Стивен Кинг – Талiсман (страница 61)

— Пробач мене, Джеку, — нещасно промовив Вовк. — Забий мене Бог.

— Не твоя вина, — промовив Джек. — Упав. Час відпочити.

Вовк сів біля Джека. Він мовчав, схвильовано позираючи на хлопця. Він знав, що йому було важко; знав, що Джек дуже хотів рухатися на захід швидше, частково, щоб утекти від Морґана, але переважно — з якоїсь іншої причини. Він знав, що уві сні Джек стогнав, кличучи матір, іноді плакав. Але наяву Джек заридав тільки тоді, коли у Вовка потьмарився розум на в’їзді до Арканума. Саме тоді він зрозумів, що Джек мав на увазі, коли казав «голосувати». Коли Вовк сказав Джеку, що їздити на машинах він не зможе — принаймні не зараз, а можливо, і взагалі ніколи — Джек сів на відбійник, затулив очі руками і заплакав. А коли зупинився — це було добрим знаком, — він забрав руки від обличчя та поглянув на Вовка так, що той вирішив, ніби Джек залишить його самого в цій жахливій Країні Поганих Запахів… А без Джека Вовк дуже швидко зійде з глузду.

Запасною смугою вони дійшли до виїзду з Арканума. Вовк щулився і тулився до Джека щоразу, коли повз них у тьмяних сутінках проїжджали авто чи вантажівки. Одного разу крізь вітер від машини до Джека долинуло насмішкувате запитання: «Де ваше авто, педики?» Він струсив із себе почуте, як пес витрушує з вух воду, і просто йшов далі, взявши Вовка за руку і притягнувши до себе, коли Вовк мав намір чкурнути в ліс. Було надзвичайно важливо зійти з платної автостради, на якій не можна «голосувати», на західний виїзд із Арканума. Деякі штати дозволяли голосувати зі з’їздів (принаймні так йому розповідав волоцюга, з котрим Джек якось ночував у сараї), але навіть у штатах, де «голосування» формально вважалося злочином, копи зазвичай не помічали цього, якщо ти стояв на виїзді.

Тож спершу треба було дістатися до виїзду і сподіватися, що їм не трапиться дорожній патруль. Що патрульний може подумати про Вовка, Джек навіть не хотів уявляти. Вони, напевно, вирішать, що він — реінкарнація Чарлза Менсона в окулярах Леннона вісімдесятих років.

Хлопці дісталися до виїзду і підійшли до смуги, що тягнулася на захід. Через десять хвилин старенький розбитий «крайслер» спинився перед ними. Водій, опасистий чоловік із бичачою шиєю у бейсболці з написом «СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ “КЕЙС”» на потилиці, нахилився вперед і відчинив дверцята.

— Застрибуйте, хлопці! Гидотна нічка, еге ж?

— Дякуємо, містере, так і є, — весело відповів Джек. Голова в нього кипіла: він намагався вплести Вовка в Історію, але при цьому не бачив виразу обличчя приятеля. А от водій бачив. Обличчя в чоловіка закам’яніло.

— Внюхав щось погане, синку?

Джека повернув до реальності тон водія, такий же напружений, як і його обличчя. Уся приязнь зникла, здавалося, що він щойно завітав до «Пивниці Оутлі» скуштувати пива і випити кухоль. Джек обернувся і поглянув на Вовка. Вовкові ніздрі роздувалися, як у ведмедя, що внюхав скунса. Губи не просто відтягнулися від зубів — вони зморщилися, і плоть під носом нагадувала гірський кряж.

— Він що, тугодум? — тихо спитав Джека чоловік у бейсболці «СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ “КЕЙС”».

— Ні, ох, він просто…

Вовк заричав. Ось і все.

— О Боже! — крикнув чоловік, наче не вірив, що це відбувається насправді. Він натиснув на швидкість, машина помчала до з’їзду, а пасажирські дверцята захряснулися на ходу. Задні фари коротко блимнули в дощовій пітьмі, відбиваючись брудно-червоними стрілами на асфальті.

— Чудово. — Джек обернувся до Вовка, що подалі відскочив від його гніву. — Просто чудово. Якщо той водій має радіопередавач, він уже на дев’ятнадцятому каналі, викликає копів, розповідаючи всім і кожному, що на виїзді з Арканума голосують двоє психів. Джейсон! Чи Ісус! Мені байдуже хто! Вовку, хочеш побачити, як забивають ці блядські цвяхи? Зроби так іще кілька разів — і ти відчуєш, як їх забивають! У нас! Їх заб’ють у нас!

Зморений, розгублений, дезорієнтований, виснажений до краю Джек насувався на заплаканого Вовка, який насправді за бажання міг одним важким ударом знести Джекові голову з пліч, але зараз тільки задкував.

— Не кричи, Джеку, — застогнав він. — Запахи… бути там… під замком із цими запахами.

— Я не відчуваю жодних запахів, — заверещав Джек.

Голос його сів, хворе горло пекло ще сильніше, але він не міг зупинитися: або крик, або божевілля. Мокре волосся спадало йому на очі. Він відкинув його назад і вдарив Вовка по плечу. Від сильного удару в нього заболіла рука. Здавалося, що він ударився об камінь. Вовк принижено завив, і це ще сильніше розізлило Джека. Те, що він збрехав, лише посилило лють. Цього разу на Територіях він пробув менше шести годин, але й він знав, що в машині того чоловіка смерділо, як у клітці дикої тварини. Грубі запахи старої кави і свіжого пива (між його ногами стояла відкоркована банка «Штроха»), освіжувач повітря, що звисав із дзеркала заднього виду і тхнув сухою, солодкою пудрою зі щоки трупа. Там був іще якийсь запах — темніший, мокріший…

— Жодних, — кричав він охриплим голосом. Він ляснув Вовка по другому плечу. Вовк завив, розвернувся і згорбився, наче дитина, яку б’є злий батько. Джек заходився лупцювати Вовка по спині, його зболені руки вибивали дрібні бризки води з комбінезона. Щоразу, як опускалася Джекова рука, Вовк вив. — Краще тобі до цього звикнути (Лясь!), бо наступна машина, яка тут зупиниться, буде поліційною (Лясь!), або це буде містер Морґан Слоут в нудно-зеленому «БМВ» (Лясь!), і якщо ти й далі будеш великим немовлям, ми опинимося у великому йобаному світі страждань! (Лясь!) Ти це розумієш?

Вовк промовчав. Стояв, зігнувшись під дощем, спиною до Джека й тремтів. Ридав. Джек відчув, як до рота підступив клубок, відчув, як очі стали пекти і щипати. Його лють від цього тільки зросла. Якась жахлива частинка його понад усе в світі хотіла, щоб він зробив боляче собі, і він знав, що найкращий спосіб для цього — завдавати болю Вовку.

— Обернися!

Вовк повернувся. З брудно-коричневих очей за круглими окулярами котилися сльози. З носа звисали шмарклі.

— Ти розумієш мене?

— Так, — простогнав Вовк. — Так, розумію, але я не можу нічого вдіяти, Джеку.

— Це ж чому? — Джек сердито дивився на нього, притиснувши кулаки до стегон. Як же в нього боліла голова!

— Бо він помирав, — тихо сказав Вовк. Джек витріщився на нього, весь гнів миттю зник.

— Джеку, хіба ти не знав? — м’яко спитав Вовк. — Вовк! Ти не можеш цього відчути?

— Ні, — хрипло видихнув Джек. Але він унюхав дещо, хіба ні? Щось, чого він ніколи раніше не відчував. Якась суміш…

Тут Джек усе зрозумів, і сили враз покинули його. Він важко бухнувся на відбійник і поглянув на Вовка.

Лайно і гнилий виноград. Ось який запах він відчув. Не зовсім саме це, але щось дуже близьке.

Лайно і гнилий виноград.

— Це найгірший запах, — сказав Вовк. — Він з’являється, коли люди забувають, як це бути здоровими. Ми називаємо це… Вовк! Чорною хворобою. Я навіть не думаю, що він знає про неї. І… Чужинці не можуть її внюхати, так, Джеку?

— Ні, — прошепотів хлопчик. Якби він перенісся в Нью-Гемпшир у номер матері в «Альгамбрі», то чи відчув би цей сморід?

Так. Його мати пахне саме так, з усіх її пор сочиться запах лайна і гнилого винограду, запах Чорної хвороби.

— Ми називаємо її раком, — прошепотів Джек. — Ми називаємо її раком, і він є у моєї матері.

— Я не знаю, чи зможу їхати на попутках, — сказав Вовк. — Я спробую, якщо ти того хочеш, Джеку, але запахи… всередині… ззовні теж погано, Вовк!.. але всередині…

Саме тоді Джек затулив обличчя долонями і заридав, частково від відчаю, але переважно — від звичайної втоми. Отже, вираз, який, як здалося Вовку, він помітив на Джековому обличчі, справді був; на мить спокуса покинути Вовка стала чимось більшим за спокусу — це стало божевільною потребою. Шанси, що він дійде до Каліфорнії та знайде Талісман — що б це не було — від початку були низькими, але тепер вони знизились до нуля. Вовк не просто уповільнював його рух; через нього вони обидва рано чи пізно опиняться за ґратами. А як він пояснить Вовка раціональному Річарду Слоуту?

Тієї миті Вовк побачив на Джековому обличчі холодний розрахунок, і в нього підкосилися коліна. Він упав на них і простягнув зчеплені руки до Джека, як коханець у поганій вікторіанській мелодрамі.

— Не йди, не залишай мене тут, Джеку, — плакав він. — Не залишай старого Вовка, не залишай мене тут. Ти привів мене сюди, будь ласка, не залишай мене самого…

Після цього зв’язна мова щезла. Вовк, можливо, і намагався щось сказати, але насправді він лише ридав. На Джека звалилася неймовірна втома. Вона добре сиділа на ньому, як улюблена куртка. Не залишай мене тут, ти привів мене сюди…

Ось так. Він відповідав за Вовка, хіба ні? Так! О так! Він схопив Вовка за руку і перетягнув його з Територій в Огайо, і біль у плечі доводив це… Звісно, у нього не було вибору; Вовк тонув, а навіть якби й не тонув, то Морґан підсмажив би його тією штукою, що метала блискавки. Якби він знову опинився там, то, можливо, спитав би Вовка: «Що тобі більше до вподоби, Вовчику-братику? Опинитися тут і боятися, чи залишитися там і померти?»

Він міг спитати, так, але Вовк навряд чи відповів би, бо Вовк був слабким на голову. І дядько Томмі любив цитувати одну китайську приказку: «Якщо ти врятував людину, ти відповідальний за неї на все життя».