Стивен Кинг – Талiсман (страница 85)

— Не зараз, — сказав Ґарднер. — Можливо, пізніше. Ми помолимося за нього, правда, Сонні?

— Ага. — Блиск очей Сонні став гарячковим. — Я буду болитися за нього бесь день.

Як людина, що прокидається від дуже довгої сплячки, Вовк загарчав і роззирнувся. Він побачив, що Джека тримають, побачив голку шприца і відірвав руку Педерсона від Джека, ніби та рука була дитячою. Несподівано гучне ревіння вирвалося з його горла.

— Ні! Відпустіть ЙОГО!

Плавно і граційно пританцьовуючи, Ґарднер підійшов до Вовка зі спини. Цієї миті він нагадав Джекові Озмонда, коли той накинувся на візника у брудній стайні. Голка сяйнула й увійшла в плоть. Вовк обернувся і закричав, ніби його щось вжалило… По суті, саме так і було. Він спробував вибити шприц, але Ґарднер легко ухилився.

Хлопці, які дивилися на все трохи затуманеним поглядом «Дому Сонця», стривожено позадкували до дверей. Їм не хотілося, щоб на них вилилася хоч крихта люті великого простуватого Вовка.

— Відпустіть ЙОГО! Відпустіть… його… відпустіть…

— Вовку!

— Джеку… Джекі…

Вовк здивовано глянув на нього, і його очі мінилися, як дивовижні калейдоскопи — від горіхового до помаранчевого і до брудно-червоного. Він простягнув волохаті руки до Джека, а тоді Гектор Баст став за ним і штовхнув його на підлогу.

— Вовку! Вовку! — Джек дивився на нього вологими, шаленими очима. — Якщо ти вбив його, сучий сину…

— Тсс, містере Паркер, — прошепотів Ґарднер йому на вухо, і Джек відчув, як голка входить у передпліччя. — Зберігай спокій. Ми проллємо трохи сонячного світла у твою душу. А тоді, може, й подивимося, як тобі сподобається тягнути вантажені візочки вгору спіральною дорогою. Скажеш «алілуя»?

У темне забуття за ним рушило одне-єдине слово.

Алілуя… алілуя… алілуя…

Розділ двадцять шостий

Вовк у ящику

Джек прокинувся задовго до того, як інші дізналися про це, але усвідомлення думки, хто він, що трапилося і в якій ситуації він опинився, з’являлося поступово — він почувався, як солдат, що пережив нищівний і тривалий артобстріл. Місце на руці, куди ґарднер зробив ін’єкцію, свербіло. Голова боліла так сильно, що здавалося, ніби його очні яблука пульсували. Нестерпно хотілося пити.

Сходами усвідомлення він піднявся іще на одну сходинку, коли спробував торкнутися зболеного правого плеча лівою рукою. Не зміг. Причина полягала в тому, що руки були чимось притиснуті до тіла. Він відчував запах старої запліснявілої парусини — так міг пахнути бойскаутський намет, який знайшли на даху через багато темних років. І тільки тоді він збагнув, що на ньому (хоча вже хвилин десять одуріло дивився на цю річ з-під опущених повік). Гамівна сорочка.

«Ферд збагнув би швидше, Джекі», — подумав він, і згадка про Ферда допомогла йому сфокусуватися, хоча голова й досі розколювалася. Він трохи ворухнувся, і гвинти болю в голові та свербіж у руці змусили застогнати. Він нічого не міг вдіяти.

Гек Баст:

— Він прокидається.

Сонячний Ґарднер:

— Ні, ще зарано. Я йому вколов таку дозу, якої б вистачило і на дорослого алігатора. Він буде непритомний щонайменше до дев’ятої вечора. Йому просто щось сниться. Геку, я хочу щоб ти пішов нагору і послухав цього вечора сповіді хлопчиків. Скажи їм, що сьогодні вечірньої проповіді не буде. Мені треба на літак, і це лише початок, можливо, дуже довгої ночі. Сонні, ти залишися і допоможи мені з бухгалтерією.

Гек:

— Але він точно прокидається.

Сонячний:

— Іди, Геку. І хай Бобі Пібоді перевірить Вовка.

Сонні (гигикнувши):

— Йому не надто подобається, еге ж?

«Ох, Вовк, вони забрали його назад у Ящик, — засумував Джек. — Мені так шкода… моя вина… в усьому цьому моя вина…»

— Одержимим пеклом рідко подобається шлях до спасіння, — почув Джек Ґарднерові слова. — Коли диявол у ньому помиратиме, він волатиме. Йди, Геку.

— Так сер, Превелебний Ґарднере.

Джек почув, але не побачив, як Гек пішов геть. Він досі не наважувався розплющити очі.

Вовка запхали в грубо зроблений Ящик (зварений кустарно і зачинений на засув), як жертву передчасного поховання в залізну труну. Він вив весь день, збив у кров кулаки об стінки Ящика, гупав ногами об подвійний засув, об кришку своєї труни, схожу на дверцята голландської пічки, аж доки хвилі болю, що котилися ногами вгору, не досягли паху. Він не вибереться звідси, хоч як сильно він не гатив би кулаками чи копав ногами залізо. Вовк це знав. Так само знав він і те, що його не випустять тільки через його крик. Але він не міг нічого із собою вдіяти. Во́вки понад усе на світі ненавидять сидіти під замком.

Його крики лунали «Домом Сонця», прилеглими територіями і навіть полями, що розляглися неподалік. Хлопчики, які їх чули, знервовано ззиралися і мовчали.

— Я бачив його сьогодні вранці в туалеті, він злетів з котушок, — тихим знервованим голосом звірився Рой Овдерсфельт Мортону.

— Вони і справді полірували одне одному торпеди, як казав Сонні? — спитав Мортон.

Ще один Вовків крик долинув із присадкуватого залізного Ящика, і хлопчики зиркнули в той бік.

— А то! — із запалом сказав Рой. — Я цього насправді не бачив, бо занизький, Бастер Оутс стояв якраз попереду, і він каже, що в цього великого дурбелика інструмент завбільшки з пожежний гідрант «Акрон». Він так і казав.

— Боже! — з глибокою повагою сказав Мортон, можливо, через дрібні розміри власного інструмента.

Вовк вив увесь день, але, коли сонце стало заходити, змовк. І тиша, що запала, видалася хлопчикам ще зловіснішою. Вони часто зиркали один на одного, але ще частіше — і зі ще більшою тривогою — на залізний прямокутник, що стояв у центрі голої землі на задньому дворі «Дому». Ящик сягав шести футів завдовжки і п’яти — заввишки. І якби не грубо вирізаний квадрат у західній грані, який тепер затуляла товста залізна сітка, він нагадував би справжню залізну труну. Що там відбувається, цікавилися вони. Навіть під час сповіді, яка зазвичай захоплювала їх повністю і вимітала з голів інші турботи, їхні очі постійно звертали до єдиного в кімнаті вікна, хоча воно і виходило на абсолютно протилежний Ящику бік будинку.

Що там відбувається?

Гектор Баст знав, що думками вони не на сповіді, і це його сердило, але він не міг згуртувати їх довкола себе, бо не знав, що саме не так. Хлопчиків у «Домі» охопило холодне очікування. Їхні обличчя зблідли, як ніколи, а очі блищали, як у наркоманів.

Що там відбувається?

Що там відбувалося, було цілком зрозумілим. Вовк ішов за Місяцем.

Він відчув, що це трапиться, коли смужка сонячного світла, що потрапляла всередину крізь вентиляційний отвір, почала підніматися дедалі вище і вище, а тоді забарвилася червоним. Було надто рано йти за Місяцем; він іще не був уповні, тож це могло нашкодити Вовку. Однак це відбувалося, як відбувалося з кожним Вовком, вчасно чи ні, якщо на них тиснули надто сильно або надто довго. Вовк стримував себе дуже довго, бо того хотів Джек. Великі подвиги здійснив він для Джека в цьому світі. Джек навряд чи міг цілком усвідомити деякі з них, відчути їхню надзвичайну глибину і широту.

Але тепер Вовк помирав, і він ішов за Місяцем, а оскільки друге полегшувало перше — смерть ставала священною, ніби визначеною наперед — Вовк ішов із полегшенням і радістю. Так чудово більше не боротися із собою!

Його рот раптово наповнився зубами.

Після того як пішов Гек, залунали кабінетні звуки: м’який скрип стільців, які пересувають, дзенькіт ключів на паску Сонячного Ґарднера. Відчинилися і зачинилися дверцята картотеки.

— Абельсон. Двісті сорок шість доларів тридцять шість центів.

Звук клавіш, що натискають. Пітер Абельсон належав до ЗШ. Як і всі хлопчики із ЗШ, він був розумним, красивим і без фізичних вад. Джек бачив його лише кілька разів, але вважав, що Абельсон схожий на Донді[199], того бездомного хлопчика з великими очима з газетних коміксів.

— Кларк. Шістдесят два долари і сімнадцять центів.

Натискання на кнопки. Машина забурчала, коли Сонні натиснув «Підсумок».

— Це справді падіння, — відзначив він.

— Я поговорю з ним, не хвилюйся. А тепер, будь ласка, не смикай мене, Сонні. Містер Слоут приїде в Мансі о чверть по десятій, і їхати туди довго. Я не хочу запізнитися.

— Пробачте, Превелебний Ґарднере.

Ґарднер щось відповів, але Джек не розчув що саме. Ім’я «Слоут» шваркнуло його по голові — але він не здивувався. Якась частина його завжди знала, що таке можливо. Ґарднер запідозрив щось від самого початку. Джек вирішив, що Сонячний просто не хотів діймати боса через дрібниці. Але, вірогідно, він не хотів визнавати, що без допомоги не зможе вивідати правду про Джека. Але зрештою він зателефонував — куди? На Схід? На Захід? Джек дорого заплатив би, щоб дізнатися. Морґан у Лос-Анджелесі чи в Нью-Гемпширі?

Вітаю, містере Слоут. Сподіваюся, я вас не потурбував, просто місцева поліція привела до мене хлопчика, двох насправді, але лише один із них розумний, і він мене зацікавив. Здається, я його знаю. Чи, може, це моє… ну, інше Я знає його. Він назвався Джеком Паркером, але… що? Описати його? Гаразд…

І кулька луснула.

Будь ласка, не смикай мене, Сонні. Містер Слоут приїде в Мансі о чверть по десятій…

Часу вже майже не залишалося.

Я казав тобі, пензлюй додому, Джеку… надто пізно тепер.

Усі хлопчики погані. Це аксіома.

Джек трішки підвів голову і роздивився кімнату. Ґарднер і Сонні Сінґер сиділи поряд у дальньому кутку підвального кабінету за столом. Сонні натискав на кнопки арифмометра, коли Ґарднер називав йому нові цифри. Кожна — після імені хлопчика із Зовнішнього Штату, кожне ім’я стояло за алфавітом. Перед Сонячним Ґарднером лежали бухгалтерська книга, довга сталева картотечна скринька і нерівний стосик конвертів. Коли Ґарднер підняв один із конвертів, щоб прочитати суму, написану з лицьового боку, Джек зміг побачити зворотній. Там було намальовано двох щасливих дітей, які рука в руці бігли дорогою до церкви і кожен тримав у долонях по Біблії. Під ними був напис: «Я БУДУ СОНЯЧНИМ ПРОМЕНЕМ ДЛЯ ІСУСА».