Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 93)

— Ви ніколи не розповідали мені про це, сер.

М-р Норрелл зітхнув.

— Я хотів, аби ви не повторили мою помилку.

Він безпорадно розвів руками.

— Містере Норрелле, ви ж самі кажете, що це було дуже давно, в часи вашої юності та недосвідченості. Тепер ви маг зовсім іншого рівня, та й я, скажу без зайвої скромності, більше не звичайний підмайстер. Можливо, нам варто спробувати ще раз?

— Такого могутнього чарівника не знайти, якщо він сам того не захоче, — байдуже відказав м-р Норрелл. — Марно навіть намагатися. Гадаєте, його цікавить, що коїться в Англії? Запевняю вас, що ні. Він полишив нас багато років тому.

— Полишив? — Стрейндж насупився. — Це надто різке слово. Розумію, що роки розчарувань можуть підштовхнути до таких висновків. Та існує безліч згадок про людей, що бачили Джона Ускґласса багато років потому, як він, імовірно, відбув з Англії. Донька рукавичника з Ньюкасла[251], йоркширський фермер[252], баскський моряк[253]…

М-р Норрелл роздратовано пхикнув:

— Чутки й забобони! Навіть коли ці історії правдиві — а в цьому я вельми сумніваюсь, — я ніколи не міг втямити, звідки всі ті люди знали, що бачили саме Джона Ускґласса. Немає жодного його портрета. Серед згаданих вами людей двоє — донька рукавичника та баскський моряк — насправді ніколи не твердили, що стрілися саме з Ускґлассом. Вони бачили чоловіка в чорному, а інші люди пояснили їм згодом, що то був Джон Ускґласс. Та, по правді, повертався він в Англію чи ні, бачили його якісь там люди чи ні, — це нічого не змінює. Факт лишається фактом: коли він облишив трон і відбув з Англії, то забрав із собою левову частку англійської магії. Відтоді її сила почала занепадати. Хіба ж цього не досить, аби зарахувати його до наших ворогів? Сподіваюся, ви знайомі із «Занепадом лісу фейрі» Вотершиппа?[254]

— Ні, ця праця мені невідома, — промовив Стрейндж. Він кинув на м-ра Норрелла гострий погляд, ніби натякаючи, що не прочитав цю книгу зі звичної причини. — Але мені дуже хотілося б, аби ви розповіли хоча би щось із цього раніше.

— Можливо, я помилявся, приховуючи стільки від вас, — сказав м-р Норрелл, сплітаючи пальці. — Тепер я майже певен, що помилявся. Але багато років тому я вирішив, що заради вищих інтересів Великої Британії варто зберігати цілковиту мовчанку щодо цих питань, а старих звичок важко позбутися. Але ж ви, звісно, розумієте, яке перед нами стоїть завдання, містере Стрейндже? Перед вами і мною? Магія не може чекати милості від Короля, якому давно вже байдуже до Англії. Ми маємо позбавити англійських магів залежності від нього. Нам слід зробити усе можливе, щоб вони забули Джона Ускґласса так само, як він забув нас.

Стрейндж насупився і похитав головою.

— Попри все, я досі вважаю, що Джон Ускґласс перебуває в самому серці англійської магії і нехтувати ним небезпечно. Можливо, зрештою виявиться, що я не мав рації. Радше за все, так і буде. Але в питаннях, що мають таке конечне значення для англійської магії, я мушу розібратися сам. Не думайте, що я невдячний, сер, але, гадаю, час нашої співпраці добіг кінця. Певно, ми надто відрізняємося одне від одного…

— О! — скрикнув м-р Норрелл. — Згоден, характерами… — Він мовби відмахнувся від чогось рукою. — Та яке це має значення? Ми маги. У цьому весь я, й у цьому весь ви. Це єдине, що направду для нас важливо. Якщо ви сьогодні підете з цього дому й оберете власний шлях, з ким ви говоритимете так, як зараз говоримо ми з вами? Ні з ким. Ви станете геть самотнім. — Майже благально м-р Норрелл прошепотів: — Не робіть цього!

Стрейндж розгублено позирав на свого вчителя. Він такого геть не сподівався. Стрейнджева стаття не збурила бурю гніву м-ра Норрелла, але, схоже, пробудила в ньому щирість і смирення. Якусь мить Стрейнджеві здавалося, що повернутися під крило наставника буде й розважливим, і бажаним. Лише гордість та усвідомлення того, що за годину-дві він буде зовсім іншої думки, змусили його промовити:

— Даруйте, містере Норрелле, але після повернення з Півострова я більше не чуюся вашим учнем. Мені здавалося, що я лише граю цю роль. Приносити свої нотатки вам на затвердження, аби ви змінювали в них усе, що заманеться, — я так більше не можу. Ви силуєте мене казати те, у що я більше не вірю.

— Все, все це лише про людське око, — зітхнув м-р Норрелл. Він подався вперед і заговорив із запалом: — Лишайтеся під моїм наглядом. Пообіцяйте, що нічого не публікуватимете, не говоритимете та не робитимете, поки не будете цілком певні у своїх висновках. Вірте мені, коли я кажу, що мовчати десять, двадцять, навіть п’ятдесят років варто заради однієї насолоди — знати, що ви сказали саме те, що мали, не більше й не менше. Мовчанка та бездіяльність вам не до душі, знаю. Але обіцяю, що вповні відшкодую вам це. Ви нічого не втратите. Якщо хоч колись ви мали підстави вважати мене невдячним, то в майбутньому це не повториться. Я усім розповім, якої я високої про вас думки. Ми більше не будемо вчителем та учнем. Хай це буде співпраця рівних! Та й хіба ж я не дізнавався від вас стільки ж, скільки й ви від мене? Усі найприбутковіші замовлення будуть вашими! Книги… — М-р Норрелл повільно глитнув. — Книги, які я приховав від вас, хоч і мав ними поділитися, — ви їх прочитаєте! Ми разом поїдемо в Йоркшир — сьогодні ж, якщо захочете, — я дам вам ключ від бібліотеки, і ви прочитаєте все, що забажаєте. Я… — М-р Норрелл провів рукою по чолу, ніби дивуючись власним словам. — Я навіть не проситиму вас спростувати ту статтю. Хай буде, як є. Хай буде, як є. А з часом ми разом відшукаємо відповіді на всі питання, які ви в ній порушили.

Запала довга мовчанка. М-р Норрелл пожадливо вдивлявся в лице молодшого мага. Його пропозиція показати бібліотеку в Гертф’ю справила належний ефект. Кілька секунд Стрейндж вагався, чи не пристати на бік вчителя, але зрештою промовив:

— Я зворушений, сер. Знаю, ви не з тих людей, що легко йдуть на компроміси. Однак, гадаю, віднині мені ліпше торувати власний шлях. Нам слід попрощатися.

М-р Норрелл заплющив очі.

За хвилину двері прочинилися. Лукас та ще один лакей зайшли до кімнати з чайною тацею.

— Нумо, сер, — сказав Стрейндж.

Він торкнувся руки вчителя, щоб хоч трохи підбадьорити його, і двоє єдиних магів у Англії востаннє чаювали разом.

Стрейндж пішов з Гановер-сквер о пів на дев’яту. Деякі люди, що вже знудилися коло своїх вікон на першому поверсі, бачили, як він іде. Інші, які вважали для себе неприйнятним підглядати особисто, відправили надвір покоївок та лакеїв. Невідомо, чи вдавався до таких заходів Ласеллз, але за десять хвилин по тому, як Стрейндж повернув за ріг на Оксфорд-стрит, він уже стукав у двері м-ра Норрелла.

Маг був у бібліотеці: відколи пішов Стрейндж, він непорушно сидів у кріслі, втупивши погляд у килим.

— Він пішов? — запитав Ласеллз.

М-р Норрелл не відповів.

Ласеллз сів поряд.

— Наші умови? Як він їх сприйняв?

Жодної відповіді.

— Містере Норрелле? Ви сказали йому те, про що ми домовилися? Ви сказали, що, коли він не опублікує спростування, ми будемо змушені викрити його заняття чорною магією в Іспанії? Сказали, що за жодних обставин не приймете його назад в учні?

— Ні, — промовив м-р Норрел. — Нічого такого я не казав.

— Але…

М-р Норрелл тяжко зітхнув:

— Байдуже, що я йому сказав. Він пішов.

Ласеллз на мить змовк і невдоволено поглянув на мага. М-р Норрелл поринув у власні думки й не помітив цього.

Зрештою, Ласеллз знизав плечима:

— Ви від початку мали рацію, сер, — сказав він. — В Англії може бути тільки один чарівник.

— Що ви хочете цим сказати?

— Хочу сказати, що двоє — число надзвичайно незручне. Один може робити, що йому заманеться. Шістьом до снаги добре ладнати. Але двоє завжди мусять змагатися за першість. Двоє стежать один за одним. До двох прикуті очі всього світу, який розділиться навпіл, обираючи, кого підтримати. Ви зітхаєте, містере Норрелле. Адже знаєте, що я маю рацію. Відтепер ми мусимо зважати на Стрейнджа в усіх наших планах — що він скаже, що зробить, як йому протистояти. Ви часто казали мені, що він — видатний маг. Його здібності були великою перевагою, доки він лишався до ваших послуг. Але тепер всьому кінець. Рано чи пізно він оберне свої таланти проти вас. І вам слід якнайшвидше оборонитися. Ось про що я кажу. Його магічний хист великий, а можливості обмежені, тож врешті-решт він дійде до думки, що магові дозволено все — навіть вдиратися в дім, грабувати, обдурювати. — Ласеллз нахилився вперед. — Я не стверджую, що Стрейндж настільки ниций, що просто зараз опуститься до крадіжки у вас, але у великій скруті його розбещений розум не погребує ні віроломством, ні замахом на приватну власність. — Він змовк. — Ви подбали про захист від злодіїв у Гертф’ю? Закляття приховування?

— Закляття приховування не захистять від Стрейнджа! — гнівно відрубав м-р Норрелл. — Вони тільки привернуть його увагу і приведуть прямо до найцінніших томів! Ні-ні, ваша правда, — він зітхнув. — Тут потрібно щось надійніше. Треба подумати.

Через дві години після від’їзду Стрейнджа м-р Норрелл і Ласеллз залишили Гановер-сквер в екіпажі м-ра Норелла. Їх супроводжували троє слуг, і схоже було, що товариство вирушало в довгу подорож.

Назавтра Стрейндж, як завжди дивакуватий і суперечливий, уже почав було шкодувати про розрив із м-ром Норреллом. У думках повсякчас зринало передбачення м-ра Норрелла: відтепер і довіку йому ні з ким буде говорити про магію. Він знову й знову розігрував у голові їхню розмову. Стрейндж був майже певен, що всі Норреллові висновки щодо Джона Ускґласса — хибні. Все, що розказав м-р Норрелл, викликало в молодшого мага нові ідеї щодо Короля Крука, і тепер Стрейндж щиро страждав, адже ними ні з ким би було поділитися.