Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 43)
Усі обмінюються поглядами, від лиця до лиця передається сумнів. Я почуваюся шпигуном у ворожому таборі. Я не певний, що саме затіяв Деніел, але я, вочевидь, маю схилити це обговорення на його користь. На
— Я згоден, — велично кажу я. — Стенвінові давно вже треба відплатити.
— Згоден, — каже Петтіґрю, відмахуючи від обличчя сигарний дим. — Його рука тримає мене за шию вже достатньо довго. А як щодо тебе, Кліффорде?
— Я згоден, — каже старий моряк.
Усі обличчя повертаються до Саткліфа, чиї очі шалено бігають по всій кімнаті.
— Біса на чорта ми міняємо, — каже зрештою кудлатий юрист.
— Можливо, — каже Гардкасл, — але я читав Данте, Філіпе. Не всі пекла однакові. То що ти скажеш?
Він неохоче киває, опустивши погляд у келих.
— Добре, — каже Гардкасл. — Я зустрінуся з Колріджем, і ми розберемося зі Стенвіном ще до вечері. Якщо все буде добре, все скінчиться ще до того, як ми оголосимо про весілля.
— Ось так ми вилазимо з однієї кишені та потрапляємо в іншу, — каже Петтіґрю, допиваючи віскі. — Чудово бути джентльменом.
35
Закінчивши зі справами, Саткліф, Петтіґрю та Герінгтон виходять з вітальні, залишаючи по собі довгий шлейф сигарного диму, а Пітер Гардкасл підходить до грамофона, що стоїть на маленькому столику. Витерши бавовняною хусточкою з платівки пил, він опускає голку, клацає перемикачем, і з бронзового рупора лунає Брамс.
Махнувши іншим рукою, щоб вони йшли без мене, я зачиняю двері, що ведуть у коридор. Пітер сів біля вогню й поринув у думки. Він ще не помітив, що я залишився, і я маю відчуття, що нас розділяє величезна прірва, хоча насправді між нами лише один-два кроки.
Денсова стриманість у таких справах просто паралізує. Як чоловік, який ненавидить, коли його відволікають, він так само не схильний відволікати інших, а приватна природа питань, що я маю поставити, робить задачу навіть складнішою. Я загруз у манерах свого носія. Два дні тому це мені не заважало б, але кожний носій сильніший за попереднього, і чинити опір Денсу — все одно як іти проти вітру.
Етикет дозволяє ввічливо кашлянути; Гардкасл розвертається в кріслі й бачить біля дверей мене.
— А, це ти, Денсе, — каже він. — Ти щось забув?
— Я сподівався на приватну розмову.
— Якась проблема з контрактом? — схвильовано питає він. — Мушу визнати, я турбувався, що пияцтво Саткліфа могло…
— Річ не в Саткліфі, а в Івлін, — кажу я.
— Івлін, — каже він, і турботу на його обличчя заміняє втома. — Так, авжеж. Іди-но, сідай біля каміна, цей будинок і так холодний, не треба ще й на протязі стояти.
Він поправляє штанину та рухає стопою навпроти полум'я, чекаючи, поки я розміщуся. Попри всі його недоліки, манери в нього бездоганні.
— Отже, — каже він згодом, зваживши, що вимоги етикету виконано. — Що там з Івлін? Певно, не погоджується на весілля?
Не знайшовши способу, як подати цю справу гладко, я просто кидаю її йому на коліна.
— Боюсь, усе набагато серйозніше, — кажу я. — Хтось вирішив убити твою дочку.
— Убити? — він хмурить чоло й злегка посміхається, чекаючи на завершення жарту.
Побачивши мою щирість, він нахиляється вперед, на зморшках його обличчя замішання.
— Ти це серйозно кажеш? — питає він, склавши руки.
— Так.
— Ти знаєш, хто або чому?
— Лише як. Її змушують вчинити самогубство, бо інакше буде вбито когось, кого вона любить. Про це було повідомлено в листі.
— В листі? — глузливо питає він. — Як на мене, це не варте уваги. Певно, то лише гра. Сам знаєш, якими бувають дівчата.
— Це не гра, Пітере, — суворо кажу я, проганяючи з його обличчя сумнів.
— Дозволь спитати, яким чином ти отримав цю інформацію?
— Так само, як і будь-яку іншу — слухав.
Він зітхає, береться двома пальцями за ніс і зважує подумки факти та того, хто їх йому виклав.
— Ти вважаєш, що хтось хоче саботувати нашу угоду з Ревенкортом? — питає він.
— Про це я не подумав, — кажу я, сполоханий його відповіддю. Я очікував, що він перейматиметься життям своєї доньки та, можливо, візьметься вживати якихось заходів щодо забезпечення її безпеки. Але Івлін для нього лише обставина. Єдине, що він боїться втратити — свій статок.
— Хто, на твою думку, отримає користь, якщо Івлін помре? — кажу я, намагаючись стримувати раптову відразу до цього чоловіка.
— Ворогів мають усі, старі родини залюбки подивилися б на наше банкрутство, але ніхто з них не пристав би на таке. Їм більш притаманні чутки, плітки під час вечірок, єхидні коментарі в «Таймс», ну, ти сам добре знаєш.
Він розчаровано стукає пальцями по підлокітнику.
— Чорти забирай, Денсе, ти певний в цьому? Це схоже на вигадку.
— Я певний, і якщо чесно, мої підозри спрямовані ближче до дому, — кажу я.
— Хтось з наших слуг? — питає він притихлим голосом і зиркає на двері.
— Гелена, — кажу я.
Ім'я дружини вражає його, як удар по голові.
— Гелена? Ти, певно… Тобто… Друже мій…
Його обличчя червоніє, слова киплять і переливаються через губи. Я відчуваю схожий жар і на своїх щоках. Для Денса така розмова наче отрута.
— За словами Івлін, їхні стосунки зіпсовані, — швидко кажу я, неначе прокладаю словами місток через болото.
Гардкасл іде до вікна і стає там спиною до мене. Ввічливість не дозволяє йому сваритися, але я бачу, як тремтить його тіло, як руки стискаються в кулаки.
— Я не заперечуватиму, Гелена не має теплих почуттів до Івлін, але без цього заміжжя ми за два роки збанкрутуємо, — каже він, зважуючи кожне слово, намагаючись тримати свій гнів під контролем. — Гелена не поставила б наше майбутнє під загрозу.
— Але…
— Дідько, Денсе, який твій інтерес у цьому наклепі?! — кричить він на моє відбиття у дзеркалі, щоб не кричати на мене.
От і все. Денс знає Пітера Гардкасла достатньо добре, щоб розуміти, що тому зараз урветься терпець. Від моєї наступної репліки залежить, що він зробить: відкриється чи вкаже мені на двері. Мені потрібно обирати слова дуже обережно, а це означає, що треба тиснути на те, що йому найдорожче. Або сказати, що намагаюся врятувати життя його доньки, або…
— Вибач, Пітере, — примирливо кажу я. — Якщо хтось намагається саботувати угоду з Ревенкортом, то я, як твій друг і твій юридичний радник, маю покласти цьому край.
Гардкасл опускає плечі.
— Так, авжеж, — каже він і дивиться на мене через плече. — Вибач, друже, просто… Розмова про вбивство… Ну, це будить старі спогади… Ти мусиш розуміти. Авжеж, якщо ти вважаєш, що Івлін у небезпеці, то я зроблю все можливе, щоб допомогти, але ти помиляєшся, якщо віриш, що Гелена може завдати Івлін шкоди. Їхні стосунки натягнуті, але вони люблять одна одну. Я в цьому певний.
Я дозволяю собі полегшено зітхнути. Боротьба з Денсом виснажує, але зрештою я таки наблизився до якихось відповідей.
— Твоя дочка зв'язувалася з кимось на ім'я Фелісіті Медокс, стверджуючи, що її непокоїть поведінка Гелени, — продовжую я, корячись потребі мого носія викладати факти послідовно. — У списку гостей її немає, але я вважаю, що Фелісіті прибула сюди, щоб допомогти, і є ймовірність, що її тримають заручницею на випадок, якщо Івлін не скоїть самогубство. Майкл сказав мені, що ця Фелісіті була подругою твоєї доньки в дитинстві, але нічого більше згадати про неї не зміг. Ти пам'ятаєш цю дівчинку? Може, ти бачив її десь у маєтку? Я маю причини вважати, що сьогодні вранці вона була ще вільна.
Гардкасл має приголомшений вигляд.
— Не бачив, але мушу визнати, що ми з Івлін мало розмовляли після її приїзду. Обставини її прибуття, одруження… Вони створили поміж нами стіну. Але дивно, що Майкл не зміг розповісти тобі більше. Відколи вона повернулася, вони не розлучаються, і я знаю, що поки вона була в Парижі, він часто їздив до неї та писав листи. Як на мене, якщо хтось і знає цю Фелісіті, то саме він.
— Я побалакаю з ним ще раз, але в листі правда, так? Гелена дійсно поводиться дивно?
Платівка на грамофоні затинається, скрипка ширяє в небі, а потім падає на землю, і так знов і знов, неначе повітряний змій у невмілих дитячих руках.
Пітер зиркає на неї і хмуриться, сподіваючись, що його невдоволення все виправить. Потім він здається, підходить до грамофона, підіймає голку, здуває з платівки пил і розглядає її, повернувши до світла.
— Подряпана, — каже він і хитає головою.