Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 114)

— Сер Волтер сам обрав цей заклад. Я не знаю, хто йому порадив. Давно ви утримуєте цю божевільню?

М-р Сеґундус засміявся:

— Ні, зовсім недовго. Близько двох тижнів насправді. Леді Поул стане моєю першою підопічною.

— Он як!

— Гадаю, сер Волтер прийняв мій брак досвіду швидше за перевагу! Інші джентльмени цього фаху звикли застосовувати до своїх пацієнтів суворі обмеження, які, на переконання сера Волтера, неприпустимі для його дружини. Мені немає потреби змінювати звички. У цьому домі її милість зустріне лише доброту й повагу. За винятком кількох пересторог, до яких варто вдатися з міркувань здорового глузду, — наприклад, поховати пістолі та ножі — до леді Поул ставитимуться як до гості. Ми зробимо все, щоб вона була щасливою.

Стівен кивнув на знак згоди.

— Як ви до цього дійшли?

— До будинку?

— Ні, до нагляду за божевільнею.

— О, геть випадково. Минулого вересня я мав щастя познайомитися з леді на ім’я місис Леннокс, які відтоді стала моєю доброчинницею. Цей будинок належить їй. Кілька років вона безуспішно намагалася підшукати орендаря. Я їй сподобався, і вона вирішила мені допомогти. Місис Леннокс хотіла започаткувати справу, яку я міг би очолити. Спершу ми хотіли відкрити школу для магів, але…

— Для магів? — здивовано вигукнув Стівен. — Але який ви маєте стосунок до магів?

— Я сам чарівник. Був ним усе життя.

— Невже?

Здавалося, ця новина аж образила Стівена, тож першим пориванням м-ра Сеґундуса було вибачитися, але як перепросити за те, що ти маг, він не знав, тому правив далі:

— Але містерові Норреллу наша ідея не припала до душі, тож він відправив Чилдермасса, щоб той нас відмовив. Ви знайомі з Джоном Чилдермассом, сер?

— Побіжно, — відказав Стівен. — Ми з ним ніколи не розмовляли.

— Спершу ми з місис Леннокс вирішили його не слухати. Я маю на увазі містера Норрела, а не Чилдермасса. Я написав містерові Стрейнджу, але мій лист прийшов того дня, коли зникла його дружина. А за кілька днів, як ви, певно, самі знаєте, бідолашна леді померла.

Якусь мить здавалося, ніби Стівен збирався щось сказати, але він лише мотнув головою, і м-р Сеґундус продовжив:

— Стало зрозуміло, що без допомоги містера Стрейнджа про школу можна забути. Я приїхав у Бат, аби повідомити про це місис Ленокс. Та вона виявила неймовірну добрість і запевнила, що має на оці ще одну ідею. Проте, зізнаюся, я полишав її дім у вкрай понурому настрої. Та не встиг я ступити кілька кроків, як став свідком дивного видовища. Посеред дороги застигла фігура у пошарпаному чорному дранті. У запалених червоних очах нещасного не світилися ні розум, ні надія. Він відмахувався руками від видінь, які його діймали, і благав, аби ті змилувалися. Бідна душа! Недужі тілом часом знаходять розраду у снах, але я чомусь знав, що цього нещасного демони переслідують навіть там. Я поклав йому в долоню кілька монет і пішов далі. Не можу сказати напевно, чи думав я про того бідолаху дорогою додому, але, коли ступив на поріг цієї садиби, сталося дещо дуже незвичне. Мабуть, на мене зійшло те, що називають видінням. Я побачив, як той безумець у нападі шаленства стоїть у цьому коридорі, так само як стояв там, у Баті, і я дещо збагнув. Я зрозумів, що завдяки тиші та відлюдності цей дім може стати притулком для тих, хто втратив розум. Я написав місис Леннокс — і вона схвалила мій новий план. Ви казали, що не знаєте, хто порекомендував мене серу Волтеру. Це був Чилдермасс. Чилдермасс пообіцяв мені допомогти, якщо зможе.

— Найкраще, сер, — сказав Стівен, — якби ви уникали згадок про свій фах та школу, принаймні на початку. Нічого в світі — цьому чи будь-якому іншому — не завдасть її милості більшого болю, ніж усвідомлення того, що вона потрапила в полон до ще одного мага.

— Полон! — приголомшено вигукнув м-р Сеґундус. — Що за дивне слово! Щиро сподіваюся, ніхто ніколи не подумає, ніби він у мене в полоні! І ця леді також!

Стівен уважно поглянув на співрозмовника.

— Я певен, що ви зовсім не такий маг, як містер Норрелл.

— Я теж на це сподіваюся, — серйозно відповів м-р Сеґундус.

Десь за годину у дворі зчинився гамір. Стівен та м-р Сеґундус вийшли зустріти її милість. Коні й карета ніяк не могли подолати міст, тож леді Поул довелося пройти пішки останні п’ятдесят ярдів своєї подорожі. Вона схвильовано ступила на подвір’я Стеркросс-Голлу, роздивляючись холодний засніжений краєвид. Стівен відчув, що тільки людина з найчерствішим у світі серцем може дивитися на неї, таку молоду, вродливу й змучену горем, й не забажати допомогти їй. Подумки він прокляв м-ра Норрелла.

Схоже, щось у зовнішності леді Поул налякало м-ра Сеґундуса. Він опустив погляд на її ліву руку, але та ховалася в рукавичці. М-р Сеґундус хутко опанував себе й привітав її милість у Стеркросс-Голлі.

У вітальні Стівен подав їм чай.

— Мені казали, що ваша милість дуже засмучена смертю місис Стрейндж, — сказав м-р Сеґундус. — Дозвольте висловити вам найщиріші співчуття.

Леді Поул відвернулася, щоб сховати сльози.

— Співчуття, мабуть, потрібніші їй, а не мені. Мій чоловік запропонував написати містерові Стрейнджу з проханням позичити портрет місис Стрейндж, зняти з нього копію, аби втішити мене. Але навіщо? Зрештою, навряд чи я забуду, яка вона з себе, адже ми щоночі буваємо на одних і тих самих балах та церемоніях — і так буде, гадаю, до кінця наших днів. Стівен знає. Стівен розуміє.

— О, так, мені відомо, що ваша милість боїться танців та музики. Запевняю вас, що тут вони під забороною. Усе тут покликане дарувати вам щастя.

М-р Сеґундус взявся розповідати леді Поул про книжки, які збирався прочитати разом з нею, та про прогулянки, якими вони розважаться навесні, якщо її милість того захоче.

Стівену, що порався коло чайного сервізу, розмова видавалася цілком невинною — хіба що раз чи два він помітив, як м-р Сеґундус кидав пильні й пронизливі погляди то на нього, то на леді Поул. Стівен спантеличився й зніяковів.

Карета, візник, покоївка та лакей лишалися в Стеркросс-Голлі при леді Поул, а Стівен мав повернутися на Гарлі-стрит. Рано вранці наступного дня, поки її милість снідала, він зайшов попрощатися.

Коли він уклонився їй, леді Поул сумовито всміхнулася.

— Кумедно ось так прощатися, коли ми обоє знаємо, що знову побачимося за кілька годин. Не хвилюйся за мене, Стівене. Тут мені буде краще. Я відчуваю це.

Стівен пішов до стаєнь, де чекала його кобила. Дворецький якраз вдягав рукавиці, коли почув позад себе голос.

— Перепрошую!

Він обернувся і побачив м-ра Сеґундуса, як завжди непевного та несміливого.

— Дозвольте вас дещо спитати? Що за магія оточує вас та її милість? — Він підняв руку так, ніби збирався провести кінчиками пальців по обличчю Стівена. — На ваших устах червоно-біла троянда і така сама — на устах леді Поул. Що це означає?

Стівен торкнувся губ рукою. Там нічого не було. Але на мить він відчув непереборне бажання розповісти м-рові Сеґундусу все — геть усе про чари, накладені на нього та обох жінок. Йому здалося, що м-р Сеґундус якимось чином зможе його зрозуміти. М-р Сеґундус, мабуть, надзвичайний маг — значно могутніший за Стрейнджа чи Норрелла, — і він придумає, як завадити джентльмену з будяковим волоссям. Але це були тільки швидкоплинні фантазії. Вже за мить природна недовіра Стівена до англійців, а особливо до англійських магів, взяла гору.

— Я не розумію, про що ви, — швидко відповів він, стрибнув на коня і помчав геть, не зронивши більше ні слова.

Настільки поганих зимових доріг, як того дня, Стівен ніколи не бачив. Багнюка замерзла й перетворилася на тверді, як залізо, вибоїни та борозни. Поля та дороги міцно скував білий іній, а крижаний туман посилював сутінки.

Стівенова коняка була одним із численних дарунків джентльмена. Молочно-біла кобила без жодної чорної волосини, швидка та витривала; до того ж вона любила Стівена так сильно, як тільки може коняка любити людину. Він назвав її Фіренце і вважав, що навряд чи сам принц-регент чи герцог Веллінґтон можуть похвалитися таким конем. То було однією з особливостей його дивного, зачарованого життя: куди б він не їхав, ніхто не дивувався, чому слуга-негр має найкращого коня в королівстві.

Миль за двадцять на південь від Стеркросс-Голла Стівен заїхав у маленьке село. Дорога робила крутий поворот, проходячи між великим елегантним будинком із садом праворуч та напівзруйнованими стайнями ліворуч. Якраз коли Стівен минав браму подвір’я, з-за повороту вискочила карета й ледь не врізалася в нього. Візник озирнувся, щоб побачити, що ж так налякало його коней, аж він мусив їх гамувати. Побачивши негра, візник махнув на нього батогом. Удар не потрапив по Стівену, але вразив Фіренце якраз над правим оком. Від болю та страху тварина стала дибки та послизнулася на крижаній дорозі.

Раптом все неначе перевернулося. Коли здатність мислити знову повернулася до Стівена, він збагнув, що лежить на землі. Фіренце впала. Дворецького відкинуло вбік, але його ліва нога застрягла в стременах і неприродно вигнулася — Стівен був певен, що вона зламана. Він звільнив ногу і якусь мить просто сидів — ошелешений та зболілий. Щось мокре тонкою цівкою стікало по обличчю, й боліли здерті від падіння руки. Стівен спробував підвестися і з полегшенням виявив, що йому це вдається. Вочевидь, ногу було сильно забито, але не зламано.