Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 92)
Здається, ПОРТІСГЕД і сам відчуває непереконливість своїх аргументів, а тому, на випадок, якщо не зможе переконати читачів, береться довести, що магія ДЖОНА УСКҐЛАССА лиха в своїй суті. Проте приклади, які він добирає, зовсім не підкріплюють його слова. Розгляньмо один із них. Усі чули історію про чотири магічні ліси, якими була оточена столиця ДЖОНА УСКҐЛАССА, місто Ньюкасл. Ми знаємо їхні імена: Великий Том, Асмодієва Цитадель, Малий Єгипет і Благословення Серло. Ліси мандрували з місця на місце і вряди-годи поглинали людей, що мандрували проз них із наміром завдати кривди мешканцям Ньюкасла. Безперечно, сама думка про ліс-людожер кошмарна й жахлива, але ж ми не маємо жодних свідчень, що так само гадали й сучасники ДЖОНА УСКҐЛАССА. Часи були дикі, ДЖОН УСКҐЛАСС був середньовічним королем і поводився, як годилося середньовічному королю, коли йшлося про оборону міста і городян.
Моральний бік учинків УСКҐЛАССА нам важко оцінити, адже його мотиви нам не відомі. Поміж усіх АВРЕАТІВ він найбільш загадковий. Нікому не знано, навіщо він украв Місяць із неба в 1138-му році і змусив його подорожувати озерами та ріками Англії. Ми не знаємо, навіщо він посварився із Зимою в 1202-му році й вигнав її за межі свого королівства, так що потім чотири роки поспіль Північна Англія насолоджувалася вічним Літом. Так само ніхто не відповість, чому тридцять ночей підряд у травні й червні 1345-го року кожному чоловіку, жінці й дитині в королівстві снилося, немовбито їх зібрали на темнім рудім полі під блідим золотавим небом, де вони мурували високу чорну вежу. Щоночі всі тяжко гарували, вранці прокидаючись цілковито виснаженими. І сни їх облишили тільки тридцятої ночі, коли вежа й фортеця навколо неї були готові. Всі ці історії (особливо остання) передають нам відчуття, ніби чиниться щось величне, але не ясно, що саме. Дехто з науковців припускає, що чорну вежу розташовано в тій частині Пекла, яку — згідно з переказами — УСКҐЛАСС винайняв у ЛЮЦИПЕРА, і будував він її якраз перед війною зі своїми ворогами в Пеклі. Щоправда, МАРТІН ПЕЙЛ із цим не погоджується. На його думку, існував зв’язок між спорудженням вежі та приходом Чорної Смерті в Англію трьома роками пізніше. Північноанглійське королівство ДЖОНА УСКҐЛАССА постраждало значно менше, ніж його південний сусід, і ПЕЙЛ вважав, це лише завдяки тому, що УСКҐЛАСС спорудив якийсь захист од пошесті.
Та якщо вірити «Нарису про надзвичайне відродження англійської магії…», нам нічого й думати про це. На думку м-ра НОРРЕЛЛА та лорда ПОРТІСГЕДА, новочасній магії не варто займатися погано зрозумілими речами. А я стверджую: саме тому, що ми погано розуміємо ці речі, їх необхідно вивчати.
Англійська магія стала незнаною оселею для нас, магів. Її зведено на підвалинах ДЖОНА УСКҐЛАССА, і не брати це до уваги — небезпечно. Підвалини слід досліджувати, в їхній природі варто розібратися, щоби знати, на що цей фундамент годиться, а що він ніколи тримати не стане. В іншім разі стіни дадуть тріщини й пропустять вітри бозна-звідки. А коридори вестимуть туди, куди ми зовсім не збиралися йти.
Тож книжка лорда ПОРТІСГЕДА — хай яка вона багата на чудові сторінки — є яскравим прикладом божевільного самозаперечення новочасної англійської магії: наші провідні маги повсякчас заявляють про свій намір винищити найменші згадки про ДЖОНА УСКҐЛАССА та будь-які його сліди. Проте хіба це можливо? Адже ми займаємося саме тією магією, яку створив ДЖОН УСКҐЛАСС.
39
Двоє магів
Із усіх суперечливих матеріалів, опублікованих на сторінках «Единбурзького ревю», цей, безперечно, не знав собі рівних. До кінця січня, певно, не лишилося від одного краю держави до іншого жодного освіченого чоловіка чи жінки, котрі б не прочитали статтю і не склали власної думки про неї. Хоч та й не мала підпису, всі знали, що автор — Стрейндж. Звісно, спершу дехто сумнівався, вказуючи, що Стрейнджа в статті критикували не менше за Норрелла, а може й більше. Однак за таку дурість навіть друзі піднімали їх на глум. Усім відомо, що Стрейндж — людина химерна й суперечлива: він цілком міг би написати статтю проти самого себе. До того ж, хіба автор не заявляв, що сам він маг? Хто б іще це міг бути? Хто ще міг би говорити з таким авторитетом?
Коли м-р Норрел тільки прибув до Лондона, його погляди здавалися дуже новаторськими та трохи ексцентричними. Але відтоді до мага звикли і вважали його лише Дзеркалом Епохи, коли він казав, що Англія має панувати над магією, як уже панує над океанами. Треба визначити її межі, а все, що сучасним леді та джентльменам не під силу осягнути, — як-от трьохсотлітнє правління Джона Ускґласса чи заплутану історію стосунків людей із фейрі — задля зручності слід відкинути. А тепер Стрейндж поставив норреллівське бачення магії догори дриґом. Раптом виявилося, що відомі усім з дитинства оповідки про дику англійську магію можуть виявитися правдою: може, й зараз по забутих стежках десь за небом, по той бік дощу досі скаче Джон Ускґласс зі свитою із людей та фейрі.
Більшість вважала, що співпраці двох магів настав кінець. Лондоном ширилися чутки, ніби Стрейндж приїжджав на Гановер-сквер, але челядь не пустила його. Була й інша чутка, протилежна: мовляв, Стрейндж узагалі не з’являвся на Гановер-сквер, а от м-р Норрелл день і ніч сидить у бібліотеці і чекає на свого учня, що п’ять хвилин доймаючи слуг, аби вони визирнули у вікно, чи не їде другий маг.
Недільного вечора на початку лютого Стрейндж таки навідався до м-ра Норрелла. У цьому не було сумнівів, адже двоє джентльменів, прямуючи до церкви Святого Георгія, побачили, як він стояв на сходах будинку, як відчинилися двері, як Стрейндж поговорив зі слугою і як його миттю впустили, наче давно чекали. Двоє джентльменів зайшли до церкви, де розповіли про це усім друзям, які сиділи на сусідніх лавах. За п’ять хвилин до церкви ввійшов худий побожного вигляду юнак. Ніби молячись, він прошепотів, що тільки-но говорив з людиною, яка висунулася з вікна другого поверху сусіднього від м-ра Норрелла будинку, і та особа твердила, що Стрейндж виголошує палку промову, напускаючись на м-ра Норрела. Ще через дві хвилини в церкві гомоніли, що чарівники погрожують одне одному чи не відлученням від магії. Служба почалася, але парафіяни нетерпляче позирали на вікна, дивуючись, чому в церквах їх завжди роблять так високо. Під акомпанемент органу заспівали псалом, і пізніше дехто запевняв, ніби крізь музику долинав гуркіт грому — певна ознака магічних заворушень. Інші ж казали, що це почулося.
І ті, й другі вельми подивувалися б, якби побачили двох магів, що якраз тоді мовчки стояли в бібліотеці м-ра Норрелла і насторожено позирали одне на одного. Стрейнджа, який уже кілька днів не бачив наставника, приголомшив його вид. М-р Норрелл помарнів з лиця і згорбився тілом — він здавався на десять років старшим.
— Сядьмо, сер? — запропонував Стрейндж. Він посунув стілець уперед, і м-р Норрел здригнувся від раптового руху, наче очікував удару від Стрейнджа. Але за мить він опанував себе і також сів.
Стрейндж почувався не набагато краще. За останні кілька днів він не раз питав себе, чи варто було публікувати той огляд, і прийшов до висновку, що таки варто. Він вирішив, що найкраще буде триматися з гідністю і проявляти моральну вищість, трохи пом’якшуючи її стриманими вибаченнями. Але тепер, знову опинившись у бібліотеці м-ра Норрелла, він збагнув, наскільки важко йому поглянути у вічі наставникові. Його погляд перебігав від крихітної порцелянової фігурки доктора Мартіна Пейла на дверну ручку, ніготь великого пальця самого Стрейнджа, лівий черевик м-ра Норрелла.
М-р Норрелл натомість не відводив очей від Стрейнджевого лиця.
По короткій паузі обоє заговорили разом.
— Після тієї ласки, що ви мені виявили… — почав Стрейндж.
— Ви вважаєте, що я на вас серджуся, — почав м-р Норрелл.
Обоє змовкли, а тоді Стрейндж жестом попросив м-ра Норрелла продовжити.
— Ви вважаєте, що я на вас серджуся, — повторив м-р Норрелл, — але це не так. Ви вважаєте, що я не знаю, навіщо ви зробили те, що зробили, але я знаю. Ви вважаєте, що вклали в цю статтю всю душу і тепер кожен в Англії вас розуміє. Та що вони розуміють? Нічого. А я розумів вас ще до того, як ви написали хоч слово. — Маг змовк. Його обличчя дивно змінилося: він ніби збирався щось добути з найпотаємнішого закутка душі. — Ви написали те, що написали, для мене. Для мене одного.
Стрейндж уже розкрив рота, щоб заперечити такий несподіваний висновок, але, трохи подумавши, зрозумів, що так воно, мабуть, і є. Він промовчав.
М-р Норрелл правив далі:
— Ви справді гадаєте, ніби я ніколи не відчував те саме… те саме поривання, що й ви? «Адже ми займаємося саме тією магією, яку створив Джон Ускґласс». Авжеж. Якою ж іще? Кажу вам, у молоді роки я би зробив та витерпів що завгодно, аби знайти його і кинутись йому до ніг. Я намагався прикликати його… Ха! Тільки дуже молода і дуже дурна людина може викликати Короля, наче лакея, щоб він поговорив із нею. Найбільша удача в моєму житті — що ця витівка обернулася провалом! Тоді я спробував знайти його, вдаючись до старовинних заклять вибору. Я навіть не зміг добитися, щоб ці заклинання подіяли. Усю магію юності я змарнував на його пошуки. Десять років я не думав ні про що інше.