Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 3)
— Почни від самого початку, друже, — каже він.
— Нема на це часу, — кажу я, хапаючись за підлокітник. — Згодом я відповім на всі питання, але спочатку нам треба зателефонувати в поліцію та обшукати ліс! Треба спіймати безумця.
Його очі вивчають мене всього, неначе правду можна відшукати в складках мого брудного одягу.
— Боюсь, ми не можемо нікого викликати, сюди не провели кабель, — каже він, потираючи потилицю. — Але ми можемо обшукати ліс і відправити слугу до села, якщо що-небудь знайдемо. Скільки тобі потрібно часу, щоб перевдягнутися? Треба буде, щоб ти показав, де це трапилося.
— Ну… — я смикаю в руках рушник. — Це буде важко, я заблукав.
— То опиши, — каже він і поправляє на коліні штанину, відкривши цим сіру шкарпетку. — Як виглядав убивця?
— Я не бачив його обличчя, на ньому був цупке чорне пальто.
— А як щодо Анни?
— Вона теж була в чорному, — кажу я й мої щоки починають палати, бо я розумію, що більше нічого не знаю. — Я… я знаю лише, як її звати.
— Вибач, Себастьяне, я припустив, що вона твоя подруга?
— Ні… — я запинаюсь. — Тобто, можливо. Я не можу бути певний.
Опустивши руки поміж колін, мій добродій нахиляється вперед зі спантеличеною посмішкою:
— Здається, я щось пропустив. Як ти можеш знати її ім'я, але не бути певним…
— Дідько, я втратив пам'ять! — перебиваю його я, і це визнання гепається між нами на підлогу. — Я не можу згадати навіть власне ім'я, не те що друзів.
У його очах зростає скепсис. Важко його винити за це; мені й самому це здається безглуздям.
— Моя пам'ять не має жодного відношення до того, що я побачив, — наполягаю я, чіпляючись за залишки довіри до мене. — Я бачив, як хтось гнався за жінкою, вона кричала й замовкнула після пострілу. Треба обшукати ліс!
— Зрозуміло, — каже він, струшуючи зі штанів якусь порошинку. Його наступні слова обережно обрані й ще більш обережно промовлені: — А чи є ймовірність, що ті двоє, яких ти побачив — коханці? Може, вони бавилися в лісі? А той звук міг бути тріснутою гілкою, або пострілом стартового пістолета?
— Ні, ні, вона кликала на допомогу, вона була перелякана, — кажу я й схвильовано підвожуся зі стільця, впускаючи на підлогу рушник.
— Авжеж, авжеж, — заспокійливо каже він, дивлячись, як я ходжу. — Я вірю тобі, любий друже, але поліція в таких справах дуже прискіплива, а ще вони просто обожнюють робити з аристократів дурнів.
Я безпомічно дивлюся на нього, тонучи в цьому морі банальних зауважень.
— Її вбивця дав мені ось це, — кажу я, виймаючи з кишені компас, про який раптово згадав. Той геть брудний, тож мені доводиться витерти його рукавом. — Ззаду на ньому літери, — кажу я, вказуючи на них тремтячим пальцем.
Примружившись, Деніел ретельно оглядає компас зі всіх боків.
— «С. Б.», — повільно каже він і дивиться на мене.
— Так!
— Себастьян Белл, — він робить паузу, зважуючи моє спантеличення. — Це твоє ім'я, Себастьяне. Це твої ініціали. Це
Мій рот відкривається й закривається, не видаючи жодного звуку.
— Певно, я загубив його, — зрештою кажу я. — Може, вбивця підібрав його?
— Можливо, — киває він.
Саме його доброта знесилює мене. Він вважає мене божевільним п'яним дурнем, що провів ніч у лісі, а повернувшись, верзе нісенітниці. Але замість сердитися, він жаліє мене. Це найгірше. Злість щільна, вона має вагу. По ній можна гупати кулаками. А жалість — туман, у якому можна заблукати.
Я важко опускаюсь на стілець і кладу голову на долоні. Десь на волі вбивця, а я не маю способу довести небезпеку.
— Я знаю, що я бачив, — кажу я.
— Авжеж, знаєш, — каже мій компаньйон, неправильно мене зрозумівши.
Я дивлюся в ніщо, думаючи лише про жінку на ім'я Анна, яка лежить у лісі мертва.
— Слухай, відпочинь тут, — каже він, підводячись. — Я спитаю навколо, може хтось зник. Можливо, тоді ми знатимемо більше.
Його тон заспокійливий, але буденний. Хоч яким би він не був до мене добрим, я не вірю, що його сумнів дозволить йому щось зробити. Зачинивши за мною двері, він без ентузіазму поставить слугам кілька питань, а Анна тим часом лежить забута.
— Я бачив, як убили жінку, — кажу я, підводячись на ноги. — Жінку, якій я мав допомогти, і якщо для того, щоб довести це, мені треба обшукати весь цей ліс, я зроблю це.
Упродовж секунди він дивиться мені в очі, його скептицизм поступається моїй упевненості.
— І де ти почнеш? — питає він. — Там тисячі акрів лісу, а ти, попри всі свої добрі наміри, був ледве здатний піднятися сходами. Ким би не була ця Анна, вона вже загинула, а її вбивця втік. Дай мені годину, щоб зібрати пошуковий загін і розпитати людей. Хтось у цьому будинку має знати, хто вона така та куди пішла. Ми знайдемо її, обіцяю, але робити це треба правильно.
Він стискає моє плече:
— Ти можеш зробити так, як я прошу? Одна година, будь ласка.
Мене душить незгода, але він має рацію. Мені треба відпочити, відновити сили, і хоч як би мене не ятрила вина перед Анною, я не хочу вештатися по лісу сам. Я і першого разу ледве вийшов звідти.
Я смиренно киваю головою.
— Дякую, Себастьяне, — каже він. — Ванну вже налили. Може, помиєшся? Я пошлю по лікаря й попрошу свого камердинера, щоб той приготував тобі одяг. Відпочинь трохи, зустрінемося у вітальні під час обіду.
Перш, ніж він піде, мені слід спитати його про цей будинок і про мету мого перебування тут, але я хочу, щоб він скоріше спитав тих, кого він хоче спитати, і щоб ми пішли на пошуки. Лише одне запитання здається нагальним, і він уже відчиняв двері, коли я зміг дібрати слова.
— Чи маю я тут сім'ю? — питаю я. — Когось, хто може турбуватися через мою відсутність?
Він озирається через плече, у його очах співчуття.
— Ти неодружений, старий. Ти не маєш сім'ї, окрім далекої божевільної тітки, яка тримає твій гаманець. У тебе, звісно, є друзі, я один з них, але ким би не була ця Анна, ти мені про неї ніколи не казав. Якщо чесно, то до сьогодні я жодного разу не чув це ім'я від тебе.
Зніяковівши від мого розчарування, він відвертається й щезає у холодному коридорі, двері за ним зачиняються, в каміні непевно мерехтить вогонь.
3
Щойно двері зачинилися, я вискакую з крісла й витягаю шухляди тумбочки, шукаю серед своїх речей якусь згадку про Анну, хоча б якийсь доказ того, що вона не є вигадкою мого хворого мозку. На жаль, спальня не видає секретів. Окрім гаманця, в якому кілька фунтів стерлінгів, єдиним особистим предметом, на який я натрапляю, є прикрашена позолотою листівка-запрошення, на якій спереду елегантним почерком написано список запрошених, а ззаду — повідомлення.
Запрошення адресоване «докторові Себастьяну Беллу», і мені потрібні кілька секунд, щоб збагнути, що це моє ім'я. Мій добродій згадував його, але побачити його написаним, та ще й разом з моїм фахом — це більш моторошно. Я не відчуваю себе Себастьяном, а надто доктором.
На моїх губах з'являється крива посмішка.
Я думаю про те, скільки пацієнтів у мене залишиться, побачивши, що я тримаю стетоскоп не тим боком.
Відкинувши запрошення назад у шухляду, я беруся розглядати Біблію, що лежить на тумбочці, гортаю її потріпані сторінки. Деякі абзаци підкреслено, окремі слова обведені червоними колами, але я не можу второпати, в чому полягає їхня значущість. Я сподівався знайти дарчий напис або прихований між сторінками лист, але ця Біблія нічому не вчить. Тримаючи її обома руками, я роблю неоковирну спробу помолитися, сподіваючись розпалити віру, яку міг колись мати, але почуваюся при цьому дурнем. Моя віра залишила мене разом з усім іншим.
Далі я йду до шафи, і хоча в кишенях мого одягу нема нічого, під стосом простирадл я знаходжу дорожню скриню. Це красива стара річ, її потерту шкіру тримають потьмянілі залізні шпуги, а важка застібка захищає вміст від цікавих очей. На бланку написана адреса в Лондоні; певно, вона моя, але мені вона ні про що не нагадує.
Знявши піджак, я витягую скриню на підлогу; з кожним моїм ривком її вміст дзенькає. Коли я натискаю на застібку, моє схвильоване бурмотіння перетворюється на стогін, бо ця бісова скриня заперта. Я тягну кришку раз, вдруге — вона не піддається. Я знов обшукую шухляди тумбочки, навіть лягаю на підлогу, щоб зазирнути під ліжко, але там немає нічого, крім пилу та отрути проти щурів.
Ключа ніде немає.
Єдине місце, де я досі не шукав — біля ванни, тому я, наче одержимий, обходжу розсувну ширму, і моє серце мало не вистрибує з грудей, бо там я зустрічаю шалений погляд якоїсь істоти.
Це дзеркало.
Цим усвідомленням шалена істота збентежена так само сильно, як і я.
Я нерішуче роблю крок уперед і вперше оглядаю себе, сповнюючись розчаруванням. Лише тепер, дивлячись на цього тремтливого, переляканого чоловіка, я розумію, що мав щодо себе певні очікування. Не знаю, яким саме я себе бачив — вищим, нижчим, худішим, товстішим — але не цією невиразною фігурою за склом. Брунатне волосся, карі очі, майже відсутнє підборіддя — я просто пересічне обличчя в натовпі, яким Господь заповнив прогалини.