Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 2)
М-р Сеґундус уже збирався був поступитися, та одна вкрай злостива тирада д-ра Фокскасла збурила в ньому гнів.
— Того джентльмена, — д-р Фокскасл прошив холодним поглядом м-ра Сеґундуса, — немов хтось напоумив завдати нам нещасливої долі Товариства магів Манчестера!
М-р Сеґундус нахилився до м-ра Ганіфута й промовив:
— Звідки ж мені було знати, що маги в Йоркширі такі затяті? І якщо в магії не лишилося друзів навіть тут, то де їх узагалі шукати?
Сердечність м-ра Ганіфута до м-ра Сеґундуса на тім зібранні не вичерпалась. І він запросив м-ра Сеґундуса до себе додому на вулицю Гай-Пітерґейт, де почастував доброю вечерею, яку вони з’їли в товаристві місис Ганіфут і трьох їхніх гарненьких дочок. М-р Сеґундус, одинак і не дуже заможний джентльмен, радо прийняв запрошення. Після наїдків міс Ганіфут зіграла на піаніно, а міс Джейн заспівала італійською. Наступного дня місис Ганіфут сказала чоловікові, що м-р Сеґундус — щирий джентльмен, але, на жаль, на її переконання, навряд чи матиме з того зиск, бо скромність, спокійна вдача й добре серце давно не в моді.
Ці двоє джентльменів швидко заприязнилися. І вже незабаром м-р Сеґундус проводив два чи три вечори із сімох у домі на вулиці Гай-Пітерґейт. Одного разу в оселі зібралася велика компанія молодих людей, після чого, природним чином, почалися танці. Все проходило просто чудово, але м-р Ганіфут і м-р Сеґундус часто відлучалися, щоби поговорити на тему, яка й справді цікавила їх понад усе: чому в Англії ніхто більше не займається магією? Та хай скільки вони говорили — інколи до другої чи третьої години ночі, — все одно ні на крок до відповіді наблизитись не могли; утім, це геть не дивина, адже маги, й антиквари, й учені усіх мастей і порід повторювали це питання от уже понад дві сотні років.
М-р Ганіфут, високий, веселий, усміхнений джентльмен, сповнений завзяття, постійно щось робив, планував, рідко замислюючись, наскільки його дії комусь потрібні. І ця проблема нагадала йому про великих магів середньовіччя[5], котрі, наразившись на нерозв’язну задачу, сідлали коня і їхали світ за очі на рік і день, у компанії лиш одного чи двох прислужників-фейрі — в такий спосіб вони завжди знаходили вихід. Тож м-р Ганфіут зауважив м-ру Сеґундусу, що, на його думку, найліпше було би їм наслідувати цих великих мужів, декотрі з яких були мандрували до найвіддаленіших частин Англії, Шотландії чи Ірландії, де магія була найсильніша, а інші кидали цей світ поготів, так що зараз ніхто й гадки не мав, куди вони подалися і що робили, коли сягали мети своєї подорожі. Ні, м-р Ганіфут нічого такого далекосяжного не пропонував, бо не мав ані найменшого бажання їхати кудись узимку, коли відразливі всі дороги. Однак був твердо переконаний, що їм варто
Кілька років тому до Йоркського товариства долетіла чутка, нібито в Йоркширі є ще один маг. Той джентльмен мешкає у глибокій провінції, де — подейкували — збуває свої дні та ночі за штудіюванням рідкісних магічних текстів із власної пречудової бібліотеки. Д-р Фокскасл спромігся роздобути відомості про ім’я того мага та де його можна шукати і написав йому щонайчемнішого листа із пропозицією долучитися до Йоркського товариства. Інший маг на листа відписав, що волів би оддячити на таку шану, та мусить з прикрістю відмовитися, пославшись на неспроможність, на довгу путь од абатства Гертф’ю до Йорка, на кепські дороги, на роботу, якою не міг знехтувати, тощо.
Проглянувши листа, всі маги Йорка одностайно висловили сумнів, що людина з таким дрібним почерком може претендувати на звання хоча би пересічного мага. Відтак маги, трохи побідкавшись, що так і не побачать дивовижної книгозбірні, начисто викинули того чародія з думок. Проте м-р Ганіфут заявив м-рові Сеґундусу, що питання «Куди з Англії поділася магія» аж надто важливе, і гребувати бодай найдрібнішим відкриттям украй неправильно. Хтозна, раптом думка іншого мага варта уваги? Тож він написав листа про те, що вони з м-ром Сеґундусом матимуть приємність відвідати колегу третього вівторка по Різдві. Відповідь не забарилася. Доброзичливий і приязний м-р Ганіфут негайно послав по м-ра Сеґундуса і показав йому листа. Дрібним почерком інший маг повідомляв, що буде надзвичайно радий знайомству. М-рові Ганіфуту цього цілком вистачило, і, радісний, він одразу ж побіг до кучера Вотерса повідомити, коли знадобляться його послуги.
М-р Сеґундус лишився в кімнаті сам із листом, у якому прочитав: «…Мушу зізнатися, я дещо заскочений тією високою честю, яку мені виявили враз. Хіба можна помислити, що в щасливім та вигіднім товаристві премудрих однодумців магам Йорка несподівано знадобляться поради такого всамітненого вченого, як я?..»
Весь лист був просякнутий тонким сарказмом, і в кожнім своїм слові автор немовбито глузував із м-ра Ганіфута. М-ру Сеґундусу навіть полегшало від того, що м-р Ганіфут навряд чи це помітив, а то не побіг би до Вотерса в такому піднесеному настрої. Послання здавалося настільки недружнім, що м-рові Сеґундусу геть перехотілося їхати до іншого мага. Дарма, подумалося йому, все одно мушу супроводити м-ра Ганіфута, бо йому конче кортить, та й що лихого з того може статись? Ну, познайомимося, ну, розчаруємося, та й по всьому.
За день до гостини зчинилася негода; злива вкрила голі бурі поля довгими баюрами з нерівними краями, і мокрі дахи блищали, неначе холодні кам’яні дзеркала. Карета м-ра Ганіфута котилася світом, де прохолодного сірого неба стало значно більше від звичної твердої землі, якою було би значно приємніше подорожувати.
Від першої зустрічі м-р Сеґундус ніяк не міг зібратися й розпитати м-ра Ганіфута про Вчене товариство магів Манчестера, що його був згадав м-р Фокскасл. Аж ось дійшло і до цього.
— Товариство було досить молоде, — почав розповідь м-р Ганіфут, — до нього входили переважно клір побідніше, респектабельні негоціанти на пенсії, аптекарі, правники, колишні мірошники та інші, всі — трошки нахапані в латині, що дозволяло вважати їх напівджентльменами. По-моєму, м-р Фокскасл радий, що їхнє товариство розпустили, бо гадає, таким людям немає ніякого діла до магії. Та знаєте, хай там як, а поміж них траплялися і розумні люди. Почали вони з того самого, що й ви — їм кортіло повернути практичну магію. Вони були люди практичні й хотіли вибудувати магію на засадничих принципах здорового глузду та науки, подібно до будь-якого виробництва. Це мало називатися «раціональною тавматургією». Нічого не вийшло, і невдача їх розохотила. Це цілком природно, та їхнє розчарування спричинило багато труднощів. Вони почали заявляти, нібито магії немає не тільки зараз, але й узагалі ніколи не було. Вони стали твердити, немовби авреати займалися суцільним ошуканством або дозволили себе ошукати. А Короля Крука вигадали на півночі Англії, аби вберегтися від тиранії Півдня (манчестерці — самі північани, тому це їм болить). А які хитромудрі аргументи вони наводили, о-о! Я вже забув, як вони потрактовували фейрі. Як я вже казав, товариство саморозпустилось, і один із чоловіків, здається, на ім’я Обрі, схотів записати і видати книгою історію товариства[6]. Та коли дійшло до діла, його спіткала така гостра меланхолія, що він навіть не міг змусити себе підвестися з ліжка і взятися за перо.
— Сердешний джентльмен, — зітхнув м-р Сеґундус. — Може, це все через наш вік? Хіба, сер, назвеш його Віком магії чи вченої справи, еге ж? Цвіте комерція, мореплавство, політика, але не магія. Наша епоха минула.
На якусь мить він замислився.
— Три роки тому, — правив м-р Сеґундус далі, — був я в Лондоні і зустрів вуличного мага, ворожбита-перекотиполе, з тих, що ведуть прийом за жовтою ширмою. І ще він мав дивний ґандж. Так от, виманивши в мене чималеньку суму, на знак подяки він обіцяв поділитися великим секретом. Коли я віддав гроші, вуличний чарівник заявив, що настане день, коли два маги повернуть магію в Англію. Я, взагалі-то, анітрохи не вірю віщунам, але поміркувавши, вирішив зайнятися пошуками відповіді на питання, чому наша магія в такому жалюгідному стані. Вас це не дивує?
— Маєте цілковиту рацію. Віщування — це суцільна нісенітниця, — розсміявся м-р Ганіфут, аж раптом його осінило: — Ми — двоє магів. Ганіфут і Сеґундус. — М-р Ганіфут немовбито смакував, як імена виглядатимуть на шпальтах газет і сторінках підручників з історії. — А Ганіфут і Сеґундус звучить нівроку.
М-р Сеґундус помотав головою:
— Той чолов’яга знав, чим я займаюся. Слід було чекати натяків, ніби я і є один із двох. Та насамкінець він мені прямо заявив, що йдеться не про мене. Спершу здавалося, він і сам був не певний цього. Щось таке в мені змусило його замислитись… Він загадав написати на папірці моє ім’я і потім довго його розглядав.
— Мабуть, він утямив, що більше грошей із вас не витрусити, — припустив м-р Ганіфут.
Абатство Гертф’ю розташувалося миль за чотирнадцять на північний захід від Йорка[7]. Саме ім’я його було старожитністю. Абатства давно вже не існувало, а нинішні споруди звели за правління королеви Анни[8]. Це була красива, простора й солідна садиба в приємному парку, сповненому примарних і вогких дерев (день уже вбирався в туман). Парком бігла річка (звана Герт), через яку був перекинутий гарненький класичний місток.