Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 160)

Ярдів за десять до ріки вони вийшли з пітьми на світанкове сонце. Повітря раптом сповнилося ароматів: морозного запаху, духу мерзлої землі та недалекого потічка. Кольори й обриси парку немовбито спростились, неначе за ніч Англія омолодилася. Сердешним слугам, котрих уже пойняв був сумнів, що вони коли-небудь побачать щось окрім пітьми й зірок, навколишній пейзаж видався напрочуд милим.

Знову пішли годинники, і, звірившись одне з одним, слуги дійшли висновку, що була за чверть восьма година ранку.

Щоправда, нічні турботи їх ще не полишали. Там, де річку раніше перетинав один міст, їх тепер було аж два.

Ласеллз поквапився вперед.

— А це що таке? — тицьнув він пальцем.

Старий слуга, дідок із бородою, схожою на хмаринку, прилиплу до підборіддя, відповів, що це міст фейрі. Він його бачив замолоду. Збудували цього моста давним-давно, коли в Йоркширі правив Джон Ускґласс. Потім переправу занедбали, а за часів дядька м-ра Норрелла взагалі розібрали.

— Але ж ось, він знову на своєму місці, — здригнувся Лукас.

— Що по той бік? — запитав Ласеллз.

Старий слуга відповів, що раніше тим шляхом можна було дістатися до Норталлертона[388], от тільки пролягав він через дуже чудні місця.

— І він перетинається зі шляхом, який ми бачили біля «Червоного дому»? — уточнив Ласеллз.

Дідок тільки похитав головою, він не знав.

Лукасу вже вривався терпець. Йому хотілось чимшвидше забиратися звідси.

— Дороги фейрі не схожі на звичайні, християнські, — промовив він. — Вони часто ведуть у геть не туди, куди мали б. Та хіба нам яка є різниця? Ноги людської не буде на цій проклятущій путі.

— Дякую, — озвався Ласеллз, — але говоріть за себе.

Він трохи повагався, але зрештою рушив на міст фейрі.

Кілька слуг спробували гукнути його назад.

— Ет, нехай собі йде! — крикнув Лукас, міцніше беручись за свій кошик із котом. — Хоче пропасти, то полотном дорога! От хто-хто, а він давно на це заслужив.

Він кинув останній, сповнений щирої зневаги погляд на Ласеллза та рушив услід за іншими в парк.

А за ними Чорний Стовп спинався у сіре йоркширське небо, і кінця-краю йому було не видно.

За двадцять миль від них Чилдермасс перетинав гужовий міст, який вів до села Стеркросс. Він минув село, наблизився до маєтку і спішився.

— Агов! Гей!

Він грюкав батогом об двері. Ще трохи покричав і став гамселити двері ногами.

До нього вийшло двоє слуг. Грюкіт і крики налякали їх, і вони нітрохи не заспокоїлись, коли здійняли свічки повище й побачили добродія з витріщеними очима, який більше скидався на зарізяку, а на додачу був прикрашений порізом через пів обличчя й мав заюшену кров’ю сорочку.

— Чого ж ви стоїте, роти пороззявляли?! — гаркнув він на них. — Ану бігом по хазяїна! Він мене знає!

За десять хвилин явився м-р Сеґундус, вдягнений у халат. Чилдермасс, який нетерпляче чекав за порогом, побачив, що той іде коридором із заплющеними очима, а слуга веде його за руку. Здавалося, ніби м-р Сеґундус осліп. Коли слуга поставив його перед Чилдермассом, хазяїн розплющив очі.

— Господи всемогутній, містере Чилдермассе! — скрикнув він. — Що трапилося з вашим обличчям?

— Один джентльмен сплутав його з помаранчею. А з вами, сер? Що сталося з вами? Ви нездужаєте?

— Ні, нічого такого. — М-р Сеґундус зніяковів. — Це все від того, що я постійно перебуваю поруч із потужним джерелом магії. Я й не думав, як це може знесилювати. Людину, яка до неї чутлива, маю на увазі. Добре хоч на прислугу магія взагалі ніяк не впливає.

М-р Сеґундус здавався химерно-безплотним, наче намальованим у повітрі. Найменший протяг від вікна вкривав його волосся дрібними завитками й кучериками, наче воно узагалі нічого не важило.

— Ви, мабуть, саме через це й приїхали, — правив він далі. — Але неодмінно перекажіть містерові Норреллу, що я нічого особливого не робив. Лише спостерігав за тим, що коїлося саме собою. Зізнаюся, я дещо занотував, але насправді йому нічим мені дорікнути.

— Яка ще магія? — здивувався Чилдермасс. — Про що ви говорите? До речі, можете більше не хвилюватися щодо містера Норрелла. В нього своїх гризот достобіса, і він навіть не знає, що я тут. Чим ви займалися, містере Сеґундусе?

— Просто спостерігав та занотовував — як і годиться магові. — М-р Сеґундус подався трохи вперед. — Я дійшов деяких несподіваних висновків стосовно недуги леді Поул!

— І?

— На мою думку, ніяка вона не причинна! То все магія!

М-р Сеґундус чекав, що Чилдермасс якось виявить своє подивування і навіть трохи розчарувався, коли той просто кивнув.

— У мене є дещо, що належить її милості, — промовив Чилдермасс. — Що вона давно втратила. Чого їй бракувало. Тому прошу, чи не були би ви такі ласкаві відвести мене до неї.

— Так, але ж…

— Я не бажаю їй зла, містере Сеґундусе. Гадаю навіть, що зможу їй допомогти. Присягаюся Круком і Книгою. Круком і Книгою[389].

— Я не можу відвести вас до неї, — відповів м-р Сеґундус і підняв руку, випереджаючи Чилдермассове обурення. — Я хотів би. Але не можу — я це мав на увазі. Нас відведе Чарльз. — І він поманив слугу.

Чилдермасс подивувався з такої ексцентричності та не мав настрою сперечатись. М-р Сеґундус ухопився за руку Чарльза й заплющив очі.

У кам’яних та дубових переходах Стеркросс-Голлу раптом проступили обриси іншого будинку. Чилдермасс бачив, як його високі коридори тягнулися вгору й тікали в немислиму далечінь. Немовби одночасно два скельця з різними зображеннями потрапили всередину «чарівного ліхтаря», й одна картинка накладалася на іншу. Блукання цими двома будинками водночас викликало в Чилдермасса щось схоже на морську хворобу. Він все більше пантеличився, і на самоті давно би вже заблукав. Він не розумів, чи іде кудись, чи падає, піднявся на одну сходинку чи цілим прольотом нескінченної довжини. Інколи складалося здавалося, ніби під ногами кінця-краю немає кам’яним плитам, а інколи він немовбито топтався на одному місці. Голова Чилдермассові йшла обертом, і його нудило.

— Стійте! Стійте! — гукнув він і впав долі із заплющеними очима.

— На вас це впливає ще гірше, ніж на мене, — проказав м-р Сеґундус. — Не розплющуйте очей і тримайте мене за руку. Чарльз поведе нас обох.

Так вони й просувалися із заплющеними очима. Слуга повів їх кудись управо і вгору по сходах. Там м-р Сеґундус із кимсь тихенько переговорив. Чарльз потягнув Чилдермасса вперед, і вони наче зайшли в кімнату. Тут пахло чистою білизною і всохлими трояндами.

— То це та людина, з якою ви хотіли, щоб я зустрілась? — спитав жіночий голос. У ньому бриніла якась дивина, неначе він одночасно линув із двох місць або тут гуляло відлуння. — Але ж я його знаю! Це слуга мага! Це…

— Людина, в яку ваша милість стріляла, — доказав за неї Чилдермасс і розплющив очі.

Він побачив не одну жінку, а одразу дві. Точніше, він бачив одну й ту саму жінку роздвоєною. Обидві сиділи в однаковій позі й дивилися на нього. Вони займали одне й те саме місце, й від погляду на неї Чилдермассові так само паморочилось у голові, як і коли він ішов коридорами.

Одна з версій леді Поул сиділа в йоркширському будинку; вона була вбрана в ранкове плаття кольору слонової кістки й дивилася на прибульця зі спокійною байдужістю. Інша її варіація була набагато тьмянішою — навіть примарнішою. Вона перебувала в похмурому, заплутаному будинку-лабіринті, вбрана у криваво-червону бальну сукню. В її темнім волоссі сяяли самоцвіти або зорі, і вона міряла Чилдермасса гнівним, сповненим люті поглядом.

М-р Сеґундус потягнув Чилдермасса кудись управо.

— От станьте тут! — схвильовано промовив він. — А тепер заплющте одне око! Бачите? Дивіться ж! Замість її вуст — червоно-біла троянда!

— Ця магія по-різному на нас впливає, — відповів Чилдермасс. — Мені видно різні дивовижі, але не троянду.

— Ви дуже зухвалі, якщо прийшли сюди, — звернулися до Чилдермасса обидві леді Поул. — Враховуючи, ким ви є і кого представляєте.

— Я тут не в справах містера Норрелла. Правду кажучи, я й сам до пуття не збагну, кого ж тепер представляю. Мабуть, Джонатана Стрейнджа. Думаю, він відправив для мене послання і воно стосувалося вашої милості. Однак посланцю завадили, до мене він не дістався, а його повідомлення втрачено. Ваша милосте, вам часом не відомо, що саме містер Стрейндж хотів мені про вас повідомити?

— Так, — відповіли обидві леді Поул.

— І ви мені скажете?

— Якщо я говоритиму, то з моїх вуст лунатиме маячня божевільної, — проказали вони.

Чилдермасс знизав плечима:

— Я провів у товаристві магів от уже двадцять років. До такого я звик. Говоріть.

Тож вона (чи вони) розпочали. М-р Сеґндус одразу видобув із кишені халату свого записника і почав щось у ньому шкрябати. От тільки в очах Чилдермасса тепер дві версії леді Поул говорили нарізно. Та леді Поул, яка сиділа в Стеркросс-Голлі, взялася переповідати історію однієї дитини з Карлайла[390], а от жінка в криваво-червоній сукні говорила про щось інше. Вона була несамовита й підкреслювала свої слова пристрасними жестами. От тільки що саме вона говорила, Чилдермасс не міг розчути: казочка про камбрійську дитину її заглушала.

— Ось! Бачте! — вигукнув м-р Сеґундус, закінчивши писати. — Саме через ці химерні історії та фантазії всі й вважають її причинною. Та я уклав перелік усього, що вона розказувала, і помітив деякі відповідності зі стародавніми повір’ями про фейрі. Я впевнений, якби ми з вами вдвох сіли досліджувати це питання, то дуже знайшли би згадки про фейрі, якось пов’язаних із пташиним співом. Навряд чи вони були пташиними чабанами, адже, погодьтеся, як на такий безвідповідальний рід це надто рутинна робота. Та можливо, в них була якась особлива магія, пов’язана зі співочими птахами. Можливо, так було простіше справити враження на дитину?