Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 35)

На дитячій шахівниці розставлені фігури; чорних багато, білих куди менше.

Щойно я ступнув досередини, із сусідньої кімнати лунає скрик Евелін. Уперше ми з Дербі рухаємося синхронно — мчимо назад до коридору, завертаємо за ріг… І стикаємося з рудим зарізякою, який заступає дверний отвір.

— Містер Стенвін досі зайнятий, друзяко, — каже він, погойдуючись з боку в бік, щоб не задубіти.

— Я шукаю Евелін Гардкасл. Я чув, як вона кричала, — захекано видихаю я.

— Атож, чули. Але це вас не обходить, еге ж?

Я зазираю йому за спину, до кімнати, сподіваючись бодай краєм ока побачити Евелін. Схоже, це якась приймальня, але наразі вона порожня. Меблі накрито пожовклим рядном з чорною облямівкою плісняви. Шиби заклеєно старими газетами, від підлоги залишилися самі зотлілі дошки. У глибині кімнати маячать іще одні двері, але вони зачинені. Мабуть, Стенвін та Евелін саме там.

Знову дивлюся на здорованя. Той посміхається, вишкіривши криві жовті зубиська.

— Ще щось? — питає він.

— Мені треба переконатися, що з нею все гаразд.

Я намагаюся протиснутися повз нього, але це дурнувата ідея. Він утричі важчий за мене і в півтора раза вищий. Ба більше, він знає, як користуватися власною силою.

Упершись долонею в мій живіт, він відштовхує мене. Вираз його обличчя цієї миті лишається геть незрушним.

— Не марнуйте часу, — каже він. — Мені платять саме за те, щоб я стояв і пильнував, аби добропорядні джентльмени, як оце ви, не наражалися на небезпеку, вештаючись, де не треба.

Це самі лише слова, але на мене вони діють, наче вугілля, яке вкинули до груби. Кров закипає в жилах. Я знову намагаюся обійти його і, телепень такий, якусь мить щиро вважаю, ніби мені це вдалося, аж раптом мене хапають за петельки й просто відкидають назад у коридор.

З гарчанням спинаюся на ноги.

Він не рухається з місця. Навіть не захекався. Йому на все начхати.

— Що, батьки ні в чому не відмовляли, тільки здорового глузду пошкодували? — глузує він. Цей незворушний тон діє на мене, наче цебро крижаної води. — Містер Стенвін їй лиха не заподіє, можете не перейматися. Зачекайте кілька хвилин, поки вона вийде, і самі в неї спитаєте.

Якусь мить ми витріщаємося одне на одного, а відтак я відступаю й повертаюся коридором назад до дитячої. Він має рацію. Повз нього мені не пройти, але й чекати на Евелін я також не можу. Після того що сталося сьогодні вранці, вона просто не розмовлятиме з Джонатаном Дербі. Але, хай там що відбувається зараз за тими дверима, це може стати причиною того, що ввечері вона накладе на себе руки.

Квапливо підступаюся до стіни й притискаюся до неї вухом. Судячи з усього, Евелін розмовляє зі Стенвіном у сусідній кімнаті, від якої мене відділяють хіба що прогнилі дошки. Незабаром я чую притлумлені голоси, але слів не розібрати.

Кишеньковим ножичком зрізаю зі стіни шпалери й колупаю лезом між планками. Вони такі вогкі, що піддаються завиграшки, трухлява деревина просто розсипається в мене під пальцями.

— …Перекажіть їй, хай ліпше не грає зі мною в ці свої ігри, бо тоді вам обом гаплик, — каже там, за стіною, Стенвін.

— Самі їй про це скажіть. Я вам не дівчинка на побігеньках, — одказує Евелін зимно.

— Поки я вам платитиму, саме я вирішуватиму, ким ви будете.

— Мені не подобається ваш тон, містере Стенвін, — каже Евелін.

— А мені не подобається, коли мене намагаються пошити в дурні, міс Гардкасл. — Це «міс Гардкасл» він практично випльовує. — Ви забуваєте, що я тут майже п’ятнадцять років пропрацював, мені в цьому маєтку кожний закуток відомий, я знаю тут усіх і все. Не плутайте мене з тими нікчемними бовдурами, якими ви себе оточили.

Його ненависть до неї майже відчутна на дотик. Її можна зцідити з повітря й залити до пляшки.

— То як щодо листа? — питає Евелін стиха, угамувавши лють.

— Я його поки що залишу собі, щоб ви не забували про нашу угоду.

— Та ви просто покидьок, вам це відомо?

Стенвін у відповідь на цю образу лише регоче.

— Принаймні я чесний покидьок, — каже він. — Чи багато людей у цьому будинку здатні таке про себе сказати? А тепер можете йти. Не забудьте переказати моє повідомлення.

Я чую, як двері відчиняються. За мить Евелін квапливо мчить повз дитячу. Мені кортить кинутися за нею, але я розумію, що в черговій сварці немає сенсу.

До того ж Евелін згадала про якогось листа, який зараз у Стенвіна. Вона хоче отримати його, а отже, мені треба дізнатися, що це за лист. Хтозна, може, Стенвін і Дербі взагалі найліпші приятелі.

— У дитячій на вас чекає Джонатан Дербі, — чую я голос того зарізяки.

— Чудово, — озивається Стенвін, висуваючи рипку шухляду. — Дайте-но мені перебратися для полювання, а тоді вже погомонімо з цим плюгавцем.

«Навряд чи вони запанібрата».

26

Сиджу, закинувши ноги на стіл, обіч лежить шахівниця. Підперши долонею підборіддя, роздивляюся розташування фігур, намагаючись визначити, якою стратегією послуговувалися гравці. Але нічого не виходить. Дербі не здатний зосереджуватися, він постійно відволікається, дивиться у вікно, витріщається на порошинки в повітрі, прислухається до гомону в коридорі. Цей молодик ані на мить не спроможний угамуватися.

Деніел попереджав мене, що кожна наша подоба розмірковує у власний спосіб, але тільки тепер я цілком збагнув, що він мав на увазі. Белл був страхополох, Рейвенкорт — жорстокий, але обидва вони мали меткий розум. З Дербі все інакше. Думки дзижчать у нього в голові, наче мушва, відтягають увагу, але надовго не затримуються.

Якийсь звук змушує мене звести очі на двері. Тед Стенвін чиркає сірником, роздивляючись мене понад своєю люлькою. Він масивніший, ніж я запам’ятав, він просто величезний, його постать розповзається у дверному отворі, наче шматок підталого масла.

— Ніколи не думав, що ви граєте в шахи, Джонатане, — каже він і заходиться штовхати конячку-гойдалку. Та врешті-решт падає.

— Я вчуся, — відповідаю я.

— Ну й розумничок. Чоловікам треба самовдосконалюватися.

Він пильно дивиться на мене, потім зводить очі до вікна. Хоча Стенвін аж дотепер не сказав і не зробив нічого загрозливого, Дербі його боїться. Серце моє дріботить морзянкою.

Дивлюся на двері, ладний схопитися й тікати, але здоровань височіє в коридорі, прихилившись до стіни. Руки схрещені на грудях. Він ледь помітно киває мені — геть-чисто наче один бранець іншому.

— Ваша матінка трохи запізнюється з виплатами, — каже Стенвін, прихилившись чолом до шиби. — Сподіваюсь, усе гаразд?

— Усе просто чудово, — одказую я.

— Мені б дуже кортіло, щоб і надалі було так само.

Я змінюю позу, намагаючись перехопити його погляд.

— Ви мені погрожуєте, містере Стенвін?

Він відвертається від вікна, посміхається спочатку горлорізу в коридорі, потім мені.

— Певна річ, що ні, Джонатане. Я погрожую вашій матінці. Невже ви думаєте, нікчемний ви шмаркачу, що я заради вас сюди приїхав?

Він випускає дим з люльки, підбирає з підлоги ляльку й недбало кидає її на шахівницю. Фігури навсібіч розлітаються кімнатою. Лють смикає мене, наче маріонетку за повороззя, кидає до нього, але він просто в повітрі перехоплює мій кулак і розвертає мене. Ручище стискає мені горло. Відчуваю на шиї гнилявий віддих.

— Поговоріть з матінкою, Джонатане, — шкіриться він, стискаючи мені горло так, що в очах майорять чорні плями. — Бо інакше мені доведеться самому її навідати.

Переконавшись, що я його зрозумів, він мене відпускає.

Падаю навколішки, хапаюся за шию, судомно ковтаю повітря.

— Стережіться: з таким норовом ще в якусь халепу вскочите, — попереджає він, посварившись на мене люлькою. — На вашому місці я б його трохи приборкав. Не переймайтеся: оцей мій приятель вам допоможе, він у цьому дойда.

Розлючено витріщаюся на нього знизу вгору, але він уже йде.

Виходячи до коридору, Стенвін киває своєму посіпаці, і той заходить до кімнати. Він байдужо дивиться на мене й знімає із себе піджак.

— Підводься-но, хлопче, — наказує мені. — Що раніше почнемо, то швидше завершимо.

Якимось чином він здається зараз навіть більшим, ніж тоді, коли стовбичив у дверях. Груди ніби щит, рукави білої сорочки мало не лускаються на біцепсах. Він підступається ближче — хвиля паніки накриває мене з головою, я наосліп намацую бодай якусь зброю — і саме тоді попід руку мені трапляється важка шахівниця.

Не вагаючись, я жбурляю нею в здорованя.

Час наче зупиняється. Шахівниця обертається в повітрі, і моє майбутнє цілком залежить від її божевільного польоту. Мабуть, доля до мене прихильна, бо шахівниця з нудотним хрускотом врізається йому в обличчя. Він здушено скрикує й відсахується до стіни.

Схоплююся на ноги. Межи пальці в нього юшить кров. Я мчу коридором, за спиною лунає розлючений голос Стенвіна. Озираюся через плече: той з’являється з приймальні, обличчя побуряковіло від злості. Мчу сходами донизу, до гомону голосів у вітальні, де заспані гості позіхають над сніданком.

Доктор Діккі регоче над чимось у компанії Майкла Гардкасла й Кліффорда Геррінґтона, того морського офіцера, з яким ми познайомилися за вечерею. Каннінгем тим часом завантажує срібну тацю наїдками — збирається віднести сніданок Рейвенкортові, коли той прокинеться.

Ураз голоси затихають — і я розумію, що Стенвін уже близько. Прослизаю до кабінету, ховаюся за дверима. Я на межі істерики, серце калатає так, що мало не тріщать ребра. Мені кортить чи то ридати, чи то розреготатися, чи то, схопивши першу-ліпшу зброю, що нагодиться попід руку, з вереском кинутися на Стенвіна. Неймовірним зусиллям волі змушую себе знерухоміти, адже інакше я втрачу і цю подобу, і ще один дорогоцінний день.