунув плівку, щоб прикрити мене. Я почувалася значно краще, могла сидіти, а ще вмирала з голоду. Так як і Піта. Ясно: він не схотів їсти сам і з нетерпінням чекав на мене.

Залишилося зовсім мало. Два шматки грусятини, трохи корінців і жменька сушених фруктів.

— Може, варто залишити щось на потім? — запитав Піта.

— Ні. Давай з’їмо все, що є. Грусятина може зіпсуватися, якщо пролежить ще бодай трохи, а ми ж не хочемо потруїтися несвіжою їжею, — мовила я, розділивши наші припаси на дві половини.

Ми намагалися їсти повільно, але обоє були такі голодні, що впоралися за кілька хвилин. Шлунок жадав більшого.

— Завтра — декь полювання, — мовила я.

— На жаль, я нічим не зможу тобі допомогти, — сказав Піта. — Я ще ніколи в житті не полював.

— Я вбиватиму, а ти готуватимеш, — мовила я. — А ще ти можеш збирати ягоди й корінці.

— Якби ж тут було хлібне дерево… — мовив Піта замріяно.

— Хліб, який подарував мені Округ 11, був іще теплий, — сказала я і зітхнула. — Ось, пожуй це.

Я подала Піті листочки м’яти і сама взяла кілька.

Через грозу було важко розгледіти зображення в небі, але було зрозуміло, що сьогодні ніхто не помер. Виходить, Катон і Трач іще не прикінчили один одного.

— Куди побіг Трач? Я маю на увазі, що там — потойбіч Рогу достатку? — запитала я Піту.

— Поле. Воно простягається скільки сягає око, і поросле травою заввишки мені по плече. Можливо, десь там ростуть злаки. Там є латки різних кольорів, але зовсім немає стежок, — мовив Піта.

— Можу побитися об заклад, що там таки ростуть злаки. І Трач їх уже відшукав, — мовила я. — Ти був там?

— Ні. Ніхто не хотів вистежувати Трача в тій височенній траві. В ній є щось зловісне. Щоразу, коли я туди дивився, просто не міг не думати, що там може приховуватися. Змії, скажені тварини, сипучі піски, — сказав Піта. — Там може бути що завгодно.

Я промовчала, але Пітині слова нагадали мені заборону виходити за паркан Округу 12. У ту мить я просто не могла не порівнювати Піту з Гейлом, який, окрім загрози, побачив би в тому полі ще й потенційне джерело їжі. Як і Трач. Я не мала на увазі, що Піта легкодухий, він уже неодноразово довів свою відвагу. Але є речі, які зовсім не цікавлять тебе, коли в тебе вдома завжди є свіжий хліб, — тоді як нас із Гейлом цікавило абсолютно все. Що б Піта подумав про наші щоденні кпини стосовно порушення закону? Чи вразили б вони його? А те, що ми говорили про Панем? А Гейлова ненависть до Капітолія?

— Можливо, на тому полі росте і хлібне дерево, — мовила я. — Можливо, саме тому зараз Трач має кращий вигляд, ніж на початку Ігор.

— Може, й так. А може, в нього дуже щедрі спонсори, — відповів Піта. — Цікаво, що нам зробити, щоб Геймітч прислав хоч трохи хліба?

Моя брова вигнулася в дугу, але я вчасно згадала, що Піті нічого не відомо про повідомлення, яке Геймітч прислав мені кілька днів тому. Один поцілунок дорівнює одному казанку бульйону. Добре, що я не вибовкала згаряча все, що мені спало на думку. Бо ж публіка здогадалася б, що наш роман сфабрикований, аби викликати симпатію, а тоді годі буде сподіватися на підтримку. Треба, щоб збоку все видавалося щирим. Слід почати здалеку. Я потягнулася й узяла Піту за руку.

— Мабуть, Геймітч добряче розтратився, щоб допомогти мені тебе вирубати, — мовила я легковажно.

— Ага, до речі,— мовив Піта, сплівши пальці з моїми. — Ніколи більше не роби такого.

— А що як зроблю? — піддражнила я.

— То… то… — у нього на думці не було нічого хорошого. — Стривай хвилинку, зараз вигадаю…

— Що таке? — запитала я, усміхнувшись.

— А те, що ми обоє досі живі. А це додає тобі ще більше впевненості в тому, що ти вчинила правильно, — мовив Піта.

— Я таки вчинила правильно, — зауважила я.

— Ні! Катніс, просто пообіцяй, що більше ніколи такого не зробиш! — раптом його рука до болю стиснула мою, і в голосі забриніла злість. — Не треба вмирати за мене. Більше не смій робити мені таких послуг. Гаразд?

Мене вразила його наполегливість, але в ситуації, що склалася, я одразу побачила можливість заробити харчі, тому негайно взялася до діла.

— Піто, а що як я зробила це для себе? Тобі не спадало таке на думку? Можливо, ти не один хвилюєшся про те, що… що буде, якщо…

Я запнулася. У мене не виходять промови так легко, як у Піти. І поки я говорила, зненацька мені стало боляче від думки, що я можу його втратити. Я усвідомила, як сильно мені не хочеться, щоб він помер. І справа не тільки в спонсорах. І не в тому, що станеться вдома. І навіть не в тому, що я знову залишуся сама. Справа в ньому самому. Я просто не хочу втратити хлопця з хлібом. '

— Якщо що, Катніс? — мовив він ніжно.

Якби тільки ми могли залишитися наодинці, так щоб уникнути прискіпливого погляду усього Панему! Навіть якщо не отримаємо їжі… Те, що я відчувала, не стосувалося нікого, лише мене.

— Геймітч звелів мені уникати таких розмов, — мовила я ухильно, хоча насправді Геймітч ніколи не говорив нічого подібного. Мабуть, зараз він шпетить мене за те, що я все зіпсувала в такий напружений драматичний момент. Але Піта знову прийшов на підмогу:

— Тоді мені самому доведеться заповнити прогалини, — мовив він і нахилився до мене.

Це був наш перший свідомий поцілунок. Жоден із нас зараз не потерпав від лихоманки, чи болю, чи втрати свідомості. Наші губи не палали від гарячки й не німіли від холоду. Вперше від поцілунку в мене у грудях щось ворухнулося. Тепле й цікаве. Це був перший поцілунок, після якого мені захотілося ще одного.

Але я його не отримала. Вірніше, отримала, але це був радше не поцілунок, а легенький доторк Пітиних губ до кінчика мого носа. Щось відвернуло його увагу.

— Гадаю, твоя рана знову кривавиться. Давай приляж, вже й так пора спати, — мовив Піта.

Шкарпетки майже висохли, тож я натягнула їх і змусила Піту забрати в мене свою куртку. Холод і вогкість пробирають до кісток, Піта, мабуть, також мерзне. Я наполягла на тому, що чатуватиму першою, хоча ми обоє були певні, що за такої негоди ніхто по нас не прийде. Але Піта не заспокоївся, поки я також не залізла в спальний мішок, а оскільки я вся тремтіла, не було жодного сенсу опиратися. На відміну від недалекого минулого, коли відчуття було, що Піта звідси за мільйони миль, зараз я була вражена його близькістю. Коли ми вмостилися, він підклав руку мені під голову як подушку, а другою пригорнув мене, захищаючи. Скільки часу проминуло відтоді, коли мене востаннє так обнімали? По смерті батька ніхто цього не робив. Матері я не довіряла, в її руках я б не почувалася в такій безпеці. і

Я одягнула окуляри й лежала, спостерігаючи за тим, як важкі краплі дощу падають на дно печери. Ритмічно й заспокійливо, немов колискова. Кілька разів я ледве не заснула, але вчасно прокидалася, зла на все і на всіх, але в першу чергу на себе. За три чи чотири години я усвідомила, що більше не витримаю, і розбудила Піту. Здається, він зовсім не рЬзізлився.

— Завтра, коли дощ скінчиться, я знайду нам схованку високо на дереві, де ми обоє зможемо спокійно відпочити, — пообіцяла я, перш ніж заснути.

Але наступного дня погода аніскілечки не поліпшилася. Гроза затягнулася, так ніби продюсери хотіли нас затопити. Грім був такий сильний, що, здавалося, сама земля здригалася. Піта наполягав на тому, щоб вирушити на пошуки їжі, але я переконала його, що в таку негоду ми нічого не знайдемо, що він не бачитиме вже за крок від себе, а тільки промокне до нитки, а це не призведе ні до чого доброго. Він знав, що я маю рацію, але порожнеча у наших шлунках давалася взнаки.

День поступово перейшов у вечір, а погода зовсім не змінилася. Геймітч був нашою єдиною надією, але зовсім не давався про себе чути, можливо, через брак грошей — наприкінці Ігор завжди все стає неймовірно дорогим, — або він невдоволений нашою поведінкою. Я схилялася до другого варіанту. Сама-бо розуміла, що останнім часом ми не надто старалися. Ми були голодні, слабкі, наші рани ще не загоїлися. Ми весь день просиділи поруч, закутавшись у спальний мішок, щоб хоч якось зігрітися, — оце і все. Тільки й робили, що дрімали по черзі.

Я не знала, як слід поводитися, коли крутиш роман. Поцілунок минулої ночі був приємним, хоча й спланованим заздалегідь. У нас удома на Скибі повно дівчат, які вільно почуваються у таких ситуаціях. Але у мене ніколи не було на це часу, та й користі воно не приносить. У будь-якому разі, мені стало зрозуміло, що просто поцілунку тепер замало. Щоб нам отримати їжу, Геймітч вимагатиме більшого. Інстинкт підказував мені, що він хоче почути якусь особисту історію чи зізнання. Щось таке, що він намагався вибити з мене, коли ми готувалися до інтерв’ю. Тут я була безсила, а Піта — ні. Можливо, треба просто його розговорити.