Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 13)

Моє серце стукотить, я обертаюся до покоївки:

— Що відбувається зі мною? — затинаючись кажу я й хапаюся за горло, здивований хрипким північним голосом, що надходить з нього.

— Пане?

— Як…

Але ж я питаю не ту людину. Мої вкриті брудом відповіді зараз бредуть сходами вгору, до кімнати Себастьяна.

Підібгавши краї свого халата, я поспішаю за ними, йду по слідах з листя та брудної води. Служниця кличе мене. На півдорозі вона обганяє мене, заступає мені дорогу й притискає долоні до моїх грудей.

— Вам неможна туди йти, пане Коллінз, — каже вона. — Вам непереливки буде, якщо леді Гелена побачить, що ви швендяєте тут у спідньому.

Я намагаюся обійти її, але вона робить крок вбік, знов заступивши мені дорогу.

— Пусти мене, дівко! — вимагаю я й відразу шкодую про це. Я ж бо так не розмовляю — так різко й вимогливо.

— У вас знов один з цих нападів, пане Коллінз, от і все, — каже вона. — Ходімо до кухні, я заварю вам чаю.

Її очі блакитні, щирі. Вони ніяково кидають погляд через моє плече, я озираюсь і бачу, що внизу сходів зібралися інші слуги. Вони дивляться на нас, досі тримаючи в руках квіти.

— Один з моїх нападів? — питаю я.

Сумнів розкриває свій рот і ковтає мене.

— Через ваші опіки, пане Коллінз, — тихо каже вона. — Іноді ви кажете або бачите щось не те. Але чашка чаю все виправить, кілька хвилин — і все буде добре.

Її тепла та важка доброта може розчавити. Я згадую вчорашні благання Деніела, як делікатно він розмовляв, неначе я міг тріснути, якщо на мене натиснути занадто сильно. Він вважав мене божевільним, тепер те саме думає і ця служниця. Зважаючи на те, що зі мною відбувається (на те, що на мою думку зі мною відбувається), я не можу бути певним, що вони помиляються.

Я безпомічно дивлюся на дівчину, вона бере мене під руку й веде назад, сходами вниз до слуг, що розходяться, поступаючись нам дорогою.

— Чашка чаю, пане Коллінз, — заспокійливо каже вона. — Цього буде достатньо.

Вона веде мене, наче заблукалу дитину, м'яке стискання її мозолистої руки заспокоює так само, як і її голос. Удвох ми виходимо з вестибюля, спускаємося сходами для слуг і йдемо темним коридором до кухні.

У мене на чолі виступає піт, печі та духовки дихають жаром, над відкритим полум'ям булькотять каструлі. Я відчуваю запах підливи, смаженого м'яса, пирогів, цукру та поту. Забагато гостей і замало не зламаних духовок, от у чому проблема! Готувати вечерю почали вже зараз, щоб згодом усе йшло за графіком.

Ці знання спантеличують мене.

Усе це правда, я не маю в цьому жодного сумніву, але як я можу про все це знати, якщо я не справжній дворецький?

Служниці хутко виносять з кухні сніданок: купи смажених яєць і копчених оселедців на срібних тарілках. Літня жінка з широкими стегнами та рум'яним обличчям стоїть біля духовки й викрикує накази; її фартух забруднений мукою. Жоден генерал не зміг би носити на грудях медалі так упевнено, як вона — цей фартух. Якимось чином вона помічає нас серед цієї метушні: спершу кидає залізний погляд на дівчину, потім на мене.

Витерши руки об фартух, вона крокує до нас.

— Я певна, що тобі зараз треба бути не тут, Люсі, — строго каже вона.

Покоївка вагається; міркує, чи варто заперечувати.

— Так, пані Драдж.

Її рука відпускає мене, залишивши в моїй долоні пустоту. Співчутлива посмішка, а потім вона зникає, губиться серед гомону.

— Сідай, Роджере, — каже пані Драдж, намагаючись надати голосу лагідності.

У неї розбита губа, навколо рота поступово з'являється синець. Певно, хтось її вдарив; вона кривиться, коли говорить.

Посеред кухні стоїть дерев'яний стіл, заставлений тарілками зі смаженою курятиною та шинкою. Супи та рагу, тарілки з лискучими овочами, а до них повсякчас щось додається виснаженими кухарями, більшість з яких мають такий вигляд, ніби вони й самі близько години в духовці просиділи.

Я висовую стілець і сідаю.

Пані Драдж дістає з духовки залізний лист з булочками й кладе одну з них зі шматком масла на тарілку. Потім підходить до мене, ставить переді мною тарілку й торкається моєї руки. Її шкіра цупка, як старий чобіт.

Її погляд затримується — колюча доброта — а потім вона відвертається й повертається знов гримати на підлеглих.

Булочка смачна, масло стікає по її боках. Куснувши лише раз, я знов бачу Люсі й нарешті згадую, де я її бачив раніше. Це та сама покоївка, що буде в обід у вітальні; та сама, яку сваритиме Тед Стенвін і врятує Деніел Колрідж. Вона навіть привабливіша, ніж я пам'ятаю: веснянки, великі сині очі, з-під чіпця виглядає руде волосся. Вона намагається відкрити банку з джемом, її обличчя скривилося від напруги.

«У неї були плями джему по всьому фартухові».

Це відбувається наче в сповільненій кінозйомці: банка висковзує з її рук і вдаряється об підлогу, скло розприскується по всій кухні, фартух дівчини забрьохується джемом.

— Чорти забирай, Люсі Гарпер! — кричить хтось у розпачі.

Мій стілець котиться по підлозі, бо я чкурнув з кухні геть, я мчу коридором і знову сходами вгору. Я так поспішаю, що коли повертаю за ріг, до коридору гостей, натикаюся на жилавого чоловіка з довгим чорним хвилястим волоссям, чия сорочка вимазана вуглем. Просячи в нього вибачення, я бачу, що це Ґреґорі Ґолд. Гнів личить йому, наче костюм, у його очах ані краплі глузду. Його обличчя пашить, він тремтить від люті, і я запізно згадую, що буде далі, який вигляд мав дворецький, коли це чудовисько зробило свою справу.

Я намагаюся відступити, але він хапає мене довгими пальцями за халат.

— Не треба…

Я погано бачу, світ зменшується до кольорової плями та раптового болю; я ударяюсь об стіну, потім падаю на підлогу, з моєї голови тече кров. Він височіє наді мною з коцюбою в руці.

— Будь ласка, — кажу я й намагаюся відповзти назад, геть від нього. — Я не…

Він б'є мене ногою в бік, мені перехоплює подих.

Я простягаю руку, намагаюся заговорити, благати, але це його лише лютить сильніше. Він копає мене ногою швидше й швидше, і я під його гнівом уже не можу нічого, окрім як згорнутися калачиком.

Я ледве дихаю, ледве бачу. Я плачу, похований під своїм болем.

На щастя, я непритомнію.

10

День третій

Темно, гардина на вікні тріпотить від подиху безмісячної ночі. Постіль м'яка, ліжко зручне, з балдахіном.

Стискаючи руками перину, я посміхаюся.

То був поганий сон, от і все.

Повільно, удар за ударом, моє серце заспокоюється, смак крові згасає разом зі сном. Мені потрібні кілька секунд, щоб згадати, хто я, а потім ще одна — щоб побачити темний силует великого чоловіка, що стоїть у куту кімнати.

Мені перехоплює подих.

Просунувши руку вздовж простирадла до столика, що стоїть біля ліжка, я намагаюся взяти сірники, але вони наче виповзають з моїх пальців.

— Хто ви? — питаю я темряву, не в змозі втримати дріж у голосі.

— Друг.

Голос чоловічий, приглушений і глибокий.

— Друзі не ховаються в пітьмі, — кажу я.

— Але ж я не сказав, що я ваш друг, пане Девіс.

Мацаючи наосліп, я мало не зіштовхую зі столика масляну лампу. Я хапаю її, і пальці натрапляють на сірники, що ховалися біля неї.

— Не переймайтеся світлом, — каже темрява. — Воно вам мало допоможе.

Неслухняною рукою я запалюю сірник і підношу його до лампи. Полум'я спалахує за склом, заганяє тіні глибоко в кути й освітлює мого відвідувача. Це той чоловік у костюмі чумного лікаря, якого я бачив раніше. При світлі я бачу деталі, що пропустив у мороці кабінету: великий плащ пошарпаний на краях; капелюх-циліндр і порцелянова маска повністю закривають обличчя, окрім очей. Долоні в рукавичках лежать на чорній тростині, прикрашеній збоку іскристим срібним написом, але літери замалі, щоб прочитати їх з такої відстані.

— Спостережливість — це добре, — зауважує Чумний Лікар.

Десь у будинку чутно кроки, і я питаю себе, чи достатньо самої лише моєї уяви, щоб створити такі банальні деталі такого надзвичайного сну.

— Якого біса ви робите в моїй кімнаті?! — вимагаю я, дивуючи себе цим спалахом емоцій.

Маска-дзьоб перестає досліджувати кімнату й знов дивиться на мене.