Стивен Кинг – Талiсман (страница 45)

— Важкі тепер часи, — сказала місіс Генрі, міцніше притискаючи до себе перевдягненого Генрі.

— Різномайстря ж неподалік від літнього палацу? Так, хлопче? — Генрі вперше заговорив відтоді, як запросив Джека до фургона.

— Так, — відповів Джек. — Доволі близько. Я мав на увазі…

— Ти не казав, від чого помер твій батько.

Тепер фермер повернув голову. Погляд був пильним і звинувачувальним, колишня приязність зникла; вона в його очах згасла, наче вогник свічки, який задмухнув вітер. Так, тут були таємні пастки.

— Він хворів? — перепитала місіс Генрі. — Стільки тепер хвороб… Віспа, чума. Важкі часи.

Якоїсь божевільної миті Джек думав, що скаже: «Ні, він не хворів, місіс Генрі. Мій татко отримав потужний вольтів заряд. Розумієте, якось у суботу він пішов виконати якусь роботу і залишив місіс Джеррі і всіх маленьких Джеррі — серед них був і я — вдома. Ми тоді жили в дірі під плінтусом, і ніхто не жив деінде, розумієте. І знаєте що? Він засунув викрутку в плетиво дротів, і місіс Фінні, вона працювала в домі Річарда Слоута, чула, як дядько Морґан розмовляв по телефону, і він сказав, що електрика вийшла, вийшла абсолютно вся і підсмажила його. Так підсмажила, що окуляри потекли по всьому його носі. От тільки ви про окуляри нічого не знаєте, бо їх тут у вас немає. Немає окулярів… Немає електрики… немає “Міднайт Блю”… немає літаків… Місіс Генрі, не закінчуйте, як місіс Джеррі. Не…»

— Байдуже, хворів він чи ні, — сказав фермер з бакенбардами. — Він втручався в політику?

Джек поглянув на нього. Його рот ворушився, але з вуст не злітало ні звуку. Він не знав, що сказати. Надто багато пасток.

Генрі кивнув, наче отримав відповідь.

— Хлопче, злазь. Ярмарок якраз за наступним поворотом. Гадаю, ти зможеш туди дійти, так?

— Так, — відповів Джек. — Гадаю, зможу.

Місіс Генрі дивилася спантеличено… але тепер вона тримала Джейсона подалі від Джека, немовби той був заразним.

Фермер, що досі дивився на Джека через плече, злегка похмуро всміхнувся.

— Вибачай. Ти, здається, гарний хлопець, але ми люди прості; усе, що відбувається далеко біля моря, — то справи великих лордів. Може, королева помре, а може, ні… але, звісно ж, одного дня це станеться. Рано чи пізно Господь забиває всі свої цвяхи. А коли прості люди лізуть у справи великих, вони отримують з лишком.

— Мій батько…

— Я не хочу нічого знати про твого батька, — різко гаркнув Генрі. Його дружина відповзла від Джека, усе ще тримаючи Джейсона біля грудей. — Гарним він був чоловіком чи поганим — я не знаю і не хочу знати. Я знаю тільки, що він мертвий; не думаю, що ти збрехав про це. А ще знаю, що його син спить просто неба і, очевидно, на втіках. І говорить син так, наче не з цих місць. Так що злазь. Сам бачиш, у мене є свій син.

Джек зістрибнув з фургона, засмутившись через страх на обличчі юної жінки — страх, який викликав він. Фермер мав рацію — маленьким людям нема чого лізти у справи великих. Якщо вони тільки мають голову на плечах.

Розділ тринадцятий

Люди в небі

Для Джека було шоком з’ясувати, що гроші, зароблені такою тяжкою працею, буквально перетворилися на палички — вони скидалися на іграшкові змійки, витесані невправним майстром. Сум’яття тривало хвильку, не більше, а тоді хлопчик сумно посміявся сам над собою. Звісно, палички і були грошима. Коли він прибув сюди, змінилося все. Срібний долар — на монетку з грифоном, сорочка — на камзол, англійська — на говірку Територій, а старі добрі американські гроші — ну так, на сучкуваті патички. Коли Джек перенісся, у нього було всього двадцять два долари, і, як він гадав, тепер у нього була приблизно така сама сума в територіальному еквіваленті, хоча на одному патичку він нарахував чотирнадцять ланок, а на іншому — понад двадцять.

Та основною проблемою були не гроші, а ціни: Джек і гадки не мав, що тут дешево, а що — дорого, і, прогулюючись ринком, відчував себе учасником телевікторини «Нова правильна ціна»[119]. От тільки якщо він наскочить на слизьке тут, то втішного призу не буде і Боб Баркер[120] не поплескає його по спині. Якщо він тут помилиться, вони можуть… ну, гаразд, він не знав напевне, що вони можуть зробити. Вигнати — це точно. Поранити, побити? Можливо. Вбити? Імовірно, все ж таки ні, але ні в чому не можна бути абсолютно певним. Це маленькі люди. Зовсім далекі від політики. А він — чужинець.

Джек повільно пройшов з одного краю галасливого і велелюдного ярмарку в інший, борючись з однією проблемою. Цією проблемою виявився живіт — Джек був смертельно голодним. Він побачив Генрі, який домовлявся з чоловіком, що продавав кіз. Місіс Генрі стояла біля нього, але трішки позаду, даючи чоловікам можливість торгуватися. Жінка стояла до Джека спиною, колишучи дитину на руках — Джейсона, одного з малих Генрі, подумав Джек — і Джейсон побачив його. Малюк помахав Джекові пухлявою ручкою, і Джек швидко відвернувся, намагаючись лишити між собою і сімейством Генрі якомога більше людей.

Здавалося, всюди пахло смаженим м’ясом. Джек бачив продавців, які повільно перевертали на розпеченому вугіллі шматки яловичини — маленькі і великі; бачив підмайстрів, що клали великі шматки чогось схожого на свинину на великі шматки домашнього хліба й несли їх покупцям. Вони скидалися на учасників аукціону. Більшістю покупців були фермери на кшталт Генрі, і виявилося, що їжу вони замовляють так само, як робляться ставки на аукціоні, — вони просто владно підводять руку, розчепіривши пальці. Джек зблизька спостерігав за кількома такими угодами, і щоразу бачив, що предметом обміну слугували сучкуваті патички… але скількох ланок вистачить? — цікавився він. Та це не мало значення. Він мав попоїсти, і байдуже, чи викриє він себе як чужинця під час купівлі, чи ні.

Він пройшов повз шоу мімів, ледь кинувши погляд у їхній бік, хоча значна аудиторія, що зібралася навколо них — переважно жінки й діти, — заходилася схвальним реготом і аплодисментами. Джек рушив до намету з брезентовими стінами, де здоровань з татуюваннями на набряклих біцепсах стояв по один бік ями, у якій тліло вугілля. Семифутовий металевий рожен лежав над ямою. Біля нього з обох боків стояли спітнілі, брудні хлопці. На рожен було нанизано п’ять великих шматків смаженого м’яса, і хлопці в унісон перевертали їх.

— Відбірне м’ясо! — монотонно повторював здоровань. — Відбірне м’ясо! Відбі-і-і-рне м’ясо! Купуйте моє відбірне м’ясо! Тут відбірне м’ясо! Відбірне м’ясо просто тут! — А тоді мовив убік, до найближчого хлопця: — Ану ворушись, забий тебе Бог. — А тоді знову повернувся до свого монотонного торгового крику.

Повз проходив фермер із дочкою-підлітком, підвів руку й показав на другий зліва кусень м’яса. Хлопці перестали обертати рожен на час, потрібний хазяїну для того, щоб відрізати від смаженого м’яса шматок і покласти його на хліб. Один із помічників підбіг з ним до фермера, який дістав одну зі складаних палиць. Придивившись ближче, Джек побачив, як фермер відламав дві ланки і дав хлопцеві. Коли той побіг назад до намету, покупець поклав палицю назад у кишеню відстороненим, але обережним жестом будь-якої людини, що ховає решту, відкусив великий шматок відкритого сандвіча і віддав решту дочці, чий перший укус був не меншим за батьків.

Живіт у Джека бурчав і корчився. Він бачив те, що бачив… принаймні сподівався на це.

— Відбірне м’ясо! Відбірне м’ясо! Відбірне… — здоровань перервався і зиркнув униз на Джека. Його густі брови зійшлися над маленькими, але зовсім не дурними очима. — Я чую, яку пісню виводить твій шлунок, друже. Якщо ти маєш гроші, я дам тобі за них м’ясо і попрошу Бога у вечірній молитві благословити тебе. А якщо ти їх не маєш, то забирайся до дідька, і щоб я не бачив тут твоєї тупої овечої морди.

Обидва хлопці, попри надзвичайну втому, розсміялися — вони реготали так, ніби не контролювали звуки, що вилітали з їхніх горлянок.

П’янкий аромат м’яса, що повільно смажилося на рожні, не відпускав його. Він витягнув коротшу палицю і вказав на другий зліва кусень м’яса, не сказавши ні слова. Вирішив, що так буде безпечніше. Продавець щось буркнув, знову витягнув з-за широкого пояса грубого ножа і відрізав шматок, — Джек помітив, що він був меншим за шматок, відрізаний для фермера, та його шлунку вже було на це начхати; той лише божевільно забурчав, передчуваючи частування.

Продавець кинув шматок м’яса на хліб і сам передав їжу Джекові замість того, щоб доручити це комусь із хлопців. Він узяв Джекову палицю і замість двох ланок, відламав три.

У голові пролунав саркастично-вражений голос матері:

«Вітаю, Джекі… тебе щойно ошукали».

Продавець дивився на нього, ощирившись повним ротом гнилих чорних зубів. Він ніби давав йому шанс сказати що-небудь, виявити протест: «Ти зараз просто маєш дякувати мені, що я взяв тільки три ланки, а не всі чотирнадцять. А я міг би, ти знаєш. Хлопче, ти з тим самим успіхом міг би почепити на шию табличку “Я ТУТ ЧУЖИНЕЦЬ І САМ ПО СОБІ”. Тож скажи мені, вівцепикий: ти справді хочеш зчиняти галас?»

Але що він хотів не мало жодного значення — вочевидь, він просто не міг зчинити галас. Та відчув, як його знову виповнює тонка, безсила злість.

— Шуруй, — сказав продавець, уже втомившись від Джека. Він махнув великою рукою перед обличчям хлопця. Під нігтями рубцюватих пальців запеклася кров. — Їдло ти своє отримав. Забирайся звідси.