Светлана Горбань – Якщо полюбиш прокляття (страница 5)
— Це зробиш ти. Якщо захочеш.
— Я не зможу.
— Зможеш, — з притиском мовив чаклун, і Коріель одразу збагнув, куди той хилить. Напружився, мов струна, і боязко запитав:
— Час вже настав?
Замість відповіді почув запитання:
— Боїшся?
— Нітрохи! Я давно вже хочу чаклувати.
Крутими сходами вони зійшли вниз, потім довго мовчки простували численними напівтемними коридорами й переходами, поки не опинились у просторій кімнаті з гранчастою стелею. Горорізьблені стіни з вузькими гострокутними вікнами, розкішні дерев’яні меблі й старовинні гобелени чванливо бундючилися, не вдоволені полум’яним блиском променів вечірнього сонця.
Вельф злегка торкнувся шафи, що займала майже півстіни, — і міцні дерев’яні дверцята без жодного звуку м’яко розсунулися. Узяв з полиці невелику, але важку скриньку, прикрашену зображенням химерних крилатих звірів. Його губи заворушилися: стиха він виголосив заклинання. Коли скінчив, повернувся до хлопчика. Дивлячись у його застиглі чорні очі, однією рукою розстебнув чорну сорочку Коріеля, оголив йому груди й підніс до них витягнуту зі скриньки велику металеву осу, яка дуже скидалася на живу, і різким рухом увігнав її жало прямо в серце хлопчика.
Коріель сіпнувся, умить зблід, в очах застиг німий крик — і повільно потонув у трутизні Вельфових очей, розчинився в спокійній глибині.
Поривчастим рухом Вельф висмикнув жало, тільки на білій шкірі на грудях хлопчика лишилася малесенька краплинка крові.
— Що відчуваєш? — запитав чаклун, важко дихаючи.
— Кров кипить… Уся, скільки в мені її є… Але вона холодна… Холодна, як ніколи… А ще відчуваю дивну… силу… — Коріель говорив повільно, мов зачарований.
— Боляче?
— Ні.
— Добре, — чародій посміхнувся впевнено й гордовито. — Ходімо.
Вони довго блукали темними переходами, і коли опинилися на верхньому майданчику вежі, сонця вже не було видно, тільки широка рожева смуга тьмяніла над обрієм. А у високості сяяв місяць уповні, блідий, окутаний туманною імлою.
— Бачиш скелю? — різко спитав Вельф.
— Дуже добре, — спокійно відповів хлопчик, хоча був блідий, як крейда.
— Випростай руки й дотягнися долонями скелі.
Коріель виконав наказ, раптом зненацька відстобурчив пальці, ніби торкнувся невидимої перепони в повітрі, й вигукнув радісно:
— Я дістав її! Руками!
— Тепер роби з нею, що хочеш.
Коріель видихнув — важка скеля захиталась і впала. Гуркіт від її падіння долинув до хлопчика лише тоді, коли він опустив руки й переможно подивився на підкорений світ.
— Золотого сліду блискавиці більше немає, — мовив урочистим, дещо притишеним голосом Вельф, ніби звертався виключно до себе.
Довго ще стояли вони в мовчанні. Місяць струменів холодним срібним світлом. Тріпотіли на фіолетовому оксамиті неба великі мерехтливі зорі.
Раптом Коріель повернувся до чаклуна і схвильовано мовив:
— Я вже не відчуваю тієї сили, що допомогла мені. І кров заспокоїлась.
— Так і має бути.
— Але ж мені кортить зробити… ще одну справу…
— Цього треба навчитись.
— Хіба я не став уже чаклуном?
Вельф зареготав, уривчасто, гучно. Коріеля аж пересмикнуло, його кинуло вдріж, і він швидко почав застібати сорочку.
Вельф накинув на нього ззаду чорний широченний плащ, точнісінько такий самий, як у нього. Хлопчик не виявив ані найменшого здивування, хоча не знав, звідки той плащ узявся, і вправно пришпилив його на плечі срібною фібулою.
— Запам’ятай: відтепер жодної прикраси на шиї чи пальцях. Навіть не приміряй.
— Я не забуду, — Коріель зчепив пальці і плавно випростав руки, злегка потріскуючи суглобами. — Ніколи.
Не зронивши більше жодного слова, чаклун попрямував униз вузькими сходами. Всередині вежі, тихенько потріскуючи, вже палали встановлені в держаки смолоскипи, химерні візерунки зі світла й тіней ковзали по стінах.
Раптом за своєю спиною Вельф почув стоголосе сичання. Чародій рвучко обернувся й побачив, як хлопчик шпарко витягнув руку із полум’я низько прикріпленого смолоскипа. Шкіра на його кисті миттєво взялася пухирцями.
Вельф неспішно наблизився, взяв спотворену руку вище неушкодженого зап’ястка й зацікавлено оглянув.
— Ти прагнув саме цього?
— Ні, — простогнав Коріель, — гадав, що тепер зможу…
— Ти занадто квапишся.
— Допоможи мені, Вельфе! Страшенно пече!
— Спочатку спробуй вгамувати біль сам. Згадай, як я вчив.
Коріель заплющив очі, стиснув зуби. За хвилину поглянув усміхнено:
— Уже не болить, тільки… кров сильно пульсує, — він важко вдихав і тримав перед собою розчепірені, вкриті пухирями пальці.
— Молодець. — Вельф повернув хлопчика спиною до себе, взяв ззаду обпечену руку, накрив долонею маленьку кисть і повільно занурив її у вогонь смолоскипа. Язички полум’я засичали, облизуючи сплетені пальці. Коріель міцно притулився до чаклуна спиною, але не видав жодного звуку. Коли Вельф вийняв руки з вогню, — і велику, і маленьку — на них не було ніяких пошкоджень.
— Здоровісінька! Абсолютно! — задоволено заплескав у долоні хлопчик і погладив зцілені пальці.
Чаклун потер чоло й, не дивлячись на малого, тихо, немов сам до себе мовив:
— Ти у скруті зараз: тобі здається, ніби можеш багато, а насправді це не так. Не грайся з вогнем, бо покалічишся так, що навіть я нічим не зможу допомогти.
— Гаразд, — відповів Коріель зраділо. — Обіцяю: наступні п’ять років нічого не робитиму без твого дозволу.
— Ого! Цілих п’ять років! — несподівано приязно усміхнувся чародій. — Важко ж тобі доведеться.
Коріель дивився зверхньо й погордливо, — точнісінько, як Вельф під час розмови зі степовиками. Правильно, справжній авіларець повинен робити тільки те, чого хоче сам, без найменшого тиску, бо інакше звикне коритись обставинам, чиїмсь бажанням… нічним духам… пророцтвам…
Неминучість своєї загибелі Вельф відчував як тільки-но побачив Огнеславу. З першої хвилини він закохався у неї до нестями й зрозумів, що колись йому таки забракне сили боротися з неминучістю. І боявся цієї миті, і підсвідомо хотів наблизити її.
Найпростіше було б піти назустріч тому, що неодмінно мало статися… дихало передчуттям короткої миті блаженства… Але усвідомлення невідворотності щасливого кінця породжувало бажання діяти за власним розсудом, незважаючи на пророкування. Одвічне прагнення свободи. Свободи від Тровікових пророцтв чи від… кохання? І взагалі хіба може людина бути вільною, чи це — тільки вигадка, облуда, міф?
А якщо відкинути сумніви й визнати поневолення за необхідність… Тоді щокроку ставатиме легше бути собою, звільняти з кайданів замерзлі до німоти почуття… І пророцтво поглинатиме їх. Так легко!
Легко — на втіху Тровіку, що віддавна цього чекає. Хай почекає ще…
7
Пальці тремтіли.
Вплела в сітку останні тугі волосинки. Не дотрималась обіцянки, даної колись Морельді, вирішила скористатися допомогою нічних духів. Усвідомлювала згубність такого вчинку, але бажання, щоб усе сталося саме так, як вона того хоче, перемогло розважливість.
Сітка була сплетена з сотні грив різномастих коней. Будь-яка чаклунка, що вважає себе майстринею, посоромилася б її пістрявості, але Огнеслава не потребувала визнання, тому зневажила правила, яких здавна дотримувалися у цьому світі.
Огнеслава розчахнула вікно, закинула сітку в густу нічну прохолоду, витягла звідти кілька жмутків мороку — зовсім нестрашних на вигляд, — накинула край незвичного невода на голову, покрила руде волосся, здригнулася від холодного дотику клаптиків темряви. «Пам’ятай, не можна нічого чіпляти на голову і шию, ніколи». Не забула перестороги, однак начепила. «Нічого, вранці вимиюсь у росах».
Занурила пальці в порцелянову чашу з водою, струсила краплини в полум’я над столиком-жертовником — вони засяяли, віддзеркалюючи ефемерні, але відчутні на дотик промінчики. Сплела з них тонке павутиння чарівного сну. Воно ледь чутно задзвеніло, народжуючи приємну мелодію. Коли сплетіння заповнило кімнату, заклубочилось, мов сріблястий туман, пірнула у нього й надала йому обрисів перлистої хмарки. Потім повільно вийшла з неї, сяючи красою і юністю, незайманістю й чистотою, в довгій білій мережаній сорочці. Заплетена в тугий жмут коса поважно лежала на грудях, а її кінчик безтурботно звисав нижче пояса. Сітка зі знесиленими дітьми мороку впала десь позаду, непотрібна, забута. Потаємний шепіт непомітно досяг підсвідомості, але не розуму.
Тепла хвиля м’яко напливла спереду —
Усміхнулась щасливо й почала розплітати косу, неквапом, пасмо за пасмом. Ішла до нього, сповнена бажань і сподівань, між пальцями струменіло червоне золото волосся. Розплела косу повністю й струснула головою — шовкова накидка рудого волосся окутала плечі. Музика зазвучала виразніше, побачила його — ніби збоку, у промені білого місячного світла, розрізнила прекрасний гордий профіль, почула нерівне дихання.