Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 103)
— Добрий вечір, Стівене!
— Добрий вечір, сер.
— Щось ти сьогодні блідий, Стівене. Сподіваюся, все гаразд зі здоров’ям?
— Легка перевтома, сер. Усі ці несподівані переміщення між країнами та материками забивають трохи памороки.
— О! Але ж ми в Лондоні, Стівене. Це кав’ярня «Єрусалим» на Куперс-Корт[271]. Хіба ти її не знаєш?
— Звісно, знаю, сер. До весілля сер Волтер часто тут вечеряв у компанії багатих друзів. Але такої розкоші раніше я тут не пам’ятаю. Що ж до банкету, то мені не впізнати жодної страви.
— Ах! Це просто тому, що я замовив точнісінько те саме, що й чотириста чи п’ятсот років тому в цьому ж закладі: вирізку смаженої на грилі віверни та пиріг із колібрі в меду. Ось це смажена в пряній гранатовій підливі саламандра, ніжне фрикасе з гребінців василісків, заправлене шафраном, веселковою пудрою та оздоблене золотими зірками! Сідай, частуйся! Кращих ліків від твого запаморочення не існує! Що зволиш скуштувати?
— Усе таке чудове, сер, але, здається, я бачу звичайний свинячий біфштекс, який має добрий вигляд.
— Ах, Стівене! Твої шляхетні інстинкти, як і завжди, дозволили тобі обрати найвишуканішу страву з усіх! Хоч на вигляд цей біфштекс і справді звичайний, готували його на смальці привидів чорних свиней валійської породи, що блукали ночами по горах Вельсу й наганяли жаху на мешканців того скорботного краю, аж поки їх не піддали екзорцизму! Примарність і лють свиней по-особливому, як ніщо інше, присмачують біфштекс! А підливу до нього зроблено із вишень, зірваних у кентавровім садку!
Джентльмен схопив позолочений і прикрашений самоцвітами глечик та налив Стівенові рубінового на колір вина.
— Вино пекельного врожаю, та нехай це тебе не відвадить. Пригубити треба обов’язково! Гадаю, ти ж чув про Тантала? Лихого царя, що запік свого сина в пирозі та з’їв? Він приречений стояти по шию у воді, якою не нап’єшся, попід виноградними лозами, ґрона з яких не дістанеш. Так от, це вино — саме з того винограду. Беручи до уваги, що садили його винятково задля танталових мук, смак та аромат у ягід неперевершений. Як і у вина. Гранати — з власного саду Персефони.
Стівен скуштував вина та свинячих біфштексів:
— Вони неперевершені, сер. А що то була за нагода, коли ви тут востаннє вечеряли?
— Ет! Ми з друзями відзначали початок хрестового походу, в який мали ось-ось виступати. Тут зібралися і Вільям із Ланчестера[272], і Том Дундель[273], і багато інших благородних лордів та лицарів, християн і фейрі. Звичайно же, в ті дні тут була не кав’ярня, а корчма. З місця, де ми сиділи, відкривався вид на широке подвір’я, оточене різьбленими й позолоченими колонами. Туди-сюди бігали наші слуги, пажі та зброєносці, все для нас наготовляючи, щоби ми могли завдати страхітливого удару в помсту нашим лихим ворогам! По інший бік подвір’я розташовувалися стайні, де перебували не тільки найпрекрасніші коні в цілій Англії, а й три єдинороги, що їх інший фейрі, мій кузен, збирався взяти в Святу Землю, де міг би наштрикувати на їхні роги наших недругів. Столували з нами й кілька талановитих магів, і вони анітрохи не скидалися на це жахіття, що зветься магом зараз. Прекрасні були чоловіки, неперевершені майстри своєї справи! Птахи на льоту спинялися, виконуючи їхні накази. Їм служили дощі та ріки. Північний вітер, південний вітер тощо, тощо дмухали, лиш вволюючи їхню волю. Вони розкидали руки, й міста розсипалися на порох, або навпаки — здіймалися цілими з румовищ! Яка ж одмінність із тим кошмарним дідом, що просиджує штани в запилюженій кімнаті, бурмоче собі щось під носа і гортає сторінки старезних книжок!
Джентльмен замислено жував фрикасе з гребінців василісків.
— Другий пише книжку, — промовив він.
— Я чув про це, сер. Ви його нещодавно навідували?
— Я? — насупився джентльмен. — Хіба не чув ти щойно, що я вважаю цих магів найдурнішими та найосоружнішими істотами в Англії? Ні. Бачу його хіба що двічі або тричі на тиждень, відколи він покинув Лондон. Коли він пише, то гострить свої пера потворним старим ножем, якого б я посоромився брати в руки, але ці маги готові миритися з усяким неподобством, котре в нас із тобою викликало би тільки відразу! Інколи він настільки губиться в думках, що забуває підгострити перо, і тоді чорнило заляпує аркуші паперу, крапає йому в каву, а він нічого й не помічає.
Стівен подумав, що як для особи, котра мешкає в напівзруйнованому будинку, оточена страховинними кістками й останками стародавніх битв, джентльмен аж надто чутливий до безладу в чужій оселі.
— Про що ж він пише, сер? — запитав Стівен. — Якої ви думки про зміст його книжки?
— Це дуже незвична річ! Він описує всі найважливіші випадки, коли мій рід з’являвся в цій країні. Пише про те, як ми втручалися в британські справи задля більшої слави мешканців острова. Мовляв, бажає він лише того, щоб маги нинішньої Доби негайно викликали нас і попросили про допомогу. Ти можеш щось розібрати в цьому, Стівене? Бо я — ні. Коли я хотів запросити короля Англії до своєї оселі й виявити до нього всі можливі знаки уваги, цей самий маг перешкодив мені. Він тоді наче зумисне хотів завдати мені кривди!
— Сер, — спокійно промовив Стівен, — а може, він просто не зрозумів, хто ви або що ви?
— Ет, хіба ж кому відомо, що ці англійці взагалі розуміють? Це з їхнім-то чудернацьким розумом! Хіба розбереш, про що вони взагалі думають?! Боюся, Стівене, ти будеш тієї ж думки, коли станеш їхнім королем!
— Слово честі, сер, у мене взагалі немає ані найменшого бажання королювати ніде.
— Ти почуватимешся геть інакше, коли сядеш на престол. Тебе просто засмучує найменший натяк на те, що ти втратиш Покинь-Надію і всіх своїх друзів там. Та можеш цим не перейматися! Я теж би вкрай засмутився, якби твоє вивищення означало нашу розлуку. Але немає ніякої потреби лишатися в Англії повсякчас тільки тому, що ти її монарх. Хіба в цій нудній країні висидиш довше тижня, якщо маєш смак? Тижня цілком досить!
— А як же мої обов’язки, сер? Наскільки я розумію, в королів чимало роботи, і навіть попри те, що я зовсім не бажаю ставати королем, я би не хотів…
— Мій любий Стівене! — замилувано вигукнув джентльмен. — Для цього ж існують сенешалі! Вони будуть виконувати всю нудну роботу з урядування, поки ти гостюватимеш у Покинь-Надії та віддаватимешся нашим звичним розвагам. Повертатимешся тільки, щоб зібрати податки, данину з підкорених народів та покласти їх у банк. Розважливим було би також затриматися, поки пишуть твій портрет, щоби підданці могли обожнювати тебе ще більше. Інколи можна змилостивитись і виявити ласку найпрекраснішим дамам королівства, щоб вони могли вистояти чергу поцілувати твою руку та закохатися в тебе. Відбувши таким чином усі свої офіційні обов’язки, ти зможеш вернутися до леді Поул і до мене з чистим сумлінням!
Джентльмен раптом замовк і — що було для нього незвичним — замислився.
— Хоча, мушу зізнатися, — нарешті промовив він, — я вже не в такому захваті від леді Поул, як раніше. Зараз мені значно більше подобається інша дама. Вона не така прекрасна, але весела вдача й приємність бесіди це надолужують. І в цієї дами є велика перевага над леді Поул. Як нам із тобою, Стівене, добре відомо, скільки би леді Поул не вчащала до моєї обителі, вона завжди мусить вертатись назад відповідно до угоди з магом. А от із цією дамою в таких дурних домовленостях не буде потреби. Варто мені заволодіти нею, і вона назавжди лишиться поруч зі мною!
Стівен зітхнув. Думка про ще одну сердешну даму, яку буде ув’язнено в Покинь-Надїї до скону віків і ще на один день, занурила його в меланхолію. Та нерозумно було вважати, наче він може хоч якось цьому зарадити, — до того ж нові обставини здатні були полегшити стан леді Поул.
— У такім разі, сер, — з повагою промовив він, — можна відпустити її милість і розчаклувати її? Я знаю, що її чоловік та друзі радо вітатимуть її повернення.
— О! Леді Поул назавжди лишиться однією з найпрекрасніших учасниць усіх наших розваг. Вона вродлива, в її товаристві добре, ну, і не певен, чи ладен хоч хтось у цілій Англії дорівнятися до неї в красі. Навіть у фейрі знайдеться лише жменька її суперниць. Ні, піти назустріч твоїй пропозиції аж ніяк не можливо. Та вернімося до предмету нашої розмови. Нам із тобою потрібно вирішити, в який спосіб забрати цю іншу даму з її дому й доправити в Покинь-Надію. Знаю, Стівене, твоє завзяття тільки збільшиться, коли ти дізнаєшся, що вилучення цієї дами з Англії становить важливу передумову для твого успішного сходження на престол. Якого ж страхітливого удару ми завдамо нашим недругам! Я їх втопчу в безодню відчаю! Я посію між ними чвари й ворожнечу. О, так! Для нас усе якнайліпше, для них — якнайгірше! Ми просто зрадимо наші високі цілі, якщо хоч на йоту дамо з ними слабину!
Стівен нічого не міг розібрати. Невже джентльменові йдеться про котрусь із принцес у Віндзорському замку? Всі добре знають: король збожеволів, коли померла його наймолодша і найулюбленіша донька. Може, джентльмен із будяковим волоссям вважав, що втрата ще однієї дитини остаточно доб’є монарха чи підштовхне до безуму іншого члена королівської родини?
— Слухай же, мій любий Стівене! — правив далі джентльмен. — Перед нами стоїть питання: як забрати даму так, щоб ніхто не помітив? Особливо маги! — Він трохи подумав: — Ідея! Дістань мені моходуба!