Стивен Кинг – Талiсман (страница 42)

Певно, розмова тривала й далі — і багато чого Джекі пропустив. Він піднімався і знову падав, важко і легко водночас, доки грав другий бік платівки «Тато грає на сурмі». У цей час Морґан Слоут, певно, захищав свій план — м’яко, але зі стиснутими кулаками; а як спотворилося його чоло! Тоді він дозволив собі вдати, що його починають переконувати, а потім і остаточно переконують сумніви партнера. Наприкінці розмови, що повернулася до дванадцятирічного Джека Сойєра в небезпечному пограниччі між Оутлі, Нью-Йорком і безіменним селищем на Територіях, Морґан Слоут дозволив собі виглядати не тільки переконаним, а навіть вдячним за пояснення. Коли Джек прокинувся, то найпершим, що він почув, було татове запитання: «Гей, Джек кудись зник чи що?», а другим — слова дядька Морґана: «Чорт забирай, гадаю, ти маєш рацію, Філе. Ти вмієш розпізнати саму суть речей, і в цьому тобі нема рівних».

— Де це, в біса, запропастився Джек? — запитав батько, і Джек заворушився за диваном, по-справжньому прокидаючись.

Чорне таксі глухо впало на підлогу.

— Ага, — сказав дядько Морґан, — peut-être[115], у маленьких діток довгі вушка?

— Ти там, малий? — запитав батько.

Чоловіки підвелися, зі скрипом відсунувши стільці на дерев’яній підлозі.

Хлопчик сказав:

— Ооооох, — і повільно поставив таксі назад собі на коліна. Ноги здавалися ватними й незручними — а коли він підведеться, вони щипатимуть.

Батько розсміявся. Джек почув наближення кроків. Спершу з’явилося червоне повновиде обличчя Морґана Слоута, а біля нього — батькове. Батько всміхався. На мить здавалося, що обидві дорослі голови просто плавають над верхівкою дивана.

— Ходімо додому, соньку, — сказав тато.

Коли хлопчик глянув на обличчя дядька Морґана, то побачив, як підступність просочується крізь його шкіру, заповзає під його щоки веселого товстуна, ніби змія під камінь. Він знову був схожим на татка Річарда Слоута, старого доброго дядька Морґана, який завжди дарував неймовірні подарунки на Різдво і на день народження, старого доброго спітнілого дядька Морґана, якого так легко не помітити. Але на кого він був схожим до того? На персоніфікований землетрус, на людину, що руйнує все по лінії розлому, яка пролягає в його погляді, на щось натягнуте до краю і ладне щомиті вибухнути…

— Як щодо маленької порції морозива дорогою додому, Джеку? — запитав дядько Морґан. — Звучить цікаво?

— Угу, — відповів Джек.

— Ага, можна було б заскочити в кафе у вестибюлі.

— Ням-ням-ням, — сказав дядько Морґан. — Ось тепер ми й справді говоримо про синергію, — і ще раз усміхнувся Джекові.

Це відбулося, коли йому було шість, і тепер, у вирі невагомого падіння поза часом і простором, відбулося знову: жахливий, фіолетовий смак соку Спіді заповнив його рот, просочився крізь ніс — і все те розніжене пообіддя шестирічної давнини знову відтворилося в його свідомості. Він бачив усе так чітко, ніби магічний сік ураз повністю повернув його пам’ять, і це відбулося надзвичайно швидко — лише за декілька секунд. І цього разу Джек зрозумів, що його точно знудить від трунку.

Очі дядька Морґана заволокло димом, і всередині Джека також вкривалося сизим серпанком питання, яке так хотіло, щоб його озвучили…

Хто спровокував?

Які зміни? Які зміни?

Хто спровокував ті зміни, татку?

Хто…

вбив Джеррі Бледсоу? Магічний сік сам залив рот хлопчика, лоскотав його ніс нудотними ниточками, і щойно Джек відчув пухкий ґрунт під ногами, то здався і виблював — це ж краще, ніж захлинутися. Що вбило Джеррі Бледсоу? Бридка бузкова мерзота ринула з Джекового рота, душачи його, і хлопчик сліпо сіпнувся назад — його ноги приземлилися у високі, жорсткі будяки. Джек розтулив рот, став рачки і чекав — терпляче, як віл — на нову хвилю. Живіт звело, і Джек не встиг навіть застогнати, як смердючий сік рідким полум’ям здійнявся його грудьми і горлом, а тоді вирвався з рота. В’язкі рожеві стьожки слини звисали з його вуст, і Джек слабко відкинув їх. Витер руку об штани. Джеррі Бледсоу, так. Джеррі — ім’я, яке завжди зазначалося на сорочці, мов у працівника бензоколонки. Джеррі, який помер, коли… Хлопчик похитав головою і знову витер долонями рот. Він сплюнув на кущик зубчастої дикої трави, що звивалася по коричнево-сірій землі, наче бутоньєрка на корсажі велетки. Якийсь примарний тваринний інстинкт, природу якого він і сам не збагнув, змусив Джека закидати підпушеним ґрунтом рожеву калюжку блювоти. Інший рефлекс змусив його витерти долоні об штани. Зрештою він поглянув угору.

Джек стояв навколішки в останніх спалахах заграви на узбіччі ґрунтової дороги. Потворний Елрой не гнався за ним — хлопчик миттєво відчув це. Собаки, що сиділи у вольєрі, схожому на дерев’яну клітку, гавкали і гарчали на нього, просунувши морди крізь широкі щілини своєї в’язниці. З іншого боку загону із собаками височіла простора дерев’яна споруда, з якої в безкраю небесну вись долинали крики, дуже схожі на собачий гавкіт. Ці звуки були ідентичними до тих, які Джек щойно чув за стіною в «Пивниці Оутлі»: так п’яні мужлаї горланять один на одного. Бар — певно, як подумалося Джекові, тут він називався б таверною чи трактиром. Оскільки хлопчика більше не нудило від соку Спіді, його ніс уловив всюдисущий дріжджовий запах солоду і хмелю. Джек розумів, що не може дозволити відвідувачам закладу помітити його.

На мить він уявив, як утікає від усіх цих собак, що вищать і гарчать крізь тріщини у вольєрі, а тоді підвівся. Здавалося, що небо над його головою нахилилося й потемніло. А що відбувалося вдома, у його світі? Маленька симпатична катастрофа посеред Оутлі? Може, маленька чарівна повінь або ж маленька затишна пожежа? Джек відійшов назад від трактиру, а тоді рушив кудись убік крізь високу траву. Десь за шістдесят ярдів у вікнах єдиного будинку, який він бачив, запалили товсті свічки. Звідкись справа долинав запах свиней. Коли Джек пройшов половину відстані між трактиром і будинком, собаки припинили вищати й гарчати. Тоді Джек повільно рушив до Західної Дороги. Ніч була темною і безмісячною.

Джеррі Бледсоу.

Були там й інші будинки, однак Джек не бачив їх, доки не підійшов упритул. Якщо не брати до уваги пияків у трактирі позаду нього, люди на Територіях лягали спати із заходом сонця. Жодна свічка не горіла у маленьких квадратних вікнах. Темні квадратні будинки обабіч Західної Дороги стояли в дивній ізоляції. Щось із ними було не так, як у оптичних ілюзіях із дитячого журналу, але Джек не міг зрозуміти що саме. Нічого не стояло догори дриґом, нічого не згоріло, ніщо не видавалося екстравагантним і недоречним. У більшості будинків були пухнасті дахи, що скидалися на коротке підстрижене сіно, але Джек подумав, що насправді вони солом’яні — раніше Джек тільки чув про таке, але ніколи не бачив. Морґан, подумав він у раптовому нападі паніки, Морґан з Орріса; і враз побачив їх обох: довговолосого чоловіка в черевиках на високій підошві й вічно спітнілого батькового колегу-працелюба. На мить вони з’єдналися в один образ — кульгавого Морґана Слоута з піратськими кучерями. От тільки не Морґан — Морґан із цього світу — був хибним елементом цього пейзажу.

Джек саме проходив повз приземкуватий одноповерховий будинок, схожий на роздуту клітку для кролів, стіни якої підпирали великі чорні дерев’яні балки, поставлені навхрест. Цю будівлю також укривала підстрижена пухнаста солома. Якби він виходив із Оутлі — чи то пак, тікав з Оутлі, якщо бути чеснішим, — то що б він сподівався побачити в єдиному темному вікні цієї клітки для гігантських кроликів? Відповідь він знав: блимання телеекрана. Але, звісно ж, у будинках на Територіях не було телевізорів, і відсутність кольорових спалахів зовсім не дивувала його. Тут було щось інше, пов’язане з будиночками вздовж дороги, і відсутність цього в пейзажі лишала велику пустку. Ти помічав цю пустку, навіть якщо не міг визначити, чого саме бракувало.

Телебачення, телевізори… Джек ішов далі повз дерев’яно-цегляний будиночок і побачив просто перед собою інше маленьке, мало не для гномів, помешкання, вхідні двері якого відсунулися від дороги лише на кілька дюймів, і Джек посміхнувся сам до себе — це крихітне село нагадало йому Гобіттон[116]. Чи не прийде сюди гоббітівський прокладач кабелів, щоб сказати господині цієї… хижки? собачої будки?.. чи ще чогось там, щоб сказати: «Мем, ми тут прокладаємо кабель у вашому районі, і за маленьку щомісячному плату — приєднуйтеся просто зараз — ви отримуєте п’ятнадцять нових каналів, отримуєте “Міднайт Блю”, всі спортивні і погодні канали, отримуєте…»

І враз він збагнув: ось воно. Перед цими будинками не було стовпів. Не було дротів! Жодні телеантени не врізалися в небо; і не було стовпів, що йшли вздовж Західної Дороги, бо на Територіях не було електрики. Ось чому він не міг визначити відсутній елемент пейзажу. Джеррі Бледсоу був, принаймні певний час, електриком і різноробом у компанії «Сойєр & Слоут».

Коли батько і Морґан Слоут згадали це ім’я, Джек подумав, що ніколи раніше не чув його — однак тепер, пригадавши, Джек зметикував, що чув раз чи два прізвище різнороба. Але Джеррі Бледсоу завжди був просто Джеррі, як і було написано на кишеньці його робочої сорочки. «Чи не міг би Джеррі якось полагодити систему кондиціонування повітря?», «Попроси Джеррі змастити петлі на дверях, гаразд? Скрип доводить мене до сказу». І Джеррі з’являвся — у завжди чистих і випрасуваних робочих шатах, із тонким, завжди гладенько зачесаним іржаво-рудим волоссям, у круглих окулярах — і старанно ремонтував усі несправності. Була також місіс Джеррі, яка стежила за тим, аби стрілки на коричневих робочих штанях електрика завжди були гострими й чистими, а також кілька маленьких Джеррі, про яких у «Сойєр & Слоут» обов’язково згадували на Різдво. Джек тоді був дуже маленьким і асоціював ім’я Джеррі з вічним суперником кота Тома, тож він уявляв, що різнороб, місіс Джеррі і маленькі Джеррі жили в гігантській мишачій норі, до якої можна потрапити через арку в плінтусі.