Сонячний промінь ласкаво гріє скроню та щоку, пробивається крізь заплющені повіки яскраво-червоним сяйвом. Хочеться зосередитись на цьому приємному відчутті, але в голові безупинно снують спалахи чітких образів, переплутуються, заважають один одному з’єднатися в якусь логічну послідовність, і череп тріщіть од внутрішнього тиску. А от тіло вже не тремтить, і в глибині свідомості несподівано визріває досить смутна думка, що найгірше — позаду, пам’ять стабілізується, здатність мислити поступово відроджується. Невдовзі він зможе-таки опанувати себе. Зможе.
Першим усвідомив це Вельф і відразу почав розкладати «по поличках» мішанину в голові. Спогади нарешті вдається відокремити один від одного, розрізнити — де чиї. Добре. Пізніше вони систематизуються й тоді… Звідки це слово — систематизувати? Камінський. Теж починає думати й заважає.
Забагато думок одночасно.
… — Людина — це інформація, — Камінський нервово, похапцем затягує в себе димок, наче цілує сигарету. Поспішає, поки не забув цитати. — Ми створені з неї. Як там далі? З неї сформовані наші серця, голови й долоні. А ще — прилади та інструменти.
Ігор кашляє від сизого диму, крутить головою й завзято не погоджується з ним:
— Ця галузь — туманна трясовина. Отак відразу й діяти — не пізнавши до кінця нейрофізіологічних та нейрохімічних механізмів процесу?! Коли будь-який вплив може порушити крихку рівновагу мозку? Схаменися! — робить затяжку і знову кашляє…
Теплі пальці м’яко лягли на чоло, погладили обличчя.
— Ви мене чуєте, правда ж? Можете розплющити очі?
Катерина. В уяві промайнула її акуратна зграбна постать. Невисока, міцненька, темні глянцеві кучерики вислизають з-під білої накрохмаленої шапочки. Її пальці та її голос — поруч, не в спогадах. Але зараз вона перебуває за межами ірреального океану картин минулого, з якого потужним струменем вибило на поверхню ще один.
…Раїса поправила обидва бантики на Ірочці — на поясі та в розкішно розпущеному кучерявому волоссі. Завжди чепурила її, як малу мальвіну. Якби було так, як він хотів, дочка носила би дві косички та зручні комбінезончики. Камінський у всьому цінував раціональність, а не примхи.
Іринка кумедно морщила носика, а Раїса воркувала, підтягаючи на тоненьких ніжках прикрашені мереживом гольфи:
— А хто тут любить мамусю? Тільки Ірочка й любить мамусю. Покажи, як ти її любиш, — схилялась до донечки, а великі блискучі очі — очі ображеної телиці — дивились на нього, чекали. А він сердився й мовчав…
— Спробуйте розплющити очі, ви ж мене чуєте, я знаю, — голос Катерини бив по голові, відлунював у напружених від тиску очах. Він зібрав усі сили, щоб відповісти:
— Не зараз… Будь ласка, дайте мені спокій…
— Слава Богу! — трохи не в самісіньке вухо закричав відомий безбожник Вуселко. — Реагує!
Проте далі він реагував лише на óбрази, що спалахували в мозку.
…Огидна неголена пика дихала перегаром. Вітчим виривав зі щоденника неохайно пописані синім та червоним сторінки, бгав товстими волохатими пальцями ці аркуші та пхав йому до рота:
— Їж, падлюко! Ми вже по горло ситі твоїми двійками!
Юлька задихався від сліз, розпачливо рюмсав і силувано жував огидний шорсткий папір. Його трусило від страху та ненависті, найбільше ненавидів щоденник і школу з усіма вчителями, книжками та учнями, найбільше боявся вітчима. А матері завжди було шкода. Вона плакала поруч п’яними слізьми й голосила:
— Я на тебе все життя поклала, а ти! Коли ти вже перестанеш брехати?! Коли ти мене ганьбити перестанеш?!
Утягував голову в гострі худенькі плечики, щулився, хотілося зникнути, а вітчим усе шматував рештки щоденника — на клаптики — й ревів басом у самісіньке обличчя:
— Ти в мене його з’їси! З’їси, гадюченя! Нікуди не дінешся! Ану, жуй! — пхав і пхав брудний папір до маленького рота.
А мати кричала своє:
— У батька вдався! На мою голову! На мою бідну голіво-о-оньку!..
Спогад був болісним, переживати це знову не хотілося, але в голові вже замерехтів (він знав, як це виглядає на екрані) аналітичний центр і змушував згадати все.
— Чому ти не хотів зватися Юлієм? Красиве ім’я. — Не хочу про це!
А пам’ять-зрадниця послужливо підкидала ще одну картинку.
…Новенька молода вчителька одразу всім сподобалась — весела, добра, вродлива. Навіть незрозумілі закарлючки математичних формул, що їх швидко писала на дошці білим шматком м’якої крейди, не викликали звичайної відрази. Щоправда, Юлька, як завжди, не встигав переписувати їх у зошит, хоч як старався.
Рум’яна й усміхнена, Валентина Василівна підійшла до столу й мисливським оком оглянула клас, що одразу насторожено притих. Розгорнула журнал.
— Почнемо з дівчаток. Жінкам дорогу давати треба, — клас сколихнув сміх. Найголосніше, звичайно, сміялися хлопці. — До дошки піде… Шульга Юлія!
Учні вибухнули дружним реготом.
— Я неправильно прочитала прізвище? — почервоніла вчителька.
Юлька похолов, бо зрозумів, що ноги не слухаються і встати він не зможе.
— Я не дівчинка! — вигукнув істерично, намагаючись перекричати сміх та глузливі репліки.
— Чого ти кричиш на весь клас? — учителька постукала кулаком по столу. — Ану, тихо! Позакривайте роти!
— Я не дівчинка! — вже стриманіше відповів шестикласник Шульга. Його починало трусити зсередини, але намагався втримати один з тих нападів, після яких завжди мав море неприємностей.
— Нічого не розумію! — новенька вчителька роздратовано сплеснула руками.
— Це Шульга, Валентино Василівно, — встала Нікітіна, староста класу й заповзята відмінниця, — його звати Юлій, ім’я в нього таке, — і пирснула, не витримала: усі довкола реготали.
— А-а-а, — заспокоїлась математичка, — так би й сказав. Ім’я якесь дівчаче, я й подумала…
— Не дівчаче! — знову закричав Юлій.
— Дівчаче-дівчаче! — луною покотилося з усіх боків, і в хлопця відразу обважніла голова.
— Самі ви… — шукав і не знаходив потрібні слова, — ви… дурні!
— А от грубіянити старшим не треба, — мстиво-повчально мовила Валентина Василівна. — Бери щоденника та йди до дошки, подивимось, який ти в нас Піфагор. Ну, швидше, імператоре! — додала з гумором.
Сам не розуміючи, що він робить, Юлька кинув щоденник на підлогу, до її ніг, узутих у святкові чорні туфельки на високих тонких каблучках.
…Адекватна реакція, як сказав би наш вельмишановний професор. Цей жест, звичайно, не назвеш вишуканим та елегантним, але зрозуміти його можна. — А вчительку? В якої в кожному класі повно таких бовдурів, а перевірки — одна за одною, всі звинувачують лише її, бо вона зобов’язана навчити всіх за будь-яку ціну. Ще й чотири пачки зошитів перевірити за вечір. А за класне керівництво їй платять дві копійки на місяць!
Це вже Камінський. Мати-вчителька. Маленька, худенька, розтріпана, завжди перелякана. Була математиком «від Бога», відчувала музику формул, дивовижно вміла їх пояснити. І занапастила свій талант у школі, серед рутини та безглуздої метушні, коли прибирання класу, збирання металобрухту й боротьба за однакову форму одягу виявлялися головним у житті. Одна ростила сина. А згодом піклувалася ще й про невістку-мальвіну та онуку Ірочку. Померла раптово, від інфаркту, на людній вулиці, по дорозі з роботи. За півмісяця до його захисту. Не побачила сина кандидатом наук, про що мріяла все життя.
А невдовзі після її смерті його маленька родина розпалася. Виявилось, трималися купи тільки завдяки такту й витримці його матері. Без неї все пішло шкереберть… Ох, ці нескінченні сварки останнього року!
Раїса верещала, скрививши майже квадратні губки:
— Якими химерами ти живеш, Андрію?! На що сподіваєшся?
— Тут у мене робота!
— Ілюзія! Ця країна не має майбутнього!
— А що мені робити в Ізраїлі?! Я не єврей!
— У тебе дочка єврейка!
— Наполовину! Лише! — кричав дужче за неї. Темніло в очах, не міг стриматися. Ніколи…
Успадкував від матері здатність мислити абстрактно, мав холодний аналітичний розум, а поліз у психіатрію! Без найменших здібностей до спілкування та емпатії, навіть до нормальної соціалізації… — нахапався термінів, чаклун авіларський! А сам? Ти вмів жити з людьми? Навіть з найближчими?
Сів у ліжкові, обхопив голову руками.
— Вам погано? Голова болить?
Знову Катерина.
Розплющив очі. Все довкола розпливалося. Нудило. Зосередився.
— Я б випив чогось… Кави абощо…
Подала склянку з жовтуватою напівпрозорою рідиною.
«З твоїх рук я випив би й отруту». Не з цих.
Пальці погано слухались, мов чужі. Незграбно взяв гранчасту склянку, одпив. Приємний прохолодний напій. Смак лимона. Нагадує «Фанту».
У кімнаті був ще хтось, окрім Катерини. Неясні силуети біля приладів. Роздивлятися їх не було сили.
Чи вмів він поводитися з людьми? За мірками цього світу?
