Светлана Горбань – Якщо полюбиш прокляття (страница 23)
— Ми прийшли до Тровіка, — гордо сказала Огнеслава. Вельф зупинив її ледь помітним рухом:
— Це він.
Вона полегшено засміялась:
— Вибач! Я мала здогадатися, такий великий чарівник — та щоб не був вічно юним! Просто звикла уявляти тебе старезним дідуганом з довгою сивою бородою.
— Хочеш, щоб набув такого вигляду? Величного старця з урочистою ходою?
— Не треба, — Огнеслава похитала головою. — Молодим краще. Наймогутніший з чародіїв не повинен старіти ніколи.
— Ні, — м’яко заперечив Тровік, — я не чародій, я лише виконую волю Того, Хто над нами.
Він на мить глянув угору, і його гості теж мимовільно подивилися на високу світлу стелю печери. Але тільки на безтурботно-прекрасному обличчі Тровіка з'явилося відлуння Вічності. Наче побачив Всевишнього й одержав від Нього підтвердження своїх слів.
Вельф і Огнеслава перезирнулися, дівчина була в захваті, на обличчі чаклуна відбилося гірке розчарування.
Усі троє стояли під високим склепінням печери одне навпроти одного, мов на вершинах трикутника.
— Отже, ти вирішив нарешті скористався моєю допомогою… — почав юний Тровік.
Вельф зневажливо зблиснув очима:
— Ціна мені відома. Я готовий платити.
— Годі, — тихо зронила Огнеслава, — досі він ніколи нічого не просив за допомогу.
— Бо допомагав вам проти мене!
Тровік мовив дружелюбно:
— Якщо ми хочемо дійти згоди, забудьмо минуле. Ти хочеш бути з Огнеславою, а оскільки за теперішніх умов це неможливо, згоден перенестися в інше місце.
— А ти бажаєш, щоб я, відлітаючи, зрушив з місця плин часу в нашому зачарованому світ.
Тровік кивнув і звернувся до Огнеслави:
— Ти усвідомлюєш, що на вас чекає?
— Смерть, — відповіла вона серйозно, — тільки мене дивує, чому, обнявши Вельфа, я маю померти: він же звичайний чоловік. Морельда навчила мене жити в уповільненому часі. Я нічим не відрізняюся від авіларців. Хіба що кольором волосся та очей.
— Не віриш пророцтвам?
— Вірю. Але не розумію. Як часове поле може замкнутися мертвим колом? І чому?
— Це прокляття Тровіка, — похмуро мовив Вельф.
— Ні, прокляття наклали на себе самі авіларці, разом з нічними духами. А це лише спосіб зняти його вашими ж руками. Я тільки допоможу, а потім доправлю вас в інше місце. У інший світ та інший час. Чи знаєте, що буде там?
— Нове життя, — Огнеслава трималася напрочуд упевнено й дивилася на чоловіків досить зверхньо.
— В іншому тілі. Чужому. Для більшості людей вживлення в свідомість ще однієї істоти — божевілля. Ті, в кого ввійдете ви, — вкрай нещасливі створіння і не мають власної сили щось змінити в своєму житті. Навряд чи вам вдасться зберегти там чаклунські навички. Насправді це будете вже не ви — переселення душ неможливе — це буде лише ваша пам'ять, тонесенький зліпок знань та досвіду, який із часом розчиниться в душі іншої особи. Станете звичайними людьми, а ви до цього не звикли. А найгірше в тому, що ви житимете в місті, де за день бачитимете людей стільки, скільки тут за все життя. Ви матимете інші імена і зовнішність. Я не можу обіцяти, що ви зустрінетесь і впізнаєте одне одного.
Огнеслава запитально подивилась на Вельфа.
— Іншого виходу немає. Це єдина можливість, — відказав чаклун м’яко. — Спробуємо домовитися. Місто — це величезне поселення. Там життя зовсім не таке, як у нас? — звернувся він до Тровіка.
— Зовсім, — хитнув той головою.
— Проте є щось, що нагадує наше?
— Є місця людні й не дуже.
— А яких менше?
— Велелюдних.
— Отже, Огнасю, я намагатимуся бувати в людних місцях. А одяг? Я можу обрати… якийсь колір, наприклад, щоб одразу впадати в око?
— Там не віддають перевагу чомусь одному і стиль одягу весь час змінюється. — Печальне співчуття забриніло в голосі Тровіка.
— То ради немає?
— Є надія.
— Мені досить і цього, Вельфе, — Огнеслава труснула головою, і руді кучері весело зблиснули в променях білого світла.
— Гаразд. Почнемо? — Вельф став ще серйознішим, урочисто розстебнув фібулу, зняв із плечей плащ і поклав на відполірований камінь. — Де сісти? Наскільки я розумію, на ногах мені не втриматись.
Тровік не зробив ані найменшого руху, проте стіна розсунулась двома стулками — за нею відкрилося невелике напівтемне приміщення, посеред якого стояло сіре крісло з високою спинкою. Першим ступив туди Тровік, відразу за ним пішов Вельф, а потім, трохи повагавшись, — Огнеслава. У переливах багряного світла її волосся здавалося вишневим, а обличчя — старшим і мудрішим.
Вельф зняв з себе всі прикраси: пояс, широкі браслети — і склав на білій шестигранній поверхні маленького столика. Розстібнув комір сорочки. Меланхолійно, але рішуче закотив рукави, майже до ліктів оголивши дуже білі руки.
— Ти добре знаєш, що робити, — прокоментував його дії Тровік.
— Ретельно вивчив твоє пророцтво, у ньому описано все до дрібничок. Я мав досить часу для цього, — він зручно вмостився в кріслі, мов для відпочинку.
— Незрінянна Огнеславо, подай, будь ласка, келих із шафи позад тебе, — звернувся Тровік до дівчини, яка скромно стояла осторонь.
Вона взяла високу чашу, повну криваво-червоного напою, простягла Тровікові. Той усміхнувся:
— Не мені.
Вельф привстав і обережно взяв келих.
— З твоїх рук я випив би й отруту, — мовив, дивлячись в її очі.
Огнеслава опустила вії, у тьмяному світлі вони здавалися чорними. Змахнула ними — блиснула прозорими вологими смарагдами, темнішими, ніж звичайно. Повільно, не дихаючи, взяла спорожнілий келих.
— Що ви збираєтесь робити? — спитала стурбовано, спостерігаючи, як Вельф зіперся головою на спинку крісла, високо задер підборіддя, а Тровік підійшов до нього ззаду.
Чаклун трохи підвівся й охоче пояснив:
— Тровік прив’яже до мене підніжжя гір, витоки струмків, підземні глибини, залишиться тільки натягнути й сіпнути як слід.
Він заплющив очі. Дихав глибоко й уповільнено.
Золотоволосий юнак провів долонями над його обличчям. Обидва напружено мовчали.
— Так не можна, — раптом сказав Тровік і опустив руки. — Я ніколи не повірю, що чаклун не може зосередитись.
Вельф вперше подивився на нього доброзичливо:
— Не прикидайся, що не знаєш моїх думок, я відчув, як ти обнишпорив мозок.
Це зауваження анітрохи не збентежено Тровіка.
— Твоя правда, — мовив він і звернувся до дівчини: — Огнеславо, будь ласка, візьми його за руку.
Тихий приємний сміх здивував дівчину — вона вперше почула таке від Вельфа. Звела брови, однією рукою взяла його холодну долоню.
Вельф іронічно мовив, дивлячись у стелю:
— Гадаєш, тепер не думатиму про неї?
— Принаймні, знатимеш, що стоїть поруч і не переживатимеш, — Тровік знову провів руками над його головою, і Вельф змовк. Із заплющеними очима він здавався сплячим. Запанувала абсолютна тиша, Вельф задихав ще повільніше.
Повітря під пальцями юнака-чародія тонко загуділо, задзвеніло бджолиним лугом, наповнилося сіточкою крихітних блискотливих кристаликів, між якими засяяли, відбиваючись один в одному, світлові промінчики. Тровік відступив назад — прозоре марево відсунулося разом із його руками.