Светлана Горбань – Якщо полюбиш прокляття (страница 6)
Для кого робила все це? Для себе чи для нього?
Розв’язала пояс і кинула позад себе. Лівою рукою трохи спустила сорочку з правого плеча та ще стишила повільні кроки. Пливла, немов у тихій воді, а правиця оголювала друге плече, і сорочка сповзала вже сама, зблиснули білі груди і… Тепла хвиля відлинула й пропала.
Він прокинувся.
Огнеслава завмерла. Сорочка впала на підлогу, дівчина стояла голісінька, а навколо неї мерехтіли ледь помітні промінчики, що стиха шурхотіли зіткнувшись між собою. Музики вже не було, холод наповзав з усіх боків. Мерзлякувато обхопила руками плечі, зловтішно посміхнулась: він пам’ятатиме цей сон. Довго.
Через ноги натягла сорочину, руки не одразу знайшли рукави. Повернулась, щоб іти назад, і наступила на колючу сітку. Куди ж ділися нічні духи? Зробили свою справу — і зникли? Так легко? Морельда попереджала, що під їхню владу підпадають непомітно… Вона ще раз скористається їхніми послугами й більше не вдаватиметься до них. Ще тільки один раз… Потойбіччя лячне і принадне — наче стежка біля провалля. Коли-небудь запаморочиться в голові…
Ну й нехай, вона давно вже на стежці, з якої немає вороття…
Бридливо, пальчиками, підняла з підлоги пістряву сітку та вкинула до каміна — по кінському волоссі одразу побігли звивисті язички полум’я.
За вікном світлішало. Ще не ранок, тільки його бентежне наближення.
8
Диводан вичікував.
Причаївся за кущем у густій торішній траві. Мов мисливець за здобиччю, спостерігав, як Зориця йшла до річки. У Студениці найчистіша, найпрозоріша вода, жінки часто тут перуть та полощуть білизну. Дівчина ступала неспішно, притискаючи до стегна великий плетений кошик з рушниками та сорочками, усміхалась сонцю й мружила очі. Намиста-обереги прикрашали груди, візерунчасті рукави рясніли квітками — дочка першої ткалі й вишивальниці на всю околицю та й сама уміла майстриня, хоч і молода.
Пройшла повз Диводана, не помітила. Той звівся на рівні й дивився услід, милуючись ходою дівчини, її густою пшеничною косою із уплетеними жовтими кульбабками.
Вона дійшла до містка, поставила важкий кошик і аж тоді озирнулася й побачила хлопця.
— Здоров був, Диводане! Знову без діла тиняєшся?
— Чого це без діла? Пісню складаю. Для тебе…
— Вона мені ні до чого.
Диводан скривився, аж веснянки на обличчі поряснішали:
— Даремно ти за село одна ходиш. Небезпечно.
— Чого б це?
— А як степовики наскочать?
— Та нібито останнім часом усе тихо, — Зориця схилилась над кошиком, коса впала на руки. — Іди собі.
— Поговорити треба, Зорюнько. — Швидко збіг до містка і прикипів поглядом до її обличчя. — Завтра свято Буйноцвіття, Політко тебе свататиме.
— Я знаю, — закинула важку косу за спину.
— Не йди за нього, зачекай ще рік.
— Диводане, я за тебе не піду, — потяглася за рушником, а коса знову впала на груди. Відкинула її вже з серцем.
— А що ти мені малою обіцяла?
— То були іграшки, — зачерпнула долонями воду й обмила дощечки містка.
— Ти ж знаєш: я тільки тобою живу.
— Складай свої пісні для іншої, — вона не зводила на нього очей і все воювала з косою, кінчик якої уже намочився у воді.
— Я ж найкращий гончар і стрілець! А таких хліборобів, як твій Політко, — хоч греблю гати!
Зориця випросталась і обкрутила косу кругом голови, але так і не глянула на Диводана.
— Я надійності хочу. І спокою.
— Хіба ти не помітила, що я змінився?
— Вітер змінює напрямок, але ніколи не зупиняється.
— Це не твої слова!
— Авжеж… Не мої…
— Я для тебе — вітер?
Дівчина відвернулась.
Диводан заворушив щелепами, важко задихав. М’язи на руках напружилися, наче перед бійкою.
— Знаєш, що я тепер зроблю? — вичавив нарешті глухо.
— Не лякай, — вона випросталась, глянула з докором. — Не кривдь, іди.
— Тоді прощавай! Відтепер молитимусь вітру степовому, мені одна дорога — в бродники! — вишкірив зуби, крутнувся на місці — й побіг вузькою піщаною стежкою вздовж берега. Вже здалеку закричав, на мить зупинившись:
— Правду кажеш: такі, як я, не змінюються!
У відповідь почувся несподіваний вибух реготу. З-за густих кущів вигулькнули дівчата — подружки Зориці.
— Ой, бродник іде! Ховайтеся! — заверещала одна з удаваним переляком, і Диводан раптом зрозумів: пообіцяв страшне, таке, що виконати — загибель, а не виконати…
Люто глипнув на дівчат і мовчки пішов геть. Під важкими чобітьми зарипів, застогнав прибережний пісок. Йшов не озираючись, навіть голови жодного разу не повернув.
Зориця дивилася вслід. Сльози котилися по щоках.
Раптом, мов сновида, почала, наспівуючи, проказувати урочисті слова священного гімну:
Не доспівала кінця — розплакалася.
А весняне проміння гралося водяними брижами, сплітало на поверхні річки химерну блискучу сітку.
9
Накрапував дощ.
Бридкий, холодний, затяжний. Годі було сподіватися знайти суху трісочку, тому Диводан ніяк не міг викресати вогню. Вологий трут не хотів навіть тліти.
У кущах зашаруділо. Хлопець підняв голову, насторожився. Потер руки, намагаючись зігріти пальці, потому знову взявся за кресало. Стиха замугикав простеньку мелодію. Іскри посипалися рясніше, і він заспівав голосніше. Вже не почувався самотнім та нещасним. Не шкодував, що покинув несподівано навіть для самого себе рідний край, бо коли від’їхав за околицю, відчув раптом, що світ безмежний. П’янке почуття волі забило дух. Позаду лишилися приземкуваті хати, низькі деревця — близькі, привітні й лагідні, хоча серед них він завжди почувався самотнім.
Супротивна Балка межувала з Порубіжною Криницею та Сухим Лугом, але оскільки попереду села лежав степ, жителі ніколи не почувалися в безпеці, завжди були готові дати відсіч зухвалим нападникам. Вони змалку вчили дітей, не тільки хлопців, а й дівчат захищати себе. Змагалися часто, найбільш у вправності метання стріл з лука й киданні списа. Однак володінням зброєю ніхто не хизувався. Тільки Диводан з дитинства прагнув перемагати. Усіх і в усьому. З якою насолодою він тренувався зі зброєю, вистежував дичину на ловах, гасав верхи зі списом у руці! А як грав на сопілці й співав! А от звична для орачів робота на землі й гончарство ставали для нього дедалі нуднішим обов’язком, йому бракувало терпіння, стриманості й виваженості…
— Чи в тебе руки з іншого боку ростуть?! — щиро дивувався батько.
Торік померла прабабуся, яка лише одна в цілім світі любила його й не намагалась переробити. Усі ж інші вважали хлопця безголовим та ледачим блазнем і зовсім не сприймали. Навіть Зориця, яку кохав з дитинства і вважав судженою… Ніби й любила, але йшла за іншого, бо понад усе прагла спокою та усталеного життя. «Пісень багато, — завчено повторювала набридлі істини, — навіщо тобі нові? І старих вистачить». А йому завжди всього було мало… Ось і кинувся в широкий степ, як в ополонку. Хоча знав, що одинака чекає неминуча загибель.
Перша зустріч з незнайомцями приголомшила Диводана. Він потрапив у засідку й навіть не встиг спам’ятатися, як його кінь упав, скошений списом, самого ж, дякувати Сонцю, стріла лише черкнула по рукаві. П’ятьох нападників він навіть не встиг розгледіти. З вишкіреними зубами, обсмаленими сонцем та вітрами пиками, з криком вони кинулися на нього. Ось коли йому прислужилися сильні ноги — мчав як вітер, ламав кущі, падав у байраки — і втік-таки. Без коня, без припасів. Добре, що лук та сагайдак звик носити за плечима, а кресало та ніж — на поясі.
Отак він і опинився у цій благенькій халабуді, яку нашвидкуруч змайстрував з гілок. Жаль було вбитого коня. Безіменного друга… Зазвичай орачі не давали кличок тваринам. Називали своїх коней вороними, кульгавими, швидкими, але це були не імена, а звичайні прикметники, які найкраще характеризували чотириногих друзів. Його коня називали «кінь Диводана».
Яскрава соковита рослинність довкола Диводанової халупки вказувала на те, що поблизу має бути ріка. Велика ріка, про яку він стільки чув і сподівався побачити. Незважаючи на те, що в повітрі витав дух небезпеки, й хлопець усвідомлював, що рано чи пізно стане чиєюсь здобиччю, мріяв хоча б разок глянути на Велику ріку…
Пригадав, як перед втечею з дому ходив до капища. Заніс в дар богам розписаний глек, повний молока, довго стояв під священною сосною. Пальці пестили шорстку кору товстого стовбура, а серце стискалося…