Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 167)

— Де?

Не підводячи погляду, чоловік простягнув руку і вказав худим білим пальцем.

Здивований Чилдермасс обернувся. Нікого. Лише вітер гуляв поміж засніженого купиння. Що він має на увазі? Він говорить про вітер чи сніг? Чилдермасс чув, що середньовічні маги вважали своїми слугами всякі природні стихії. Раптом його осяяло розуміння.

— Що? Ні, сер, ви помиляєтеся! Я не ваш слуга.

— Трьох днів не минуло, як ти вихвалявся цим, — промовив чоловік.

Лише одна людина мала право називатися господарем Чилдермасса. Чи не міг це бути — якимось незбагненним чином — Норрелл? Котрась його іпостась? В минулому маги часом поставали у різних подобах, які втілювали певну рису їхнього характеру. Чилдермасс замислився, яка риса характеру Ґілберта Норрелла могла раптом об’явитися у вигляді блідого вродливого чоловіка з дивною говіркою та ореолом владності. Останнім часом трапилося багато дуже дивних речей, але це було найдивніше.

— Сер! — закричав Чилдермасс. — Я вас попередив! Облиште тіло!

Чоловік іще нижче схилився над трупом Вінкулюса. Він вийняв щось у себе з рота — крихітну перлину, що ледь світилася рожево-срібним — і поклав її Вінкулюсу до рота. Труп здригнувся. Так не смикається хворий, так не здригається здоровий — радше так тремтить гола береза, яка стрічає перший подих весни.

— Відійдіть від тіла, сер! — закричав Чилдермасс. — Востаннє кажу!

Чоловік у його бік навіть не глянув. Пучкою пальця він провів по Вінкулюсу так, наче щось на ньому писав.

Чилдермасс спрямував правий пістоль на ліве плече чоловіка. Він лише хотів його налякати. Пістоль легко вистрілив; з’явилася хмарка диму, поличка запахла димом; дуло плюнуло димом та іскрами. Проте свинець відмовився влучати в ціль. Куля застигла в повітрі, ніби уві сні. Вона закрутилася, роздулася і стала міняти форму. Раптом у неї виросли крила, і, обернувшись на чубату чайку, куля полетіла геть. В ту ж мить думки Чилдермасса стали спокійними та непорушними, немов камінь.

Чоловік провів пальцем по Вінкулюсу, і всі візерунки та символи попливли й закрутилися так, наче їх писали по воді. Так тривало, доки чоловік не вдовольнився. Тоді він зупинив цей рух і підвівся.

— Ти помиляєшся. Він не мертвий.

Чоловік став впритул до Чилдермасса. З певною врочистістю — як батько, що хоче втерти лице дитині, — він лизнув палець і накреслив якісь символи на повіках, губах та довкола Чилдермассового серця. Потім стукнув Чилдермасса по лівій руці — і пістоль впав на землю. Чоловік накреслив ще один символ на Чилдермассовій долоні. Він уже збирався йти, але йому ніби майнула запізніла думка, і він повернувся, щоб завершальним рухом щось накреслити на порізаній щоці Чилдермасса.

Вітер підхопив сніг, закручуючи у вир. Бровар стривожено захропів. Якусь мить сніг та тіні ще тримали обриси худорлявого, чорнявого чоловіка у дорожньому плащі й черевиках. А потім видіння зникло.

Чилдермасс покліпав очима.

— Де це я блукаю? — роздратовано спитав він. — І чому я вирішив побалакати сам із собою? Немає часу літати у хмарах!

Він відчув запах пороху. Один із його пістолів лежав у снігу. Коли Чилдермасс його підняв, той був таким гарячим, наче з нього щойно стріляли. Незвична річ, але здивуватися Чилдермасс не встиг — якийсь звук змусив його підвести погляд.

Вінкулюс підводився з землі. Він робив це недолугими ривками, наче новонароджений, який ще не знає, навіщо йому кінцівки. Волоцюга трохи постояв; тіло його хиталось, а голова тіпалася з боку в бік. Тоді Вінкулюс роззявив рота і закричав на Чилдермасса. Але те, що вилетіло з його рота, взагалі не було схожим на крик — лише пуста оболонка звуку без плоті чи кісток.

Безперечно, нічого дивнішого Чилдермасс за все життя не бачив: голий синій чоловік із налитими кров’ю очима беззвучно кричить посеред вкритого снігом пустища. Це було настільки незвично, що Чилдермасс аж ненадовго розгубився. Він хотів спершу скористатися закляттям, яке Жіль де Марстон назвав «відновленням загубленого спокою», але потім придумав дещо краще. Він дістав кларет, який йому подарував Лукас, і показав Вінкулюсу. Той заспокоївся і прикипів поглядом до пляшки.

За чверть години вони сиділи на купинні під глодом: снідали кларетом та жменею яблук. Вінкулюс вдягнув сорочку і штани та загорнувся в попону, що належала Бровареві. Він на диво швидко очуняв після повішання. Очі його досі були червоні від крові, але вже не вселяли такий жах, як раніше. Говорив він хоч і хрипло, постійно перериваючись на напади лютого кашлю, та все ж зрозуміло.

— Хтось намагався тебе повісити, — повідомив Чилдермасс. — Не знаю, хто й чому. На щастя, я знайшов тебе вчасно і перерізав мотузку.

Промовивши це, Чилдермасс відчув, як йому муляє тьмяне питання. Подумки він бачив перед собою мертвого Вінкулюса, який лежав на землі, і тонку, білу руку, яка вказувала на нього. Хто ж то був? Спогад вислизав із пам’яті.

— Розкажи-но мені, — продовжив він, — як людина може стати книгою? Мені відомо, що твій батько отримав книжку від Роберта Файндгелма і мусив передати її чоловікові з Дербіширських пагорбів.

— Останній людині в Англії, що вміла читати королівське письмо, — прохрипів Вінкулюс.

— Але твій батько не доставив книжку. Натомість він з’їв її на пияцькому змаганні в Шеффілді.

Вінкулюс знову ковтнув із пляшки і витер рота тильним боком долоні.

— А через чотири роки народився я, і королівське письмо вкривало моє тіло. Коли мені виповнилося сімнадцять, я вирушив на пошуки чоловіка з Дербіширських пагорбів — він прожив достатньо довго, щоби я зміг його знайти. Що то була за ніч! Залита зоряним сяйвом літня ніч, коли Книга Короля і останній Читач Королівського Письма зустрілися, щоби випити разом вина! Ми сиділи на вершині пагорба у Бреттоні, дивилися на Англію — і він читав з мене її долю.

— І там було пророцтво, яке ти переказав Стрейнджу й Норреллу?

Вінкулюс, який саме зайшовся кашлем, закивав. А коли зміг знову говорити, додав:

— І ще безіменному рабу.

— Кому? — насупився Чилдермасс. — Хто це?

— Один чоловік, — відповів Вінкулюс. — Зберегти його історію — це частина мого завдання. Спершу він був рабом. А невдовзі стане королем. Від народження йому відмовлено в імені.

Хвильку чи дві Чилдермасс обмірковував цей опис.

— Ти маєш на увазі Джона Ускґласса? — мовив він.

Вінкулюс роздратовано фиркнув.

— Якби я мав на увазі Джона Ускґласса, то так би й сказав! Ні, ні. Він узагалі не маг. Просто людина, як і всі решта, — Вінкулюс замислився на мить, а тоді додав: — Але чорний.

— Я ніколи про нього не чув, — відказав Чилдермасс.

Вінкулюс весело поглянув на нього:

— Звісно ж, не чув. Ти прожив усе життя за пазухою у мага з Мейферу. Ти знаєш лише те, що відомо йому.

— То й що? — перепитав Чилдермасс, якого ці слова зачепили. — Хіба це так уже й мало? Норрелл — розумна людина, та і Стрейндж також. Як і кожен, вони мають свої вади, проте їхні досягнення видатні. Можеш не сумніватися; я людина Джона Ускґласса. Або став би нею, якби Король повернувся. Але ти маєш визнати, що відродження англійської магії — їхніх рук діло, а не його.

— Їхніх рук! — фиркнув Вінкулюс. — Їхніх? Ти досі не збагнув? Вони — лише закляття Джона Ускґласса. І завжди були лише ним. Вони — це чари, які Король вершить просто зараз!

68

«Так»

Світляна іскринка блимнула й зникла на водяній гладі.

— Що? — скрикнув Стрейндж. — Що сталося? Хутчіше, містере Норрелле!

Норрелл торкнувся поверхні води, прокреслив лінії, прошепотів кілька слів, але таріль залишився темним і незворушним.

— Він зник, — відповів він.

Стрейндж заплющив очі.

— Чудасія, — здивовано правив далі Норрелл. — Як ви гадаєте, що він робив тут, у Йоркширі?

— А! — викрикнув Стрейндж. — Мабуть, хотів довести мене до сказу. — В голосі мага змішалися обурення і жаль до себе. — Чому він не йде до мене? Після всього, що я зробив, чому він не хоче навіть поглянути на мене? Навіть поговорити зі мною?

— Він старий маг і старий король, — коротко відповів Норрелл. — Ні на одного, ні на другого так просто не справити враження.

— Усі маги бажають приголомшити своїх учителів. Як я приголомшив вас. І хотів те саме зробити для нього.

— Але ж ваша головна мета — визволити місис Стрейндж із зачарованого полону, — нагадав йому Норрелл.

— Так-так. Усе правда, — роздратовано погодився Стрейндж. — Звісно же, так і є. От тільки… — Він не доказав.

Запала тиша, а тоді Норрелл замислено промовив:

— Ви казали про магів, яким завжди кортіло вразити своїх учителів. Мені це нагадало одну пригоду, що мала місце в тисяча сто п’ятдесят шостому році…

Стрейндж зітхнув.

— …Того року Джон Ускґласс потерпав од якоїсь дивної недуги, що час від часу траплялося з ним. Коли він одужав, при королівському дворі у Ньюкаслі влаштували учту. Інші королі й королеви обдарували його незліченними й найдорожчими підношеннями: золотом, рубінами, слоновою кісткою, рідкісними прянощами. Маги доставили магічні речі: пророчі хмари, співочі дерева, ключі до таємничих дверей і так далі — і всякий дарувальник намагався перевершити іншого. Король усім дякував однаково стримано й поважно. Останнім явився маг на ім’я Томас Бог-у-поміч. Із порожніми руками. Дарунка він не мав. Натомість маг підняв голову й промовив: «Володарю, од мене тобі дерева й гори, од мене тобі вітер і дощ». Інші королі й королеви, лорди й леді з рештою магів подивувалися такому нахабству. Їм здалося, він узагалі нічого не зробив. Але вперше від часу своєї хвороби Король усміхнувся.