Светлана Горбань – Якщо полюбиш прокляття (страница 22)
— Я достеменно знаю, що смерть Морельди — їхня робота.
— І зроблено її твоїми руками!
— Я хотів лише захопити замок і саму Морельду, але не мав наміру вбивати. Сподівався й тебе там побачити, навіть гадки не мав, що хтось насмілиться оселитися в Тровіковій фортеці.
— То не ти винен у смерті Морельди? — від хвилювання Огнеслава перейшла на рідну говірку. І Вельф відповів її мовою:
— Я її ані пальцем, ані думкою не торкнувся. Можливо, об’єднавшись зі Стратомиром, підштовхнув до прірви, а наші «друзі» з пекла скористалися…
— Навіщо їм це?
— Не знаю. Можу зробити лише припущення: знищивши всіх магів, вони стануть володарями цього відрізаного від світу кутка. Пануватимуть без перешкод. Уявляю — як.
— Їдьмо хутчій до Тровіка! — Огнеслава пришпорила вороного. — А то ще перестрінуть.
— Ми зробили свій вибір, тепер над нами має владу лише він, — мінливі інтонації Вельфа зісковзували з піднесеної урочистості до легкої іронії. — Зізнаюсь, Тровіка я люблю не більше, ніж цих жахливих нічних створінь. До речі, ти часто вдавалася до їхніх послуг?
— Лише кілька разів. Ти теж?
— Звичайно. А хто з авіларців цього не робив? Хіба Коріель… ще не встиг.
— Поясни мені: нічні духи — породження магів чи, навпаки, вони дали Авілару могутність.
— Не знаю. Але звертаючись до них, ми щоразу кували зброю проти себе. Тільки не розуміли цього… А тепер вогонь, викресаний нами, нас і спалив.
— А часове провалля довкола нас?
— Виплід спільних зусиль.
— А руйнувати його доведеться тобі самому?
— Гадаєш, я прагну врятувати наш пропащий світ?
— А хіба ні?
— Ці жалюгідні племена? Які не змогли народити ні героїв, ні мудреців, ні справжніх митців? Тисячоліття — мов сон без пробудження. Темні голови зі світлим волоссям!
Огнеслава пустила вскач свого коня, обігнала Вельфа і лише потому, зверхньо глянувши через плече, мовила:
— Ти зневажаєш їх за те, в чому винні якраз чаклуни!
Він відповів неголосно, наче прислухаючись до рясного тупотіння копит:
— Ми багато в чому винні, але й твої орачі анічогісінько не зробили, аби змінити хоч щось у своєму житті. Навіть не намагалися. Немічними бути просто, а сила накладає численні обов’язки.
Вона велично випросталась, мовила злісно й зарозуміло:
— Отже, треба притиснути їм горлянки — і влада ваша? Що ж ви упустили таку нагоду?
Вельф усміхнувся:
— Навіщо ми сперечаємось? Після того, як я схилився перед орачкою на очах у цілого натовпу кочовиків! А тепер прагну використати найменший шанс, щоб бути з тобою. Хоча б і в іншому світі.
Огнеслава прикусила губу.
— Вельфе, чому ти не віриш — я справді стала чаклункою.
— Ти хочеш сказати — торкалася потоку уповільненого часу? Звичайно, інакше б ти так довго не залишалася молодою.
— Я стала такою, як ти!
Він зітхнув і похитав головою:
— Ні, Огнасю. Невже Морельда не пояснила? Твій внутрішній час іде краплинками. Ти вже не орачка, але й не чаклунка.
— О Сонце! Ти хочеш сказати, що для мене смертельні не лише твої обійми, а й геть усіх людей?!
— Дивно, що Морельда про це не сказала.
— Мабуть, не встигла. Але натякала.
Огнеслава знову поскакала попереду, бо дорога вужчала, тепер доводилося їхати не поруч, а одне за одним.
Вони мчали так швидко, що за розмовою не помітили, як наблизилися до узгір’я. Степові простори змінилися пагорбами, місцевість давно вже стала нерівною, ледь помітна стежка — звивистою, обабіч неї все частіше з’являлися блискучо-зернисті валуни.
Нарешті опинились у глибокій ущелині. Попереду побачили Райдужну Браму — заборонене місце, про яке і орачі, і степовики твердо знали: під цим кам’яним мостом проходити не можна. Звідти не повертаються. І ніхто не знає — чому.
За два кроки від Брами Огнеслава зупинила коня, безтурботно спитала:
— Чому вона зветься Райдужною? Звичайнісіньке каміння.
— Мабуть, тому, що вигинається, наче веселка, — Вельф проїхав під камінною аркою першим.
Скелі нависали над проваллям з обох боків, стискаючи над головами вузьку смужку вечірнього неба. Попереду бриніла вода — за найближчим бескидом струменів потужний водоспад, іскрився, сяяв усіма барвами веселки, мінився у світлі, що падало з широкого отвору печери, яку ніхто не охороняв.
Огнеслава зраділа:
— Бачиш. Хтось-таки тут був — і повернувся.
Вельф лише глибоко зітхнув — як перед стрибком у холодну воду.
Вона зазирнула в його іскристі очі:
— Боїшся?
— Ще б пак! — усміхнувся — і відвів погляд, ніби соромлячись своєї веселості. — Я все життя боровся з його пророцтвами, відкрито демонстрував ненависть до нього. А тепер приповз на колінах.
— Приїхав верхи.
— Не це важливо.
— То вертайся назад.
— Хіба ти цього хочеш?
— Чого я хочу, ти добре знаєш.
Він спішився й тримав за вуздечку коня Огнеслави, доки вона не зістрибнула на нерівне каміння. Срібні ланцюжки, прикраси вуздечки, дрібно хитались і тихо дзвеніли.
Огнеслава схвильовано дивилась, як Вельф зчепив пальці рук у замок, і вони перестали тремтіти.
— Я кохаю тебе, — мовила з придихом.
— Саме тому я й наважуся постукати в цю браму, — відповів чаклун. Він вже зовсім заспокоївся й рішуче попрямував до дивно освітленої печери, у глибинах якої лискуче бовваніли білі металеві ворота.
— Зачекай, — сказала Огнеслава, — я хочу бути поруч.
22
Брама розчинилася.
Сама. Без жодного звуку й шелесту.
Тільки-но вони ступили на поріг, у залі спалахнуло яскраве біле світло. Світилися стіни — рівні, напівпрозорі — пронизували дивовижно чисте, як після грози, повітря. Замість меблів інтер’єр прикрашали кілька великих відполірованих каменів вишуканих сірих відтінків, що не привертали зайвої уваги.
Назустріч швидко йшов високий золотоволосий юнак у сріблястому одязі без жодної прикраси.
— Вітаю вас! — голос пролунав привітно й водночас дзвінко.