Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 145)

— Чи ви не чули, що я тільки-но сказав? Саме такі дурниці я й мав на увазі!

Чоловічок весело засміявся.

— Терпіння! Терпіння, мій любий докторе! Я не такий меткий, як ви. Поки ви гострили свій розум анатомією та хімією, мій хирів у неробстві…

Він почав розводитись про те, як ніколи не міг змусити себе вивчити жодну дисципліну, як його вчителі впадали у відчай і як далеко від усього цього лежать його таланти.

Д-р Ґрейстіл більше його не слухав. Він думав. Через деякий час він збагнув, що хоч коротун хоч і благав дозволу представитись, але так цього й не зробив. Д-р Ґрейстіл уже збирався спитати нового знайомця, як того звуть, але тут чоловічок сказав таке, що в доктора геть усе повилітало з голови.

— У вас же є донька?

— Перепрошую?

Коротун вирішив, що д-р Ґрейстіл недочуває, тому повторив запитання голосніше.

— Так, у мене є донька, але… — сказав д-р Ґрейстіл.

— Подейкують, ніби ви вирядили її з міста, правда?

— Подейкують? Хто? До чого тут взагалі моя донька?

— Просто кажуть, що вона виїхала з міста відразу після того, як маг збожеволів. Скидається на те, що ви остерігалися, ніби їй щось загрожує!

— Вочевидь, вам про це розповіли місис Кендал-Блер та як-їх-там-ще, — промовив д-р Ґрейстіл. — Вони лише збіговисько йолопів.

— Безперечно, безперечно! Але ж ви справді відправили доньку подалі звідси?

Д-р Ґрейстіл промовчав.

Коротун схилив голову на один бік, а потім на другий. Він всміхнувся так, наче знав таємницю, якою от-от приголомшить увесь світ.

— Ви ж, звісно, знаєте, що це Стрейндж убив свою дружину?

— Що? — На мить д-р Ґрейстіл занімів, а тоді у нього вирвалося щось схоже на сміх. — Я в це не вірю!

— Та ви маєте повірити. — Чоловічок нахилився вперед. Його очі горіли від збудження. — Усі про це знають. Рідний брат леді — поважна людина, священик — містер Вудгоуп був із бідолашною, коли вона померла, і бачив усе на власні очі.

— Що він бачив?

— Дуже підозрілі обставини. Місис Стрейндж закляли. Її так міцно зачарували, що вона геть не знала, чим займається цілими днями. Ніхто не міг пояснити, що коїться. Це все була справа рук її чоловіка. Звісно, він спробує вдатися до магії, щоб уникнути покарання, але містера Норрелла до глибини душі пройняв жаль до сердешної, і він виведе Стрейнджа на чисту воду. Містер Норрелл твердо переконаний, що Стрейндж має постати перед правосуддям за свої злочини.

Д-р Ґрейстіл похитав головою.

— Ніщо в світі не змусить мене повірити цьому наклепу. Стрейндж — людина честі!

— Певна річ, певна річ! Проте заняття магією нищили і могутніші уми. В поганих руках магія здатна спопелити в людині усе добре і посилити найгірше. Стрейндж зневажив свого вчителя — найтерплячішу, наймудрішу, найблагороднішу, найдобрішу…

Поки чоловічок нанизував прикметники, він, здається, забув, що хотів сказати. Пильний погляд д-ра Ґрейстіла його стривожив.

Доктор пхикнув.

— Ось що дивно, — повільно сказав він, — ви твердите, ніби вас відрядили сюди друзі Стрейнджа, але уникаєте називати їхні імена. Безперечно, це якість дуже особливі друзі, коли вони на кожному кроці кричать, що містер Стрейндж — убивця.

Коротун нічого не відповів.

— Може, це сер Волтер Поул?

— Ні, — вдумливо відказав коротун, — це не сер Волтер.

— Тоді, можливо, це учні м-ра Стрейнджа. Я позабував їхні імена.

— Ніхто їх не пам’ятає. Це вельми непоказні люди.

— То це вони?

— Ні.

— Містер Норрелл?

Коротун змовчав.

— Як вас звуть? — запитав д-р Ґрейстіл.

Чоловічок знову схилив голову в один бік і в другий, але, не придумавши, як уникнути відповіді на пряме запитання, відповів:

— Дролайт.

— О-го-го! Оце так обвинувачував! Справді, ваше слово багато важитиме проти чесної людини, проти особистого мага герцога Веллінґтона! Крістофер Дролайт! Відомий на всю Англію брехун, злодій та негідник!

Дролайт почервонів як рак і невдоволено закліпав на доктора.

— Ох, як же личать вам такі слова! — просичав він. — Стрейндж — багатій, і ви намагаєтеся одружити його зі своєю дочкою. Скажіть мені, любий докторе Ґрейстіле, така-от ваша честь? Така-от честь?

Д-р Ґрейстіл видав звук, у якому змішалися роздратування й гнів, а тоді різко підвівся:

— Я навідаюся до всіх англійських родин у Венето. Я попереджу їх, аби з вами не розмовляли. Почну негайно ж. Бажаю вам недоброго ранку! Ми ще зустрінемося! — Доктор жбурнув на стіл кілька монет і пішов.

Останню частину тиради він виголошував люто й на весь голос. Офіціанти й відвідувачі кав’ярні допитливо позирали на Дролайта, який лишився сидіти сам. Він почекав, поки не зникла ймовірність наштовхнутися на доктора надворі, і собі пішов з кав’ярні. Він самотньо брів вулицею, а вода в каналі поводилася надзвичайно дивно. Хвилі мчали за Дролайтом, часом перелітали через бортики й кидалися на його ноги. Але Дролайт нічого не помічав.

Д-р Ґрейстіл дотримався свого слова. Він завітав до кожної британської родини в місті і застеріг усіх від розмов з Дролайтом. Але Дролайту було байдуже. Він зосередився на слугах, офіціантах та ґондольєрах. Він із власного досвіду знав, що люди цього ґатунку часто знають значно більше, ніж господарі, яким вони служать. А коли не знають, то що ж, він сам може їм дещо розповісти. Незабаром безліч людей уже достоту знали, що Стрейндж убив дружину; що він намагався присилувати міс Ґрейстіл до шлюбу в соборі Святого Марка і завадити лиходійству вдалося лише тому, що вчасно прибув загін австрійських солдатів; і що вони з лордом Байроном домовилися на майбутнє ділитися одне з одним дружинами й коханками. Дролайт розповідав про Стрейнджа будь-які дурниці, що спадали йому на думку, та оскільки хисту до вигадок він не мав, то хапався за найдрібнішу чутку чи напівсформовану думку своїх співбесідників.

Ґондольєр представив Дролайта дружині мануфактурника, Маріанні Сеґаті, — коханці Байрона. Через перекладача Дролайт наговорив їй купу компліментів та розповів найскандальніші таємниці відомих жінок Лондона, запевнивши, що жодна не зрівняється вродою з нею. А Маріанна розповіла, що, за словами лорда Байрона, Стрейндж не виходить з кімнати, п’є вино та бренді і накладає магічні заклинання. Це було зовсім нецікаво, але вона також переказала ту дрібку, яку знала про мага із Байронової поеми: той водився з лихими духами, кидав виклик богам та всьому роду людському. Дролайт старанно доповнив цими вигадками власний клубок брехні.

Але з усіх людей у Венеції Дролайт найбільше хотів зійтися із Френком. Коротун не міг забути образ д-ра Ґрейстіла і вирішив, що найкращою помстою буде обернути слугу доктора на зрадника. Тому він відправив Френкові листа з запрошенням до маленької винарні в Сан-Поло і навіть дещо здивувався, коли Френк погодився прийти.

Слуга з’явився у призначену годину. Дролайт замовив дзбан міцного червоного вина і наповнив обидві склянки по вінця.

— Френку, — почав він м’яким, тоскним голосом, — кілька днів тому я розмовляв із вашим господарем. Імовірно, ви про це вже знаєте. Він видався мені надто суворим, зовсім недобрим стариганем. Сподіваюся, вас влаштовує ваше поточне становище, Френку? Я згадую про це лише тому, що мій добрий друг на ім’я Ласеллз нещодавно скаржився, як важко знайти в Лондоні гарну челядь. Він казав, що заплатить будь-які гроші тому, хто знайде йому вірного слугу.

— О! — вихопилося у Френка.

— Як гадаєте, Френку, вам би сподобалося жити в Лондоні?

— Сподобалося б.

— Просто, — завзято продовжив Дролайт, — якби ви мені трохи услужили, я би міг розказати своєму другові, наскільки ви помічний. Запевняю вас, він одразу візьме вас на свою службу.

— Як саме я маю вам услужити? — запитав Френк.

— Що ж, перша справа — найпростіша в світі! Насправді, щойно я вам про неї розповім, певен, ви помчитеся її виконувати, навіть коли б і не сподівалися ніякої винагороди. Розумієте, Френку, я боюся, що найближчим часом з вашим господарем та його донькою може статися щось жахливе. Маг замислив завдати їм страшного зла. Я намагався попередити вашого господаря, але він такий упертий, що навіть не схотів мене слухати. Я втратив сон від думки про те, що може статися. Я проклинаю власну дурість, через яку не зміг усе доладно пояснити. Але вам, Френку, вони довіряють. Зробіть кілька натяків, але не вашому господарю, а його сестрі чи доньці, що Стрейндж замислив лихе проти них, попередьте про це дам.

Потім Дролайт розповів слузі про вбивство Арабелли Стрейндж та домовленість між Байроном і Стрейнджем ділитися жінками.

Френк сторожко кивнув.

— Нам варто пильнувати мага, — сказав Дролайт. — Усі решта застрягли в павутині його брехні й вивертів — особливо ваш господар. То ж ми з вами маємо зібрати увесь наш розум до купи і розкрити світові очі на лихі Стрейнджеві плани. А тепер, Френку, розкажіть мені все, що ви бачили, згадайте кожне слово, що його випадково кинув маг. Може, щось збурило ваші підозри?

— Що ж, коли ви про це згадали, — мовив Френк, чухаючи голову. — Було дещо.

— Справді?

— Я нікому досі про це не розповідав. Навіть господарю.

— Чудово! — всміхнувся Дролайт.

— Я тільки не зможу це добре пояснити. Простіше буде показати.

— Авжеж! Куди ми підемо?