Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 82)
Вона дивиться на мене, в її очах нема ні крихти сумніву. Вона всміхається, радіє. Один день і одне життя — я думав, що цього недостатньо, щоб звільнитися, але хто знає, можливо, це
Міцно обіймаючи мене, вона дивиться вгору, на Чумного Лікаря.
— Що далі? — питає вона. — Я досі не можу згадати нічого, що було до цього ранку.
— Згадаєте, — каже Чумний Лікар. — Ви відбули свій вирок, тож усе ваше майно вам повернуть, включно з вашими спогадами. Якщо ви захочете цього. Більшість воліють відмовитися від них і просто жити далі. Можливо, вам варто над цим подумати.
Анна замислюється, і я розумію, що вона досі не знає, хто вона та що зробила. Це буде непроста розмова, не з тих, на які мені стане сил зараз. Мені треба сховати Блекгіт якомога далі, глибше в темряву, де живуть мої кошмари, я ще дуже довго не буду вільний від нього. Якщо я можу позбавити Анну схожих страждань, хоча б ненадовго, я зроблю це.
— Вам треба йти, — каже Чумний Лікар. — Думаю, ви пробули тут уже достатньо довго.
— Ти готовий? — питає Анна.
— Готовий, — кажу я й дозволяю їй допомогти мені підвестися.
— Дякую вам за все, — каже вона Чумному Лікареві, робить реверанс і виходить.
Він проводжає її поглядом, а потім дає мені ліхтар Івлін.
— Її шукатимуть, Ейдене, — шепоче він. — Не вірте нікому й не дозволяйте собі згадувати. У кращому випадку ті спогади покалічать вас, а в гіршому… — він не закінчує фразу. — Щойно звільнитеся, починайте бігти й не зупиняйтеся. Це ваш єдиний шанс.
— А що буде з вами? — питаю я. — Навряд чи ваше керівництво буде задоволено, коли дізнається, що ви зробили.
— О, вони оскаженіють, — весело каже він. — Але сьогодні, здається, хороший день, а в Блекгіті таких не було вже дуже довго. Думаю, я трохи насолоджуся ним, а ціною перейматимуся завтра. Воно настане невдовзі, воно завжди настає.
Він простягає мені руку:
— Щасти вам, Ейдене.
— Вам теж, — кажу я, тисну його руку й виходжу під дощ.
Анна чекає мене на дорозі, її очі прикуті до Блекгіту. Вона виглядає такою молодою, такою безтурботною, але це маска. Під нею є інше лице, обличчя жінки, яку ненавидить півсвіту, і я допоміг їй звільнитися. Всередині мене жевріє невпевненість, але що б вона тоді не зробила, що б на нас не чекало, ми здолаємо це разом. Тут і тепер ніщо інше для мене не важливо.
— Куди нам іти? — питає Анна, коли я проводжу по лісу плямою світла від ліхтаря.
— Не знаю, — кажу я. — Не думаю, що це має значення.
Вона бере мене за руку й ніжно тисне її.
— То починаймо йти й подивимося, куди прийдемо.
Так ми і робимо; крок за кроком ми просуваємося в темряву, маючи змогу керуватися лише тьмяним світлом.
Я намагаюся уявити, що на мене чекає попереду.
Кинута мною родина? Внуки, виховані розповідями про те, що я зробив? Чи просто інший ліс та інший будинок, що загрузнув у секретах? Сподіваюсь, що ні. Я сподіваюсь, що мій світ — це щось абсолютно інше. Щось незнане, що не вгадати, що неможливо навіть уявити, знаходячись у стінах розуму Ґолда. Бо, врешті-решт, я тікаю не тільки від Блекгіту, а й від них. Від Белла та дворецького, від Девіса, Ревенкорта, Денса та Дербі. Від Рештона та Ґолда. Блекгіт був в'язницею, а вони — кайданами.
Своєю свободою я завдячую кожному з них.
А як щодо Ейдена Бішопа? Чи зобов'язаний я чимось йому? Чоловікові, який зачинив мене тут, щоб я міг катувати Аннабель Кокер. Я не поверну йому його пам'ять, у цьому я певний. Завтра я побачу в дзеркалі його обличчя, яке якимось чином доведеться зробити моїм. Для цього мені потрібно почати все наново, звільнитися від минулого, звільнитися від того чоловіка та зроблених ним помилок.
— Дякую, — шепочу я, відчуваючи, як він нарешті залишає мене.
Це видається сном, на який не варто сподіватися. Завтра не треба буде воювати з Лакеєм. Ні рятувати Івлін Гардкасл, ні перехитрувати Деніела Колріджа. Над будинком-головоломкою не цокатиме годинник. Замість неможливого, мені треба буде перейматися лише повсякденним. Розкіш прокидатися другий день поспіль у тому самому ліжку, або бути в змозі дістатися до сусіднього села, якщо захочеться. Розкіш сонячного світла. Розкіш чесності. Розкіш жити життям, наприкінці якого немає вбивства.
Завтра може бути тим, чим я захочу, а це означає, що вперше за кілька десятиліть я можу чекати на нього з нетерпінням. Тепер воно не викликає страх, а може бути перспективою, яку планую я сам. Це шанс бути хоробрішим або добрішим, виправити те, що було неправильно. Бути кращим, ніж сьогодні.
Кожний день після цього дня є дарунком.
Просто треба йти, доки я не прийду туди.