Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 32)
— А чому ви взагалі надворі? — запитую я. Під ногами хрускотить рінь: ми йдемо стежкою, що в’ється навколо маєтку. — Хіба зустрітися з леді Гардкасл у будинку було не можна?
— У будинку забагато людей, з якими мені не надто кортить стикатися, — відповідає вона.
«Нащо вона приходила вранці до кухні?»
— До речі, щодо людей. Подейкують, що ви вранці завітали до кухні, — кажу я.
— Це ж хто подейкує? — наїжачується вона.
— Ну…
— Та я й близько до жодної кухні не підходила! — веде далі, не чекаючи на мою відповідь. — Огидне, бридке місце. Сморід потім тижнями триматиметься.
Схоже, моє припущення її по-справжньому роздратувало, а це означає, що вона й справді туди ще не потикалася. Аж раптом літня леді дає мені штурханця ліктем, і голос її звучить несподівано потішено:
— А чи ти чув про Дональда Девіса?.. Подейкують, що він уночі взяв автівку й гайнув назад до Лондона. Головний стайничий каже, що, мовляв, з’явився в нього, коли злива періщила, ще й убраний у всі кольори веселки.
Це змушує мене замислитися. Узагалі-то мені вже час було повернутися до подоби Дональда Девіса — так само, як я повертався до подоби дворецького. Він був моїм третім утіленням, а Анна попередила, що в кожній іпостасі я маю прожити цілий день, байдуже, кортить мені того чи ні. Коли я полишив Дональда Девіса спати посеред шляху, іще навіть полудень не настав. То чому ж мене більше не закидало до цієї подоби?
«Ви полишили його на самоті, геть беззахисного».
Відчуваю раптовий проштрик сумління. А що, як Девіса знайшов Лакей?
— Ти мене слухаєш? — дратується Міллісент. — Кажу, Дональд Девіс на автомобілі подався звідси світ за очі. Оце так сімейка — усі як один схиблені! І навіть справдешній лікар теж так уважає!
— То ви говорили з Діккі… — промовляю неуважно, і досі міркуючи про Девіса.
— Радше це він зі мною говорив, — пирхає вона. — Я півгодини намагалася не дивитися на ці його вуса. Дивно, що через них узагалі бодай щось чути.
Це зауваження змушує мене розсміятися.
— Матінко, а чи вам узагалі бодай хтось у Блекгіті до вподоби?
— Та так одразу й не пригадаю. Але це, мабуть, через заздрощі. Перебування у вищому світі — то такий танець, любчику, а в мене вже роки не ті, щоб брати в цьому участь. До речі, щодо танців — от і диригент оркестру власною персоною…
Простеживши за напрямком її погляду, бачу, що назустріч нам крокує Деніел. Попри холоднечу, одягнений він у светр для крикету та лляні штани, тобто в те саме вбрання, у якому він буде, коли Белл уперше стикнеться з ним у вестибюлі. Дивлюся на годинник: це станеться вже незабаром.
— Містере Коулрідж! — гукає його Міллісент удавано лагідно.
— Місіс Дербі! — відгукується він, наближаючись до нас. — Устигли вже розбити кілька сердець зранку?
— Останнім часом, коли я з’являюся, серця навіть не тьохкають. Далебі, шкода… — Голос її звучить якось нашорошено, наче вона ступає на хисткий місток. — А яка сумнівна оборудка змусила вас поткнутися надвір о такій жахливій порі?
— Та от хотів був попросити вашого сина про невеличку послугу. Слово честі, нічого сумнівного.
— Прикро.
— Так, і мені також. — Він уперше зводить на мене очі. — Дербі, можна вас на хвилинку?
Ми відходимо вбік. Міллісент щосили вдає, що їй геть нецікаво, але раз у раз скошує на нас допитливе око з-під свого шалика.
— Що сталося? — запитую.
— Та от надумав упіймати Лакея, — одказує він. На вродливому обличчі чи то страх, чи то захват.
— Це ж яким чином? — питаю я. Його задум зараз же зацікавлює й мене.
— Ми знаємо, що він буде в обідній залі десь о першій дня, знущатиметься там з Рейвенкорта, — відповідає він. — Пропоную саме там його й підстерегти.
Самої згадки про ці примарні кроки й лиховісний сміх досить, щоб мене взяли сироти. Від думки про те, що ми нарешті спіймаємо цього чортяку, моїми жилами наче полум’я струмить. Утім таке саме завзяття охопило Дербі, коли ми з ним у лісі ганялися за камеристкою, і це стрімко змушує мене нашорошитися. Не можна ані на мить давати цій подобі виходити з-під контролю.
— І що саме ви задумали? — допитуюся, змушуючи себе трохи охолонути. — Я там був сам-один і гадки не маю, де він ховався.
— І я також не мав, але от напередодні ввечері поговорив з таким собі добродієм, давнім приятелем родини Гардкаслів, — каже він, змушуючи мене відійти подалі від Міллісент, яка тишком-нишком уже підступилася до нас. — Виявляється, тут, у маєтку, є ціла система таємних коридорів — ними користувалися католики під час релігійних переслідувань. Саме там ховався Лакей, і там-таки ми його й схопимо.
— Але яким чином?
— Мій новий приятель розповів, що потрапити до тунелів можна з бібліотеки, вітальні й галереї. Пропоную от що: кожен з нас пантруватиме біля одного з входів, і, коли він звідти вийде, ми його злапаємо.
— План чудовий, — кажу я, насилу стримуючи захват Дербі. — Я піду до бібліотеки, ви — до вітальні. А до галереї хто?
— А попросіть-но Анну, — пропонує він. — Але одинцем жоден з нас із Лакеєм не впорається. Може, ви удвох чатуватимете в бібліотеці, а я звернуся до когось з інших подоб, щоб допомогли мені з галереєю й вітальнею?
— Чудово! — радісно вигукую я.
Якби я не тримав Дербі на короткому повідці, він би вже просто зараз мчав цими тунелями з ліхтарем і різницьким ножаком напереваги.
— От і добре, — каже він, усміхаючись мені так приязно, що я відчуваю непохитну впевненість: ми зможемо втілити цей задум. — Прийдіть туди за кілька хвилин до першої. Якщо нам бодай трішки пощастить, устигнемо з цим завершити ще до вечері.
Він розвертається, збираючись піти, але я хапаю його за руку.
— Ви й справді пообіцяли Анні, що знайдете спосіб, як витягти звідси нас обох, якщо вона нам допоможе?
Він пильно дивиться на мене, і я поквапом відсмикую руку.
— Так, — підтверджує він.
— Отже, ви збрехали, так? — питаю я. — Адже тільки один з нас може вибратися з Блекгіту.
— Ліпше назвімо це потенційною брехнею, гаразд? Я все ж таки сподіваюся виконати свою частину угоди.
— Ви моє останнє втілення. Ви й справді на щось сподіваєтеся?
— Та не дуже, — зізнається він, і вираз його обличчя м’якшає. — Я знаю, що вона вам подобається. Слово честі, я не забув цього відчуття, але нам треба, щоб вона була на нашому боці. Ми не виберемося з цього маєтку, якщо цілий день доведеться пильнувати
— Я маю розповісти їй правду, — кажу, приголомшений його зимною байдужістю до нашої подруги.
Він помітно напружується.
— Якщо ви це зробите, то вона стане нашим ворогом, — сичить Деніел, озираючись, щоб переконатися, що нас не підслуховують. — І тоді про свій намір допомогти їй можете забути.
Він надуває щоки, видихає, куйовдить собі волосся, а відтак усміхається мені. Напруга полишає його, наче повітря — пробиту кульку.
— Робіть так, як вважаєте за потрібне, — каже він. — Але принаймні зачекайте, допоки ми впіймаємо Лакея. — Він дивиться на годинник. — Три години — оце й усе, що я у вас прошу.
Наші погляди зустрічаються. У моєму — сумнів, у його — прохання. Усе, що мені залишається, — погодитися.
— Гаразд, — зголошуюсь я.
— Ви не пошкодуєте, — обіцяє він.
Стиснувши моє плече, він привітно махає рукою Міллісент і рушає до Блекгіту рішуче, наче людина, у якої з’явилася мета.
Розвертаюся до Міллісент, яка задумливо споглядає мене, підтиснувши губи.
— Паскудні в тебе друзі, — зауважує вона.
— Я й сам паскудний, — одказую я, не ховаючи очей.
Нарешті вона хитає головою і йде далі, трохи вповільнивши крок, щоб я її наздогнав.
Ми підходимо до довгої теплиці. Більшість шибок у ній розбита, зело так розрослося, що просто витиснуло скло. Міллісент зазирає досередини, але листя надто щільне. Жестом вона запрошує мене йти за нею, і ми обоє прямуємо до віддаленого кінця приміщення. Там бачимо двері, замкнені на новий ланцюг і колодку.
— Шкода, — зауважує вона, марно смикнувши ланцюг. — Мені замолоду подобалося сюди приходити.
— То ви й раніше бували в Блекгіті?
— Колись я приїздила сюди щоліта. Ми всі приїздили: Сесіл Рейвенкорт, близнюки Кертіси, Пітер Гардкасл і Гелен. Останні двоє тут і познайомилися. Коли я вийшла заміж, то привозила сюди твоїх брата й сестру. Вони фактично виросли разом з Евелін, Майклом і Томасом.