Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 70)

— Джозефіна? — перебиває його Деніел. — Ви двоє знайомі?

Срібна Сльоза ігнорує його.

— Я сподівалась, що до цього не дійде, — каже вона, звертаючись до Чумного Лікаря. Її голос пом'якшав, потеплішав. У ньому чується жаль. — Я мала намір виконати завдання й піти звідси непомітно для тебе.

— Я не розумію, навіщо ти взагалі тут? Блекгіт доручено мені, тут усе під контролем.

— Ти що, серйозно?! — каже вона, втрачаючи спокій. — Подивись, як сильно зблизилися Ейден і Аннабель, які близькі вони до звільнення! Він воліє пожертвувати собою заради неї. Ти розумієш це? Якщо ми дозволимо цьому тривати, незабаром вона з'явиться перед тобою з відповіддю. Що ти тоді робитимеш?

— Я впевнений, що до цього не дійде.

— А я впевнена, що дійде, — пирхає вона. — Скажи мені правду, ти дозволиш їй піти?

Це питання змушує його на мить замовкнути, легкий нахил голови каже про його нерішучість. Я переводжу погляд на Деніела, який дивиться на них захопленими очима. Гадаю, він почувається так само, як і я: дитиною, що дивиться на суперечку батьків, не розуміючи й половини сказаного.

Коли Чумний Лікар знов починає говорити, його голос твердий, хоча й тренований; його впевненість забезпечена радше чисельними повторами, ніж вірою.

— Правила Блекгіту дуже прозорі, і я зобов'язаний дотримуватися їх, так само як і ти, — каже він. — Якщо вона повідомить мені ім'я вбивці Івлін Гардкасл, я не можу відмовити їй.

— Які б там не були правила, ти знаєш, що з тобою зроблять, якщо Аннабель звільниться з Блекгіту.

— Вони прислали тебе замінити мене?

— Авжеж, ні, — вона ображено зітхає. — Хіба їхня реакція була б такою стриманою? Я прибула як твій друг, прибрати за тобою цей безлад, поки вони не дізналися, що ти ось-ось припустишся помилки. Я тихо приберу Аннабель, і тобі не треба буде стояти перед вибором, про який ти шкодуватимеш.

Вона дає знак Деніелові:

— Пане Колрідж, будь ласка, переконайте пана Бішопа розкрити місце знаходження Аннабель. Ви, певно, розумієте, що стоїть на кону.

Затоптавши свою сигарету, Деніел киває своєму найманцеві, і той бере мене за руки так, що я не можу зійти з місця. Я намагаюся пручатися, але він надто сильний.

— Це заборонено, Джозефіно! — шоковано каже Чумний Лікар. — Ми не вдаємося до прямих дій. Ми не наказуємо. І абсолютно точно не забезпечуємо їх інформацією, яку вони не мають знати. Ти порушуєш усі правила, яких ми присягнули дотримуватися!

— І ти ще смієш вчити мене? — з докором каже Срібна Сльоза. — Ти тільки й робиш, що втручаєшся.

Чумний Лікар рішуче хитає головою:

— Я пояснив панові Бішопу, що він має тут зробити, та спонукав його, коли він зупинявся, бо на відміну від Деніела та Анни він не прокинувся зі знанням правил. Він мав волю сумніватися або відхилятися від руху до своєї мети. Я ніколи не розповідав йому те, про що він не дізнався сам, як ти розповідала Деніелові. Я прагнув забезпечити рівновагу, а не запропонувати перевагу. Благаю тебе, не роби цього. Нехай події плинуть природним курсом. Він такий близький до розв'язання.

— І через це до цього близька Аннабель! — каже вона більш жорстким голосом. — Вибач, але я мушу вибирати між тим, що добре для пана Бішопа, та тим, що добре для тебе. Починайте, пане Колрідж!

— Ні! — кричить Чумний Лікар, благально піднявши руку.

Озброєний бандит наводить на нього рушницю. Він нервує, його палець на гачку занадто напружений. Я не знаю, чи може зброя вразити Чумного Лікаря, але не можу дозволити йому ризикувати. Мені він потрібний живим.

— Ідіть, — кажу я йому. — Тут ви нічого вже не можете вдіяти.

— Це неправильно! — заперечує він.

— То виправте це. Ви потрібні моїм іншим носіям, — я роблю значущу паузу. — А мені — ні.

Не знаю, чи спрацювала моя інтонація, чи він просто вже бачив цю мить раніше, але зрештою він неохоче здається, зиркає на Джозефіну та йде з кладовища.

— Як завжди, безкорисливий, — каже Деніел, підходячи до мене. — Хочу, щоб ти знав, що я цінував це в тобі, Ейдене. Те, як ти боровся за порятунок жінки, чия смерть могла тебе звільнити. Твою приязнь до Анни, яка обов'язково зрадила б тебе, якби я не зробив це раніше. Але в підсумку, боюсь, усе це було марно. Лише один з нас може залишити цей будинок, і не в моїх інтересах, якщо ним будеш ти.

На гіллі наді мною збираються ґави. Вони з'являються наче за запрошенням, тихо планують, розправивши крила, блискучі від нещодавнього дощу. Їх кілька дюжин, вони юрбляться, наче плакальники на похоронах, дивляться на мене з цікавістю, від якої в мене мороз поза шкірою.

— До недавнього часу Анна була у нас. Якимось чином їй вдалося втекти, — продовжує Деніел. — Куди б вона пішла, Ейдене? Скажи мені, де вона ховається, і я накажу своїм людям, щоб її смерть була швидкою. Залишилися лише ти та Ґолд. Два постріли — і ти прокинешся в Беллі, постукаєш у двері Блекгіту й почнеш усе наново, але я тобі вже не заважатиму. Ти хлопець кмітливий, я певний, що ти дуже швидко розв'яжеш убивство Івлін.

У світлі ліхтаря його обличчя схоже на привида, одержимого потребою.

— Наскільки тобі страшно, Деніеле? — повільно кажу я. — Ти вбив моїх майбутніх носіїв, тож я тобі не загроза, але ти не маєш гадки, де Анна. Це гнітить тебе весь день, так? Страх, що вона розв'яже вбивство раніше за тебе.

Його лякає моя посмішка, слабке відчуття, що моє становище не таке безвихідне, як він думав.

— Якщо ти не даси мені того, що мені потрібно, я почну різати, — каже Деніел, проводячи нігтем по моїй щоці. — Я різатиму тебе на шматочки, по сантиметру за раз.

— Я знаю, я бачив себе після того, як ти закінчив, — кажу я, дивлячись на нього. — Ти ушкодив мій розум так сильно, що я переношу своє безумство в Ґреґорі Ґолда. Він сам собі ріже руки й бурмоче Денсові про майбутні небезпеки. Це жахливо. Але моя відповідь все-таки ні.

— Скажи мені, де вона, — підвищує він голос. — Колрідж доплачує половині слуг цього будинку, а гаманець у мене достатньо товстий, щоб купити, якщо треба, другу половину. Я можу оточити те озеро двічі. Хіба ти не розумієш? Я вже переміг. Який сенс тепер бути впертим?

— Щоб не відвикати, — ричу я. — Я нічого тобі не скажу, Деніеле. Кожна хвилина, поки я тебе затримую, це хвилина, яку Анна матиме для того, щоб дістатися до Чумного Лікаря з відповіддю. Такою темною ніччю, як ця, тобі знадобляться сотні людей, щоб стерегти озеро, і як на мене, тобі з цим навіть Срібна Сльоза не допоможе.

— Ти страждатимеш, — шипить він.

— До одинадцятої лишилася одна година, — кажу я. — Як гадаєш, хто з нас може протриматися довше?

Деніел б'є мене так сильно, що мені перехоплює подих і я падаю на коліна. Коли я підводжу очі, він височіє наді мною й потирає суглоби на пальцях. Гнів спалахує на його обличчі наче блискавки на безхмарному небі. Колишнього ввічливого картяра вже немає, замість нього розлючений до нестями жалюгідний ошуканець.

— Я вбиватиму тебе повільно, — ричить він.

— Тут помираю не я, Деніеле, — кажу я й видаю пронизливий свист.

Птахи злітають з дерев, підлісок шурхотить від руху. У смоляній чорноті лісу спалахує ліхтар. За ним, у кількох кроках, з'являється ще один, потім ще один.

Деніел миттєво розвертається й дивиться на ліхтарі. Він не бачить, як Срібна Сльоза задкує до лісу, не знаючи, що робити.

— Ти завдав болю багатьом людям, — кажу я, коли вогні наближаються. — А тепер ти зустрінешся з ними.

— Як? — затинається він, збагнувши, що фортуна повернулася до нього іншим боком. — Я вбив усіх твоїх майбутніх носіїв!

— Ти не вбив їхніх друзів, — кажу я. — Коли Анна розповіла мені свій план заманити сюди Лакея, я вирішив, що нам потрібно більше людей, і попросив про допомогу Канінгема. Щойно я збагнув, що ви з Лакеєм дієте разом, я прискорив пошуки союзників. Знайти твоїх ворогів було неважко.

Першою з'являється з наведеною рушницею Ґрейс Девіс. Рештон мало не відкусив собі язик, намагаючись не дати мені попросити її про допомогу, але я мав мало варіантів. Решта моїх носіїв або зайняті, або вбиті, Канінгем на балу з Ревенкортом. Другий ліхтар належить Люсі Гарпер, яку було легко вмовити, розповівши їй, що Деніел убив її батька, а останнім з'являється охоронець Стенвіна, його голова повністю забинтована, видно лише холодні жорстокі очі. Хоча всі вони озброєні, ніхто з них не виглядає впевненим, і я не вірю, що хоч хтось із них влучить туди, куди цілиться. Це неважливо. На цьому етапі важлива їхня кількість, а вона достатня, щоб вивести з рівноваги Деніела та Срібну Сльозу, чия маска рухається туди-сюди, шукаючи шлях для втечі.

— Це кінець, Деніеле, — кажу я сталевим голосом. — Здавайся, і я дозволю тобі повернутися до Блекгіту цілим.

Він відчайдушно дивиться то на мене, то на моїх друзів.

— Я знаю, що може зробити з нами це місце, — продовжую я. — Але ти був добрий до Белла того першого ранку, і я бачив твою приязнь до Майкла під час полювання. Будь доброю людиною ще раз, відклич Лакея. Дозволь мені та Анні піти з твого дозволу.

Він вагається, на його обличчі мука, але моїх слів замало. Блекгіт отруїв його повністю.

— Вбийте їх! — люто каже він.

Позаду мене вибухає постріл рушниці, я миттєво падаю на землю. Мої союзники розбігаються від Деніелового найманця й стріляють у темряву. Неозброєний чоловік обходить зліва, пригнувшись, щоб захопити їх зненацька.