Светлана Горбань – Якщо полюбиш прокляття (страница 31)

— Не знаю. Якраз вирішував, що з нею робити, коли Вельф налетів.

— Вона розповідала, як гралася з тобою маленьким. Коли ще мама була живою…

— Я пам’ятаю. Тоді з нею було весело.

Віланда помовчала.

— А Вельф, — знову почала розпитування. — Ти навіть не намагався його зупинити?

— Навіщо? Він був щасливий. Уперше в житті бачив його таким.

— Може, просто злякався, що він виявиться сильнішим за тебе? — Віланда розпелехатила своє розпущене волосся, їй не подобалося, що Коріель стоїть непорушно, наче бовван якийсь.

— На той час? Ні за що! Вельф не мав права чаклувати, бо збирався до Тровіка.

— Чому не мав права?

— Тровік наклав заборону на тих, хто йтиме до нього.

— Ти хочеш сказати, що Тровік — ворог магів? Не вірю! Він допомагав нам. Хоча сам ніколи не з’являвся на очі…

— Тобі краще знати. Але звіддавна достеменно відомо, що він — ворог нічних духів.

— Ти їх також не любиш? Чи боїшся?

— Не бояться їх лише дурні й невігласи. Таких у степу вистачає.

Вона уважно оглянула свій шкіряний одяг.

— Гаразд. Щодо кургану — твоя правда, він уже досить високий. А що робити далі?

— Виконувати останнє пророцтво.

— Хіба вони не всі справдились?

— Добре ж тебе навчила Огнася!

— Кажи прямо.

— Хтось із нас має заснувати нову династію правителів цього краю.

— Гайнелія вважають найсильнішим ватажком. Його дядько колись проголосив себе царем, тому сміливо можна говорити про створення династії. Отже, сильна влада є, принаймні у степовиків.

— Ці варвари уявлення не мають, що таке сильна влада. Вважають: якщо він обвішався золотом і скаче попереду війська, то вже й цар.

— Хіба ж ні?

— Міцна влада передається у спадок. І тільки так. Піддані й думки не повинні припускати, що її може захопити хтось інший. А степовики призвичаїлись до нескінченних заколотів проти своїх ватажків. Нові правителі мусять бути не такими, — подивився в бік свіжонасипаного кургану. — Тепер прокляття знято, і нам обом можна одружуватись будь з ким. То треба поквапитись заснувати по-справжньому могутню династію.

— То засновуй.

— Хто з нас прагнув виконувати ті пророцтва?

Віланда розсміялась:

— Уже ж не я!

Одначе Коріель продовжував незворушно:

— Всі значні зміни в Авіларі найчастіше розпочинали саме жінки.

— А чоловікам це подобалось?

— Не думаю. Але жінки-чародійки зазвичай хитріші й підліші за чоловіків. Жінки швидше підпадали під владу темних сил.

— Отже, краще тримати їх подалі від влади, як це роблять степовики та орачі?

— Навпаки, надати можливість верховодити. Але утримувати від надмірностей.

Віланда довго мовчки дивилась на брата, потім подала служникові знак, і їй привели коня. Нарешті відповіла, вже сидячи верхи:

— Гаразд. Диводан — не найгірший варіант для здійснення пророцтва. Воїн і співець. Здається, вже закохався в мене, але боїться зізнатися в цьому навіть собі. Натякни йому, як поводитися за таких обставин.

Коріель кивнув. Його незворушна серйозність цього разу сподобалась сестрі, тому вона вже не поспішала їхати.

— З кочовиками воювати важко, — обвела поглядом розімлілий від спеки степ: ні хмаринки над головою, ні тінистого дерева. — Ці племена легко знімаються з місця й кидаються навтьоки від тих, хто дужчий. Дрібні сутички можуть тривати без кінця.

— Скористаймося допомогою бога Вогню. Вони до смерті бояться його прапорів, а ми підемо пропаленим слідом, — молодий чаклун злостиво усміхнувся. — Важче відновити замки. Вони повинні бути ще величнішими, ще прекраснішими, ніж раніше.

— Красиво ти вмієш говорити! — розсердилася Віланда.

— Я і працюю красиво, — Коріель пішов до наметів, не звертаючи уваги на невдоволення сестри. Коли озирнувся, вона була вже далеко.

Він витяг з кишені свиток пергаменту. Повагався лише мить — скручена сторінка, вкрита таємничими рунами, спалахнула і швидко згоріла на його долоні, обтягненій рукавичкою, шкіра якої залишилась цілою й блискучою. Вітер несміливо заворушив сіру луску попелу та здмухнув порошинку за порошинкою з простягненої назустріч йому нерухомої руки.

29

…Сплетені вигадливою сіточкою разки…

…Діамантівна материних стегнах ледь помітно рухаються, іскряться. Він простягає до них руки — і тверді холодні грані колють долоньки. Не боляче, приємно…

…Суцільним струмочком ллється вода — як маленька пластиночка живого скла, міниться на сонці, тремтить. «Скляна струмина». Улюблений фонтан…

…Зморщена, мов грушка з компоту, бабуся розтирає свої розпухлі від артриту пальці та плаче:

— Як же мені тепер працювати? Як? Хто годуватиме тебе, Юльцю?..

…Будинки один за одним вибухають і розсипаються, цеглини здаються маленькими, легкими, мов з бісеру. Страшно, хоч і в кіно…

…Юлька хапає губами вишні просто з пригорщі, спішить. Ягоди чавляться в роті, сік бризкає через напіврозтулені вуста, тече по підборіддю. Кісточки клацають об зуби. Весело…

…Чара усміхається куточками загадкових губ:

— Повільно… Ще повільніше…

Велика вишня лежить на язику, здається: ось-ось почне пульсувати, мов жива. Ув’язнена щільно стуленими губами. Пружиста, туга, поволі вбирає в себе тепло.

— Коли ти збагнеш її, то зрозумієш і себе — такого, що відчуває… Відчуває через неї увесь світ.

Затиснув зуби — життєдайна волога заструменіла по піднебінню: кисло, солодко, чудово! Цієї миті зрозумів, що може бачити й відчувати одночасно все — від одягу на своїй шкірі до печалі на денцях веселих очей старшого брата Чари, від тарелі з ягодами до далекого виднокраю за високим вузьким вікном… Одночасно — все. Чітко, виразно. І всі відтінки смаку й аромату тієї вишеньки…

…Такий стан називають розфокусованою свідомістю.

Прочитав це й схвильовано відірвався від книги, міцно притиснувши вказівним пальцем дане визначення, щоб потім довго не шукати в рясному тексті сторінки. Обвів поглядом блакитне шатро великого залу наукової бібліотеки. Хотів побачити й почути все водночас — табло з мозаїкою номерів абонентів, аконітові візерунки на стелі, заглиблених у книжки й конспекти людей. Але нічого не вдавалося, очі швидко ковзали туди-сюди, щоразу вихоплюючи з мозаїки оточення лише щось одне. Щось не так із зором? Нещодавно перевіряв — норма. Чому ж він не може зробити того, що вдається багатьом іншим? Не старався як слід? Упустив якусь важливу деталь? Чи просто бездарний?..

Голова палала від пульсуючого болю, проте з круговерті віртуальних відлунь викристалізувалося: це спогади різних людей. Калейдоскоп. Візерунками в калейдоскопі неможливо керувати…

Потрібно, вкрай необхідно.

Навіщо?

Поміркувати над цим не встиг — мозок затопили нові й нові картинки.

…Пиво весело булькає у вузькому горлі пляшки, ллється через край. Правицею бере гранчасту склянку, наповнену прозорою жовтизною дивного напою. Спочатку вдихає п’янкий аромат, потім жадібно п'є, стискаючи лівою рукою пляшку. Від прохолодного задоволення тремтять горло, шлунок… І руки…

…Пухкенька білява студенточка (з породи мальвін) випинає повні перлисто-фіолетові губки й канючить:

— Спитайте ще… Я вчила. Просто розгубилась… Будь ласка, — а дурненькі коров’ячі очі, навіть повні сліз, намагаються кокетувати. Мальвіна нещасна! Я тебе спитаю…